Кандід, або Оптимізм

Ця думка спалахнула ясно i швидко, i, не даючи iнквiзиторовi отямитись вiд здивування, вiн проткнув його наскрiзь i кинув поруч еврея.

– От уже й другий, – сказала Кунiгунда, – нас не помилують, нас вiдлучать вiд церкви, прийшла наша остання година. Що з вами сталося, з вами, таким нiжним зроду, що ви за двi хвилини забили еврея i прелата?

– Моя люба, – вiдповiв Кандiд, – людина, закохана, ревнива ще й вишмагана iнквiзицiею, сама себе не тямить.

Тодi стара подала свое слово:

– У стайнi е трое андалузьких коней iз сiдлами i при збруi, нехай хоробрий Кандiд iх засiдлае. Ви, панi, маете золото i дiаманти, сiдаймо хутчiй на конi, – хоч я можу триматись тiльки однiею половиною, – i тiкаймо до Кадiкса. Година чудесна, i мандрувати холодком уночi дуже приемно.

Кандiд миттю осiдлав трое коней; Кунiгунда, стара та вiн промчали тридцять миль одним духом. Тимчасом як вони втiкали, служителi святоi германдади[31 - Свята германдада – iспанська жандармерiя, яка боролася iз злодiями та розбiйниками на iспанських дорогах.] прибули до будинку. Монсеньйора поховали в прекраснiй церквi, а дона Іссахара викинули на смiтник.

Кандiд, Кунiгунда й стара були на той час у мiстечку Аваченi серед гiр Сiерра-Морени i мали в одному шинку таку розмову.

Роздiл десятий

В якiй скрутi Кандiд, Кунiгунда та стара прибули до Кадiкса i як вони сiли на корабель

– Хто ж мiг украсти моi пiстолi й дiаманти? – казала, плачучи, Кунiгунда. – 3 чого ми житимемо? Що маемо робити? Де знайду я iнквiзиторiв та евреiв, що знов менi все те подарують?

– Ох! – сказала стара. – Я маю лиху думку на шановного отця кордельера,[32 - Кордельер – чернець ордена злидарiв францисканцiв.] що ночував учора в тому самому бадахоському заiздi, що й ми. Хай мене Бог боронить вiд необачноi думки, але вiн двiчi заходив до нашоi кiмнати i виiхав задовго перед нами.

– Ох! – сказав Кандiд. – Добрий Панглос часто доводив менi, що добро на землi спiльне i всi мають на нього рiвнi права. Цей кордельер мусив був, згiдно з тими принципами, лишити нам щось на подорож. У вас так-таки нiчогiсiнько не лишилось, моя прекрасна Кунiгундо?

– Жодного мараведiса,[33 - Мараведiс – iспанська мiдяна монета] – вiдповiла вона.

– Що ж робити? – спитав Кандiд.

– Продаймо котрого з коней, – сказала стара. – Я сяду позад панночки, хоч я можу триматись однiею тiльки половиною, i ми доiдемо до Кадiкса.

В тому самому готелi стояв прiор-бенедиктинець;[34 - Прiор-бенедиктинець – настоятель бенедиктинського монастиря] вiн i купив коня. Кандiд, Кунiгунда й стара проiхали Луцену, Хiллу та Лебрiху i кiнець кiнцем дiсталися Кадiкса. Там саме споряджали флот i збирали вiйсько, щоб провчити шановних парагвайських отцiв-езуiтiв,[35 - Йдеться про военну експедицiю, органiзовану 1756 р. Португалiею та Іспанiею для змiцнення своеi влади в Парагваi, у 1610 р. орден езуiтiв на територii Парагваю заснував теократичну державу, намагаючись врештi-решт досягти незалежностi вiд Іспанii.] яких обвинувачували за повстання однiеi з iхнiх орд проти iспанського та португальського королiв в околицi мiста Сан-Сакраменто. Кандiд, служивши в болгар, показав усю болгарську вправнiсть перед генералом невеличкоi армii так гарно, швидко, спритно, витримано й моторно, що його призначили командувати пiшою ротою. Отже, вiн капiтан; вiн сiдае на корабель з Кунiгундою, старою, двома слугами i парою андалузьких коней, що належали ранiш монсеньйоровi великому iнквiзиторовi Португалii.

Пiд час подорожi вони багато мiркували про фiлософiю бiдолашного Панглоса.

– Ми iдемо до iншого свiту, – казав Кандiд, – от там уже, мабуть, усе гаразд; бо, треба признатись, вiд того, що дiеться в нашому, можна постраждати душею i тiлом.

– Я кохаю вас усiм серцем, – говорила Кунiгунда, – але душа моя ще й досi стривожена з того, що я бачила й зазнала.

– Все буде гаразд, – вiдповiв Кандiд. – От уже й море цього нового свiту багато краще проти морiв нашоi Європи; воно спокiйнiше, i вiтри тут постiйнiшi. Мабуть, Новий свiт i е найкращий iз можливих свiтiв.

– Дай-то боже! – казала Кунiгунда, – але я така нещасна була в нашому свiтi, що мое серце майже неприступне для надii.

– Ви скаржитесь, – сказала iй стара. – Ох! Ви не зазнали такого лиха, як я!

Кунiгунда трохи не розсмiялася – такою чудною здалася iй ця добра жiнка, що хотiла бути нещаснiшою за неi.

– Ох! – сказала вона iй. – Коли вас, моя люба, не згвалтували двое болгар, коли ви не дiстали двiчi ножем у живiт, коли не зруйновано два вашi замки, не зарiзано двох ваших батькiв i двох матерiв, коли ви не бачили двох ваших коханцiв вишмаганими при аутодафе, то я не думаю, щоб ви могли заноситись передi мною; додайте ще й те, що я народилась баронесою сiмдесят другого поколiння, а служила куховаркою.

– Панно, – вiдповiла стара, – ви не знаете ще мого походження, а коли б я показала вам свiй зад, то ви б не говорили так i змiнили свою думку.

Цi слова збудили надзвичайну цiкавiсть у Кандiда та Кунiгунди. І стара розповiла iм таке.

Роздiл одинадцятий

Історiя староi

– Моi очi не завжди були з вивернутими повiками та синцями, мiй нiс не завсiди торкався пiдборiддя, i я не завжди була служницею. Я дочка папи Урбана X та принцеси Палестрiни. До чотирнадцятого року мене виховували в палацi, перед яким усi палаци ваших нiмецьких баронiв не бiльше як стайня; одна з моiх суконь коштувала бiльше, як уся розкiш Вестфалii. Я зростала вродлива, грацiозна i здiбна, серед утiх, пошани й надiй; я вже збуджувала кохання, моi груди розвивались, – i якi груди! бiлi, тугi, як у Венери Медiцейськоi;[36 - Антична статуя Венери (II ст. до Р. X.) перебувала довгий час у Флоренцii в епоху Медiчi (звiдси ii назва).] а якi очi, вii, якi чорнi брови! яке полум'я блищало в моiх зiницях, – воно тьмарило мерехтiння зiрок, як мовили менi тамтешнi поети. Жiнки, що одягали мене й роздягали, вдавались в екстаз, роздивляючись мене спереду i ззаду, i всi чоловiки хотiли б бути на iхньому мiсцi.

Я була заручена з князем, володарем Масса-Карари.[37 - Масса-Карара – невелике герцогство в Тосканi.] Який князь! Вродливий, як i я, нiжний i приемний, з блискучим розумом i вогненним коханням. Я теж кохала його, як кохають уперше – з обожуванням, iз самозабуттям. Усе було готове до весiлля; от де була пишнота, розкiш нечувана, от де були свята, каруселi, безупиннi опери-буф;[38 - Опера-буф – iталiйська комiчна опера] i вся Італiя складала менi на пошану сонети, серед яких не було жодного посереднього. Я була вже на порозi свого щастя, як одна стара маркiза, що була коханкою мого князя, запросила його до себе випити шоколаду; вiн помер менше нiж за двi години, в страшних конвульсiях; але це була ще дрiбниця. Мати моя була в розпачi, i, хоч ii журба не дорiвнювалась моiй, вона захотiла на якийсь час покинути те згубне мiсце. Вона мала чудовий маеток коло Гайети, i ми попливли туди позолоченою, як вiвтар Святого Петра в Римi,[39 - Вiвтар Святого Петра в Римi – собор Святого Петра у Ватиканi, побудований у І ст., один iз найславетнiших i найобширнiших католицьких храмiв.] галерою. Та от корсар iз Сали[40 - Сала – мiсто в Марокко.] кинувся за нами i захопив наш корабель; нашi солдати боронились як папськi: вони упали навколiшки, покидавши зброю, i немов просили в корсара передсмертного розгрiшення.[41 - …попросили передсмертного розгрiшення (лат in articulo mortis) – в останню хвилину, перед смертю.]

Зразу ж iх роздягли догола, як мавп, а так само мою матiр, дiвчат iз нашого почту i мене саму. Дивна рiч, як моторно цi добродii усiх роздягають; але що мене вразило найбiльше, це те, що вони всiм нам устромляли пальцi в тi мiсця, куди ми, жiнки, ставимо тiльки клiзму. Ця церемонiя видалася менi дуже чудною, – отак всьому дивуешся, поки знаеш тiльки рiдний свiй край! Незабаром я довiдалась, що таким способом дiзнаються, чи не сховано де яких дiамантiв; цей звичай усталено з найдавнiших часiв у всiх цивiлiзованих нацiй, що плавають морем. Я дiзналася, що навiть побожнi мальтiйськi рицарi[42 - Мальтiйськi рицарi – члени релiгiйного рицарського ордену, якi 1530 р. одержали вiд iспанського короля Карла V острiв Мальту за умови, що вiн буде захищати Середземне море вiд туркiв та африканських пiратiв.] нiколи не порушували його, коли захоплювали турок i туркень; це закон мiжнародного права, якого не ламав нiхто i нiколи.

Не буду говорити вам про те, як тяжко молодiй принцесi, коли ii невiльницею везуть до Марокко разом iз матiр'ю, – ви й самi добре розумiете, чого натерпiлися ми на корсарському кораблi. Мати моя була ще прекрасна; дiвчата нашого почту, нашi звичайнi покоiвки, мали бiльше принад, нiж iх можна знайти по всiй Африцi; щодо мене, то я була чарiвна, я була сама краса й грацiя i була незаймана; та не довго я такою лишилася – ту квiтку, що призначалась прекрасному принцевi Масса-Карари, зiрвав корсарський капiтан. То був гидкий негр, який гадав, що робить менi велику честь. Певна рiч, що принцеса Палестрiна i я мусили мати велику силу, щоб витерпiти те, що зазнали ранiш, як прибули до Марокко. Але годi – це такi звичайнiсiнькi речi, що шкода працi про них оповiдати.

Марокко плавало в кровi, коли ми туди приiхали. П'ятдесят синiв iмператора Мулей-Ізмаiла[43 - Мулей-Ізмаiл – султан в Марокко (1672–1727).] мали кожен свою партiю, i це призвело до п'ятдесятьох громадянських вiйн: чорних проти чорних, чорних проти смуглявих, смуглявих проти смуглявих, мулатiв проти мулатiв; це була ненастанна рiзанина на всiм просторi iмперii.

Тiльки ми висiли на берег, як чорнi з партii, ворожоi моему корсаровi, з'явились до нього, щоб вiдняти здобич. Пiсля дiамантiв i золота найцiннiшою рiччю були ми. Я стала свiдком такоi бiйки, якоi ви нiколи не бачили в жоднiй краiнi вашоi Європи. Пiвнiчнi народи не мають нi такоi палкоi кровi, нi такоi жаги на жiнок, яка звичайна в Африцi. Здаеться, що у ваших европейцiв тече молоко в жилах, а в мешканцiв Атлаських гiр i сусiднiх краiн – купорос i вогонь. Вони билися люто, як тамтешнi леви, тигри та змii, щоб вирiшити, кому ми маемо належати. Якийсь мавр схопив мою матiр за праву руку, помiчник мого капiтана тримав ii за лiву; один мавританський солдат взяв ii за одну ногу, а один iз наших тратiв тяг ii за другу. В одну мить наших дiвчат теж схопили чотири солдати. Мiй капiтан заступив мене собою i, вимахуючи шаблею, вбивав усiх, хто противився його гнiву.

Кiнець кiнцем я побачила, що тi потвори в запалi змагання пошматували, порубали й побили всiх наших iталiйок i мою матiр. Полоненi й тi, що iх захопили, солдати, матроси, чорнi, смуглi, бiлi, мулати i, нарештi, мiй капiтан – усi були забитi, а я конала на купi мерцiв. Такi сцени вiдбувались на протязi бiльше як триста лье, хоч нiхто при тому не забував прочитати на день п'ять молитов, як наказав Магомет.

На превелику силу я вибралася з купи скривавлених мерцiв i долiзла до великого апельсинового дерева на березi сусiднього струмка; там я впала, знеможена переляком, утомою, жахом, розпукою i голодом. Незабаром мое знесилля перейшло в сон, в якому бiльше було непритомностi, анiж вiдпочинку. Я була ще в станi кволостi та безтяму, помiж смертю й життям, коли вiдчула, як щось мене придушило i ворушиться на менi. Розплющивши очi, я побачила бiлого чоловiка з лагiдним обличчям, що зiтхав i говорив крiзь зуби: «Ma che sciagure d'essere senza cogl».[44 - Яке нещастя, що мене кастровано (iтал.).]

Роздiл дванадцятий

Далi про нещастя староi

Здивована i захоплена, почувши свою рiдну мову i не менше вражена тими словами, що цей чоловiк промовляв, я вiдповiла йому, що бувають далеко тяжчi нещастя, нiж те, на яке вiн скаржиться; я розповiла йому коротко про той жах, якого зазнала, i зомлiла знову. Вiн понiс мене до сусiдньоi хати, поклав на лiжко, нагодував мене, доглядав мене, потiшав, пестив i говорив, що нiчого не бачив прекраснiшого вiд мене та що нiколи так не жалкував вiн за тим, чого нiхто тепер йому не поверне.

– Я народився в Неаполi, – сказав вiн менi. – Там щороку холостять двi чи три тисячi дiтей рiзного вiку; однi з того умирають, другi набувають кращого, нiж у жiнок, голосу, третi навiть керують державами.[45 - Натяк на iталiйського спiвака Карло Фарiнеллi (1705–1782), який був фаворитом двох iспанських королiв – Фiлiппа V i його сина Фердiнанда VI.] Менi зробили цю операцiю дуже вдало, i я став спiваком у капелi принцеси Палестрiни.

– Моеi матерi! – скрикнула я.