1984

Як тiльки вiн торкався ii, вона вся здригалася i застигала. Обiймати ii було наче обiймати колоду. І ще бiльш дивним було те, навiть коли вона притискала його до себе, йому здавалося, що вона одночасно вiдштовхуе його щосили. Все ii тiло ставало наче дерев'яне. Вона лежала з заплющеними очима, вона не опиралася, але i допомагала. Було таке враження, що вона просто виконуе якусь партiйну вказiвку. Це ставило Вiнстона у вкрай незручне положення, а через деякий час це взагалi стало нестерпним. Але навiть тодi вiн готовий був жити з нею, якби вони просто домовилися зберiгати цнотливiсть, i на цьому все. Але, як не дивно, цю iдею вiдкинула сама Кетрiн. Вона сказала, що вони повиннi «зробити» дитину. Тож цей спектакль абсурду повторювався регулярно – раз на тиждень. Вона навiть нагадувала йому про це вранцi, як про щось, що потрiбно було зробити ввечерi i про що не можна забувати. У неi було двi назви для цього. Одна «зробити дитину», а друга «наш партiйний обов'язок» (так, вона дiйсно використовувала цю фразу). Незабаром у нього навiть з'явився певний страх перед майбутнiм заняттям. Але, на щастя, дитину зробити нiяк не вдавалося, i в кiнцi кiнцiв вона погодилася залишити спроби, i незабаром вони розлучилися.

Вiнстон беззвучно зiтхнув. Вiн знову взяв ручку i написав:

«Вона плюхнулась на лiжко i одразу ж, без будь-якоi попередньоi пiдготовки, найгрубiшим i найвульгарнiшим чином задерла спiдницю. Я…»

Вiн наче зi сторони побачив себе у тьмяному свiтлi лампи у кiмнатi, де пахло клопами i дешевими парфумами. Його переповнювало почуття безсилля та обурення, i навiть у момент екстазу вiн думав про бiле застигле тiло Кетрiн, яке завжди буде належати лише Партii. Невже так буде завжди? Чому у нього не може бути нормальних стосункiв iз жiнкою замiсть цих мерзенних зносин раз на кiлька рокiв? Але справжнi романтичнi стосунки були просто неможливими. Всi партiйнi жiнки були однаковi. Цнотливiсть та вiдданiсть Партii – це все, що iх цiкавило та хвилювало. Завдяки систематичним промиванням мiзкiв ще з раннього дитинства та ахiнеi, яку вкладали в iх голови у школi та у загонi юних розвiдникiв, а потiм i у Молодiжнiй лiзi, завдяки лекцiям, парадам, пiсням, гаслам, маршам та обливанням крижаною водою, природним почуттям та емоцiям не залишилося мiсця. Розум пiдказував йому, що повиннi бути винятки, але серце вiдмовлялося у це вiрити. Всi партiйнi жiнки були неприступнi, як i вимагала Партiя. Але навiть бiльше, нiж бути коханим, йому хотiлося зламати цю стiну байдужостi, навiть якщо це було б всього один раз за все його життя. Повноцiнний статевий акт вважався бунтом. Пристрасть вважалася злочином. Навiть якби йому вдалося збудити Кетрiн та зайнятися з нею коханням, це могли розцiнити як розбещення та згвалтування, хоча вона була його дружиною.

Але решту iсторii потрiбно було записати. Тому вiн продовжив:

«Я включив лампу. Коли я побачив ii у свiтлi…»

Пiсля темряви вулицi навiть слабке свiтло парафiновоi лампи здавалося занадто яскравим. Нарештi перед ним була справжня жiнка. Вiн зробив крок до неi i зупинився, його переповнювали хiть i жах. Вiн чудово усвiдомлював ризик, на який пiшов, прийшовши сюди. Цiлком можливо, що патрулi схоплять його на виходi. Якщо вже на те пiшло, вони могли вже чекати за дверима. Якщо вiн пiде, навiть не зробивши того, заради чого прийшов сюди…

Все це потрiбно було записати, йому потрiбно було в усьому зiзнатися. Коли на жiнку впало свiтло вiд лампи, Вiнстон несподiвано для себе зрозумiв, що вона стара. Макiяж був нанесений на ii обличчя так густо, що воно було схоже на порцелянову маску, яка ось-ось трiсне. Їi волосся було сивим, але найжахливiшою деталлю було те, що коли вона вiдкрила рот, там не було нiчого, крiм пустоти. У неi зовсiм не було зубiв.

Вiн нервово написав тремтячою рукою:

«Коли я побачив ii при свiтлi, вона була геть старою жiнкою, iй було щонайменше рокiв п'ятдесят. Але це мене не зупинило, i я зробив те, за чим туди прийшов».

Вiн знову натиснув пальцями на повiки. Нарештi вiн це записав, але це не подiяло, терапiя не спрацювала. Бажання лаятися та кричати зараз було як нiколи сильним.

Роздiл 7

Вiнстон писав, що якщо i е надiя, то лише на пролiв.

«Лише на них вся надiя, бо тiльки серед них, у цiй величезнiй iнертнiй масi, яка, до речi, становила 85 % населення Океанii, одного дня може зародитися сила, здатна знищити Партiю. Партiю неможливо було розвалити зсередини. Їi вороги, якщо такi були, просто були позбавленi можливостi згрупуватися або навiть iдентифiкувати один одного. Навiть якщо легендарне Братство й iснувало, то було дуже малоймовiрно, що його члени коли-небудь збиралися у кiлькостi бiльшiй, нiж двое чи трое. Для них погляд очi в очi, легка змiна тону голосу, сказане пошепки слово вже було проявом бунту. Але пролам, якби тiльки вони могли якимось чином усвiдомити свою силу, не потрiбна була б навiть якась змова. Їм потрiбно було лише встати i здригнутися, як кiнь, який струшуе з себе мух. Якби вони захотiли, вони могли б уже завтра вранцi рознести Партiю на друски. Звичайно, рано чи пiзно iм без сумнiву спаде це на думку! І все ж…!»

Вiн згадав, як одного разу йшов по багатолюднiй вулицi, i жахливий крик сотень жiночих голосiв пролунав з провулка попереду. Це був грiзний крик гнiву та вiдчаю, гортанне, гучне «О-о-о-о!», яке гуло, наче сигнал поiзда, що суне прямо на вас. Його серце мало не вискочило з грудей. «Почалося!» – подумав вiн. «Бунт! Проли нарештi вирвалися на свободу!» Коли вiн дiстався мiсця, звiдки лунав шум, то побачив натовп з двохсот або трьохсот жiнок, якi штовхалися бiля прилавкiв на ринку. Обличчя iх такими трагiчними, нiби вони були приреченими пасажирами потопаючого корабля. Але вже наступноi митi загальний вiдчай перерiс у цiлу купу дрiбних iндивiдуальних сварок. Виявилося, що в одному з прилавкiв продавалися бляшанi каструлi. Так, вони були жахливоi якостi, але дiстати хоч якiсь каструлi завжди було важко. А тепер навiть найкволiшу каструлю взагалi нiде не можна було дiстати. Щасливi власницi останнiх екземплярiв, яких зараз усi штовхали i били, намагалися втекти зi своiм скарбом, в той час як десятки iнших жiнок верещали навколо прилавка, звинувачуючи продавця в упередженому ставленнi та в тому, що десь у нього в запасi ще залишилося кiлька каструль. Знову пролунали крики. Двi огряднi жiнки схопилися за одну каструлю i почали тягнути ii з боку в бiк. Через деякий час ручки каструлi вiдiрвалися. Вiнстон з огидою дивився на них. І все ж, всього лише на мить, якась страшенна сила була у цьому крику кiлькох сотень людей! Чому вони нiколи не кричали так само про що-небудь важливе?

Вiн написав:

«Поки вони не стануть свiдомими, вони нiколи не повстануть, i поки вони не повстануть, вони не зможуть стати свiдомими».

Це, подумав вiн, могло б стати цитатою, гiдноi одного з партiйних пiдручникiв. Партiя, звичайно, стверджувала, що звiльнила пролiв з неволi. До революцii капiталiсти жахливо ставилися до них, морили голодом, били, жiнок змушували працювати на вугiльних шахтах (насправдi жiнки й досi працювали на вугiльних шахтах), дiтей продавали на фабрики у вiцi шести рокiв. Але водночас, дотримуючись принципiв дводумства, Партiя стверджувала, що проли за своею природою нижчi iстоти та iх потрiбно тримати в шорах, як тварин. Насправдi про пролiв було вiдомо дуже мало. Та, власне, вони нiкому й не були цiкавi. Поки вони продовжували працювати i розмножуватися, iншi iх заняття не мали значення. Маючи свободу жити самi по собi, наче та рогата худоба, кинута на рiвнинах Аргентини, вони жили таким життям, яке здавалося iм природним, так би мовити, запрограмованим на генному рiвнi. Вони народжувалися i росли у стiчнiй канавi, йшли на роботу в дванадцять рокiв, у них був короткий перiод розквiту, краси i сексуального бажання, вони виходили замiж та одружувались у двадцять, починали в'янути у тридцять, i вмирали здебiльшого у шiстдесят. Важка фiзична праця, турбота про будинок i дiтей, дрiбнi сварки з сусiдами, фiльми, футбол, пиво i, перш за все, азартнi iгри були iх всесвiтом, це було межею iх свiдомостi та самовизначення. Тримати iх пiд контролем було нескладно. Кiлька агентiв Полiцii Думок постiйно проникали в iх ряди, поширюючи неправдивi чутки, виявляючи й усуваючи тих небагатьох, якi вважалися потенцiйно небезпечними. Але нiяких спроб нав'язати iм iдеологiю Партii не робилося. Показувати пролам, що таке полiтичний iнтерес було небажано, i можливо навiть небезпечно. Все, що вiд них вимагалося, це примiтивний патрiотизм, яким можна було апелювати щоразу, коли необхiдно було змусити iх погодитися на бiльш тривалий робочий день або скорочений пайок. І навiть коли вони були чимось незадоволенi, що все ж траплялося час вiд часу, iх невдоволення нi до чого не призводило, бо не маючи спiльних глобальних iдей та цiлей, вони могли зосередитися лише на дрiбних конкретних скаргах. Бiльше зло незмiнно вислизало з iх поля зору. Переважна бiльшiсть пролiв не мала телеекранiв у своiх квартирах. Навiть патрулi iх особливо не чiпали. У Лондонi була величезна кiлькiсть злочинцiв: бандити, повii, торговцi наркотиками, шахраi, але оскiльки всi вони теж були пролами, вони нiкого не цiкавили. В усiх питаннях моральностi iм дозволялося слiдувати кодексу своiх предкiв. Сексуальне пуританство Партii iм не нав'язувалось. Безладнi статевi зв'язки залишалися безкарними, розлучення дозволялося. Навiть релiгiя була iм дозволена, але вона пролiв не цiкавила. Вони не викликали пiдозр. Як свiдчило партiйне гасло: «Проли i тварини – iстоти вiльнi вiд зобов'язань».

Вiнстон нахилився i обережно почухав варикозну виразку. Вона знову почала свербiти. Як би там не було, все завжди зводилось до того, що неможливо було дiзнатися, яким насправдi було життя до революцii. Вiнстон дiстав з шухляди екземпляр пiдручника з iсторii для дiтей, який позичив у мiсiс Парсонс, i почав переписувати уривок у щоденник:

«У старi часи, до славноi революцii, Лондон не був тим гарним мiстом, яким ми знаемо його сьогоднi. Це було темне, брудне, жалюгiдне мiсце, де майже нiкому не вистачало iжi i де у сотень, а то i тисяч бiднякiв не було взуття, та що й казати, у них навiть даху над головою не було. Дiтям вашого вiку доводилося працювати по дванадцять годин на день на жорстоких господарiв, якi били iх батогами, якщо тi працювали занадто повiльно, i годували iх тiльки черствими хлiбом i водою.