1984

Ось i весь iнцидент. Вiнстон уже й не знав, чи було це насправдi чи йому лише привидiлося. Подiбнi «iнциденти» нiколи не мали продовження. Все, що вони робили – це пiдтримували в ньому вiру або надiю, що iншi теж (а не тiльки вiн сам) е ворогами Партii. Можливо, чутки про масштабнi пiдпiльнi змови все ж були правдою, можливо, Братство дiйсно iснувало! З огляду на нескiнченнi арешти, зiзнання та страти, неможливо було непохитно вiрити, що Братство – це просто мiф. Інодi вiн вiрив у це, iнодi нi. Не було нiяких доказiв, тiльки такi ось швидкоплиннi проблиски, якi могли означати що завгодно або не означати абсолютно нiчого, обривки пiдслуханоi розмови, ледве помiтнi каракулi на стiнах туалету. Інодi навiть легкий рух руки, коли двое незнайомих людей проходили повз один одного, здавався йому якимось таемним сигналом або паролем. Але все це були лише припущення: швидше за все, у нього просто розiгралася уява. Вiн повернувся до своеi кабiнки. Бiльше на О'Брайана вiн не дивився. Ідея дати якесь продовження iх короткочасному зоровому контакту перiодично спадала йому на думку. Це було б неймовiрно небезпечно, навiть якщо б вiн знав, як це зробити. На секунду вони обмiнялися з О'Брайаном двозначними поглядами, i на цьому був кiнець iсторii. Але навiть це було для Вiнстона пам'ятною подiею в тiй нестерпнiй самотностi, в якiй йому доводилося жити.

Вiнстон повернувся до реальностi i випростався. Вiн вiдригнув – це джин нагадав про себе зi шлунка.

Його очi знову зосередилися на сторiнцi. Вiн помiтив, що поки вiн безпорадно дрейфував у своiх роздумах, вiн теж писав, нiби автоматично. І це був уже не той корявий почерк, як ранiше. Його перо легкими рухами ковзало по гладкому паперу, виписуючи великими акуратними прописними буквами…

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА

Знову i знову. Вiн списав вже половину сторiнки.

Його охопила панiка. Це було абсурдом, оскiльки написання цих конкретних слiв було не бiльш небезпечним, нiж iдея вiдкрити цей триклятий записник i почати вести щоденник, але на мить у нього виникла спокуса вирвати списанi сторiнки i повнiстю вiдмовитися вiд всiеi цiеi затii.

Але вiн цього не зробив, тому що знав, що це марно. Писав вiн «Геть Старшого брата» чи нi, вже не мало значення. Чи буде вiн продовжувати вести щоденник або припинить, теж не мало значення. Полiцiя Думок все одно дiзнаеться та прийде за ним. Навiть якби вiн не доторкнувся пером до паперу, це не мало б значення, бо вiн уже скоiв серйозний злочин. Це називалося «думкозлочин». Розумовий злочин неможливо було вiчно приховувати. Ви можете успiшно ухилятися певний час, навiть протягом багатьох рокiв, але рано чи пiзно вони обов'язково вас пiймають.

Це завжди було вночi – арешти незмiнно вiдбувалися вночi. Вас раптово виривали зi сну, груба рука трясла ваше плече, в очi било яскраве свiтло, а навколо вашого лiжка стояли люди, дивлячись на вас своiми кам'яними обличчями. Здебiльшого не було нi суду, нi навiть повiдомлення про арешт. Люди просто зникали, завжди вночi. Ваше iм'я просто видалялося з реестрiв разом з усiма записами про те, що ви коли-небудь робили. Вас просто стирали з реальностi, ваше iснування в один момент видалялося, а потiм просто забувалося. Вас скасовували, знищували, або, як було прийнято говорити – випаровували.

На мить Вiнстона охопила якась iстерiя. Вiн почав писати квапливими неохайними карлючками:

«Вони будуть стрiляти в мене, мене не хвилюе, що вони будуть стрiляти менi у потилицю менi все одно геть старшого брата вони завжди стрiляють тобi у потилицю менi плювати геть старшого брата».

Вiнстон вiдкинувся на спинку стiльця, йому навiть було трохи соромно за самого себе. Вiн вiдклав ручку. Наступноi митi вiн рiзко здригнувся. У дверi постукали.

Ось воно, почалося! Вiн сидiв нерухомо, як миша, плекаючи марну надiю, що хто б це не був, вiн пiде пiсля першоi спроби. Але нi, стукiт повторився. Найгiрше буде вiдтягувати цю справу. Його серце калатало, як барабан, але обличчя через вкорiнену звичку, ймовiрно, залишалося незворушним. Вiн встав i повiльно пiшов до дверей.

Роздiл 2

Взявшись за ручку дверi, Вiнстон побачив, що залишив щоденник вiдкритим на столi. «Геть Старшого брата» було написано всюди, причому такими великими лiтерами, що розiбрати написане можна було з будь-якоi точки в кiмнатi. Це було неймовiрно безглуздо з його боку. Але навiть у панiцi вiн не хотiв забруднити кремовий папiр, закривши записник, коли чорнила ще були вологими.

Вiн набрав у легенi повiтря i вiдкрив дверi. Миттево на нього накотилася тепла хвиля полегшення. Бiля його дверей стояла блiда, пригнiчена жiнка з тонким волоссям i зморшкуватим обличчям.

«О, товаришу, – сказала вона похмурим, ниючим голосом, – менi здалося, що я чула, як ви увiйшли. Чи могли б ви пiдiйти поглянути на нашу кухонну раковину? Здаеться вона засмiтилася, i…»

Це була мiсiс Парсонс, дружина його сусiда по поверху. Взагалi слово «мiсiс» дещо засуджувалося Партiею – ви повиннi були називати всiх «товаришами» – але з деякими жiнками це слово зривалося з язика iнстинктивно. Це була жiнка рокiв тридцяти, але виглядала вона набагато старше. Складалося враження, що в зморшках на ii обличчi накопичувався пил. Вiнстон пiшов за нею по коридору. Майже кожен день щось то вiдвалювалося, то ламалося, то засмiчувалося. «Перемога» – це старий багатоквартирний будинок, побудований приблизно у 1930 роцi, i вiн вже буквально розвалювався на шматки. Штукатурка постiйно вiдшаровувалася вiд стель i стiн, труби лопалися при кожному сильному морозi, дах протiкав щоразу, коли випадав снiг, опалювальна система зазвичай працювала лише на пiвсили, якщо ii геть не вiдключали з мiркувань економii. Щоб щось полагодити – якщо ви звичайно не могли зробити цього своiми руками – потрiбно було чекати санкцiю вiд цiлоi низки комiтетiв, тож навiть найпростiший ремонт вiконного скла мiг затягнутися на кiлька рокiв.

«Звичайно, це тiльки тому, що Тома немае вдома», – невпевнено додала мiсiс Парсонс.

Квартира Парсонсiв була бiльшою, нiж у Вiнстона, але була дуже убогою. Все виглядало якимось обшарпаним i поламаним, нiби тут щойно шаленiв якийсь великий дикий звiр. На пiдлозi валялися ключки, боксерськi рукавички, здутий футбольний м'яч, кiлька вивернутих спiтнiлих шорт, а на столi височiла купа брудного посуду, яка стояла на рваних зошитах. Стiни «прикрашали» прапори Молодiжноi лiги та Загону юних розвiдникiв, а також великий плакат iз зображенням Старшого Брата. Пахло вареноi капустою, як i завжди у цiй будiвлi – здавалося, цим запахом були вже просякнутi всi стiни будинку – але зараз цей запах перебивав рiзкий сморiд поту, причому з першого вдиху ти розумiв (як саме, пояснити неможливо), що це пiт людини, якоi зараз немае у примiщеннi. У сусiднiй кiмнатi хтось за допомогою дерев'яного гребiнця i рулону туалетного паперу намагався грати вiйськовий марш, який все ще лунав з телеекрану.

«Це дiти, – сказала мiсiс Парсонс, кинувши на дверi переляканий погляд, – вони сьогоднi не виходили гуляти, i звичайно ж…»

У неi була звичка обривати речення на серединi. Кухонна раковина була майже до краiв заповнена брудною зеленою водою, i звiдти смердiло капустою навiть гiрше, нiж зазвичай. Вiнстон опустився на колiна i оглянув кутове з'еднання труби. Вiн терпiти не мiг бруднити руки i ненавидiв нахилятися, тому що це завжди викликало у нього напад кашлю. Мiсiс Парсонс безпорадно на нього витрiщалася.

«Звичайно, якби Том був удома, вiн вiдразу б все полагодив, – сказала вона, – вiн любить все лагодити. У нього золотi руки, у мого Тома».

Парсонс був колегою Вiнстона у Мiнiстерствi правди. Вiн був огрядним, але активним, такий собi яскравий приклад людськоi дуростi та тупого ентузiазму, вiн був одним з тих вiдчайдушно вiдданих робiтникiв, якi беззаперечно виконують всi вказiвки. Вiд таких як вiн стабiльнiсть Партii залежала навiть бiльше, нiж вiд Полiцii Думок. У тридцять п'ять рокiв його виключили з Молодiжноi лiги через його вiк, а до цього, перед тим, як потрапити до лав Молодiжноi лiги, вiн якимось чином пересидiв у Загонi юних розвiдникiв аж на цiлий рiк бiльше, нiж дозволялося по вiку. У мiнiстерствi вiн працював на якiйсь пересiчнй посади, для якоi не було потрiбно багато розуму, але зате вiн був помiтною фiгурою у Спортивному комiтетi та iнших комiтетах, якi брали участь в органiзацii громадських походiв, спонтанних демонстрацiй, кампанiй по економii коштiв i ресурсiв, та iнших добровiльних заходiв. Пiд час перекуру вiн не втрачав можливостi з гордiстю згадати, що протягом останнiх чотирьох рокiв вiн щовечора з'являвся у Громадському центрi. Сильний запах поту, свого роду несвiдоме свiдоцтво його напруженого графiку та бурхливоi громадськоi дiяльностi, супроводжував його всюди, куди б вiн не пiшов, i потiм ще довго висiв у повiтрi пiсля того, як вiн йшов.

«У вас е розвiдний ключ? – запитав Вiнстон, воюючи з гайкою на кутовому стику труб.

«Розвiдний ключ…? – аморфно перепитала мiсiс Парсонс. «Я навiть не знаю, я не впевнена… Можливо, дiти…»

Коли дiти увiрвалися до вiтальнi, пролунав тупiт чобiт i черговий удар гребеня по рулону. Мiсiс Парсонс принесла розвiдний ключ. Вiнстон спустив воду i з огидою видалив жмут людського волосся, який забив трубу. Вiн як мiг вимив пальцi холодною водою з-пiд крана i повернувся до вiтальнi.

«Руки догори!» – заверещав дитячий голос.

Симпатичний, мiцноi статури хлопчисько рокiв дев'яти вискочив з-за столу i став погрожувати йому iграшковим автоматом, в той час як його молодша сестра, приблизно на два роки молодша, зробила той самий жест гiлкою вiд дерева. Обидва були одягненi у синi шорти, сiрi сорочки та червонi шийнi хустки, якi були унiформою Загону юних розвiдникiв. Вiнстон пiдняв руки над головою, але його охопило якесь тривожне почуття, бо хлопчик поводився так, немов для нього це була зовсiм не гра.

«Ти зрадник!» – кричав вiн. «Ти думкозлочинець! Ти евразiйський шпигун! Я застрелю тебе, випарую, вiдправлю працювати на соляних шахтах!»

І тут вони обидва почали стрибати навколо нього, вигукуючи «Зрадник! Думкозлочинець!». Маленька дiвчинка копiювала кожен рух свого брата. Це навiть трохи лякало, бо вони були наче тi тигренята, якi скоро виростуть i перетворяться на людожерiв. В очах хлопчика була якась розважлива лютiсть, абсолютно очевидне бажання вдарити або штовхнути Вiнстона, а ще усвiдомлення того, що вiн вже майже дорiс до того, щоб зробити це. «Добре, що це не справжнiй автомат», – подумав Вiнстон.

Погляд мiсiс Парсонс нервово метався з Вiнстона на дiтей i назад. Зараз при бiльш яскравому освiтленнi вiтальнi вiн з цiкавiстю вiдзначив для себе, що у зморшках ii обличчя дiйсно був пил.

«Дiти часом як почнуть репетувати, – сказала вона, – це вони просто засмутилися, бо не зможуть пiти подивитися на повiшення. Ось у чому справа. У мене дуже багато справ, щоб вести iх туди, а Том не встигне повернутися з роботи, щоб з ними сходити».

«Чому ми не можемо пiти подивитися на страту?» – заревiв хлопчик.

«Хочу побачити страту! Хочу побачити страту!» – закричала дiвчинка, все ще стрибаючи.

Вiнстон згадав, що в той вечiр у парку повиннi були стратити кiлька евразiйських полонених, винних у вiйськових злочинах. Це вiдбувалося приблизно раз на мiсяць i було популярним видовищем. Дiти завжди вимагали, щоб iх водили подивитися на страту. Вiн попрощався з мiсiс Парсонс i попрямував до дверей своеi квартири. Але не встиг вiн пройти й кiлькох метрiв, як щось вдарило його по потилицi, завдавши болючого удару. Було таке вiдчуття, що його вдарило струмом. Вiн озирнувся i побачив, як мiсiс Парсонс тягне сина назад до квартири, а хлопчик з усмiшкою запихае до кишенi рогатку.

«Гольдштейн!» – заревiв хлопчик, коли дверi за ними зачинилися. Але що найбiльше вразило Вiнстона, так це вираз безпорадного переляку на сiрому обличчi жiнки.

Повернувшись до квартири, вiн швидко пройшов повз телеекран i знову сiв за стiл, все ще потираючи шию. Музика на телеекранi припинилася. Тепер грiзний вiйськовий голос завзято зачитував опис озброення новоi плавучоi фортецi, яка щойно стала на якiр мiж Ісландiею та Фарерськими островами.

Вiн подумав, що з такими байстрюками життя цiеi нещасноi жiнки, мабуть, не легке. Ще рiк або два, i вони будуть спостерiгати за нею i вдень, i вночi в пошуках симптомiв iнакодумства. У нашi днi майже всi дiти були такими. І найгiрше те, що такi органiзацiй, як Юнi розвiдники, систематично заохочували дiтей до цього, i тi перетворювалися на некерованих маленьких дикунiв. Але тим не менш, проти партiйноi дисциплiни вони чомусь не повставали. Навпаки, вони обожнювали Партiю i все, що з нею пов'язано. Пiснi, маршi, прапори, походи, тренування з манекенами, вигукування гасел, поклонiння Старшому Братовi – все це було для них чудовою грою. Вся iх лютiсть була звернена назовнi, проти ворогiв держави, проти iноземцiв, зрадникiв, саботажникiв, думкозлочинцiв. Для людей старше тридцяти було звичним дiлом боятися власних дiтей. І не дарма, бо чи не щотижня у «Таймс» з'являлася стаття про те, як якийсь дрiбний донощик – правда, зазвичай вживалася фраза «малий герой» – пiдслухав компрометуюче висловлювання i повiдомив Полiцii Думок про своiх батькiв.

Бiль у потилицi минув. Вiнстон без ентузiазму взяв ручку, розмiрковуючи, що б ще написати у щоденнику. Раптом вiн знову почав думати про О'Брайана.

Багато рокiв тому… Так, хвилиночку, а «багато» це скiльки? Десь сiм рокiв тому йому наснилося, що вiн йде через темну кiмнату. І тут хтось, хто сидiв десь збоку, сказав, коли вiн проходив повз: «Ми зустрiнемося там, де немае темряви». Це було сказано дуже тихо, як би ненароком, просто заява, а не вказiвка. Вiн йшов далi, не зупиняючись. Що цiкаво, у той час, увi снi, слова не справили на нього особливого враження. Тiльки потiм, поступово, вони, здавалося, почали щось для нього означати. Вiн уже не мiг згадати, до або пiсля сну вiн вперше побачив О'Брайана, i коли вiн зрозумiв, що увi снi чув саме його голос. Але в будь-якому випадку це був вiн, це О'Брайан говорив з ним iз темряви.

Вiнстон нiколи не був до кiнця впевнений – i навiть зараз, пiсля iх ранковоi зустрiчi поглядами – був О'Брайан другом чи ворогом. Але це було i не важливо. Мiж ними iснував зв'язок, розумiння, а це було важливiше за дружбу або вiрнiсть партiйним iдеалам. «Ми зустрiнемося там, де немае темряви», – сказав вiн. Вiнстон не знав, що це означае, знав тiльки те, що так чи iнакше саме так i станеться.

Голос з телеекрану замовк. Звук фанфар, чистий i бадьорий, заповнив задушливу кiмнату. Голос рiзко оголосив:

«Увага! Увага! Щойно прийшло зведення з Малабарского фронту. Нашi вiйська у Пiвденнiй Індii здобули блискавичну перемогу. Я уповноважений заявити, що подii, про якi ми зараз повiдомляемо, можуть закiнчити вiйну вже у найближчому майбутньому. Екстрене повiдомлення…»

«О, а зараз скажуть щось погане», – подумав Вiнстон. І дiйсно, слiдом за кривавим описом знищення евразiйськоi армii з величезною кiлькiстю вбитих i полонених було оголошення про те, що з наступного тижня шоколадний пайок буде скорочений з тридцяти грамiв до двадцяти.

Вiнстон знову вiдригнув. Заспокiйливий еффект джину випаровувався, залишаючи пiсля себе лише почуття пригнiченостi. Телеекран – можливо, щоб вiдсвяткувати блискучу перемогу, а може, щоб затьмарити новину про зменшення шоколадного пайка – почав грати «Океанiя, це для тебе». За правилами, потрiбно було стояти по стiйцi «струнко» пiд час виконання цього гiмну. Однак зараз його не було видно, тому вiн залишився сидiти.

Пiсля «Океанiя, це для тебе» заграла бiльш легка музика. Вiнстон пiдiйшов до вiкна, тримаючись спиною до телеекрану. День був як i ранiше холодним та ясним. Десь далеко з глухим ревом вибухнула балiстична ракета. Зараз на Лондон падало близько двадцяти або тридцяти ракет на тиждень.