1984

Знизу на вулицi вiтер трiпав розiрваний плакат, i слово «АНГСОЦ» то з'являлося, то зникало. АНГСОЦ. Священнi принципи АНГСОЦу. Новомова, дводумство, мiнливiсть минулого. Його охопило вiдчуття, нiби вiн блукае у заростях морського дна, загубившись у якомусь жахливому свiтi, де вiн i сам був чудовиськом. Вiн був один. Минуле померло, а майбутне було примарним. Чи мiг вiн хоча б з крихтою впевненостi сказати, що на його боцi зараз була хоча б одна людина на Землi? І як дiзнатися, що диктатура Партii не буде тривати вiчно? Наче у вiдповiдь на це питання на нього дивилися три гасла на бiлому фасадi Мiнiстерства Правди:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА

Вiн вийняв з кишенi монетку в двадцять п'ять центiв. На нiй теж дрiбними чiткими лiтерами були написанi цi три гасла, а на iншiй сторонi монети було зображено обличчя Старшого Брата. Навiть з монети цi очi переслiдували тебе. На монетах, марках, обкладинках книг, транспарантах, плакатах, на упаковцi сигаретноi пачки – вони були всюди. Цi очi завжди спостерiгали за тобою, а голос переслiдував, куди б ти не пiшов. Увi снi чи наяву, на роботi чи на вiдпочинку, у примiщеннi чи на вулицi, у ваннiй чи у лiжку – сховатися було нiде. Нiчого не було твоiм, крiм декiлькох кубiчних сантиметрiв всерединi твого черепа.

Сонце сховалося за будинками, i незлiченнi вiкна Мiнiстерства Правди, на якi бiльше не потрапляло сонячне свiтло, виглядали похмуро, мов бiйницi фортецi. Серце Вiнстона здригнулося вiд вигляду цього величезного пiрамiдального монстра. Будiвля мiнiстерства була надто неприступною, ii неможливо було штурмувати. Навiть тисячi балiстичних ракет не зможуть знищити ii. Вiн знову замислився, для кого вiн пише щоденник. Для майбутнього? Для минулого? А може, для уявноi епохи, якiй не судилося нiколи настати? Те, що лежало зараз на його столi передбачало не смерть, а повне знищення. Щоденник перетвориться на попiл, а сам вiн випаруеться. Тiльки Полiцiя Думок зможе прочитати те, що вiн написав, перш нiж стерти це з лиця землi та зi своеi пам'ятi. Як можна звертатися до майбутнього поколiння, якщо не залишиться нi слiду нi вiд тебе самого, нi вiд безiменних рядкiв, написаних на аркушi паперу?

Телеекран оголосив час: чотирнадцять нуль-нуль. У запасi е ще десять хвилин. Вiн повинен встигнути повернутися на роботу до чотирнадцяти тридцяти.

Дивно, але бiй годинника, здавалося, надихнув його. Вiн був немов самотнiй привид, що говорить правду, яку нiхто нiколи не почуе. Але поки вiн буде говорити цю правду, зв'язок поколiнь буде пiдтримуватися. І справа зовсiм не в тому, що тебе хтось почуе, а в тому, що ти сам залишаешся при здоровому глуздi. Вiн повернувся до столу, занурив перо у чорнило i написав:

«У майбутне або минуле, у часи, коли думка вiльна, коли люди вiдрiзняються один вiд одного i не живуть у самотностi, у часи, коли правда iснуе i те, що зроблено, не може бути скасоване: з епохи одноманiтностi, епохи самотностi, епохи Старшого Брата, епохи дводумства – привiт!»

Вiн спiймав себе на думцi, що вiн уже мертвий. Йому здалося, що тiльки тепер, коли вiн почав чiтко формулювати своi думки, вiн зробив рiшучий крок i шляху назад уже не було. Кожна наша дiя вже мiстить у собi наслiдки ii вчинення. Вiн написав:

«Думкозлочин не тягне за собою смерть: думкозлочин – це i е смерть».

Тепер, коли вiн усвiдомив, що вже мертвий, важливо було залишатися живим якомога довше. Два пальцi правоi руки були забрудненi чорнилом. Це була саме та деталь, яка могла його видати. Який-небудь уважний фанатик у мiнiстерствi (скорiше за все, жiнка, хтось на кшталт рудоволосоi жiнки або темноволосоi дiвчини з Вiддiлу Художньоi лiтератури) може почати шукати вiдповiдi на запитання, чому вiн писав в обiдню перерву, чому вiн використовував старомодне перо, i що ж вiн там писав, а потiм повiдомить про це кому слiд. Вiн пiшов у ванну i ретельно стер чорнило за допомогою зернистого темно-коричневого мила, яке дряпало шкiру, як наждачний папiр, але наразi вiдмiнно пiдходило для його мети.

Вiн поклав щоденник до шухляди стола. Було абсолютно марно намагатися сховати записник, але вiн, принаймнi, мiг легко перевiряти, чи хтось виявив його секрет. Волосина на куточку сторiнки – банально i занадто очевидно. Вiн взяв зi столу впiзнавану для нього крупинку бiлуватого пилу i поклав ii на кут обкладинки, звiдки вона повинна буде впасти, якщо записник зрушити з мiсця.

Роздiл 3

Вiнстону снилася матiр.

За його пiдрахунками, йому було рокiв десять чи одинадцять, коли зникла його мати. Вона була високою, стрункою, тихою жiнкою з неквапливими рухами i чудовим свiтлим волоссям. Батька вiн майже не пам'ятав, лише, що це був темноволосий i худий чоловiк, завжди одягнений в охайний темний одяг (Вiнстон запам'ятав особливо тонку пiдошву батькiвських туфель), а на носi в нього були окуляри. Вочевидь, батьки стали жертвами однiеi з перших великих чисток п'ятдесятих рокiв.

У його снах мати сидiла десь глибоко знизу з його молодшою сестрою на руках. Вiн зовсiм не пам'ятав свою сестричку, крiм того, що це була крихiтна, слабка дитина, завжди мовчазна, з великими настороженими очима. Обидвi вони пiдняли очi та дивилися на нього. Вони були знизу – на днi колодязя або у дуже глибокiй могилi – i це мiсце вiддалялося кудись ще глибше донизу. Інодi вони були у кабiнi корабля, що тоне i дивилися на нього крiзь темну воду. У кабiнi все ще було повiтря, вони все ще могли бачити його, а вiн iх, але весь цей час вони занурювалися у темнi зеленi води, якi будь-якоi митi готовi були назавжди поглинути iх. Вiн стояв нагорi, мiг спокiйно дихати, в той час як вони занурювалися у безодню без жодного шансу на порятунок. Вони були там, тому що вiн був тут. Вiн знав це, i вони це знали, це було написано на iх обличчях. Але нi в iх очах, нi в iх серцях не було докору, лише усвiдомлення того, що вони повиннi померти, щоб вiн мiг жити, i що це було частиною неминучого порядку речей.

Вiн не мiг пригадати, що саме сталося, але вiн знав увi снi, що якимось чином життя його матерi i сестри були принесенi в жертву заради його порятунку. Це були видiння, якi хоч i зберiгали характернi ознаки i пейзажi сну, були продовженням думок i спогадiв, з яких вiн мiг дiзнаватися факти та iдеi, якi пiсля пробудження здавалися йому новими i цiнними. Вiнстона раптово вразило те, що смерть його матерi, майже тридцять рокiв тому, була трагiчною i сумною, але ж це вже було неможливим. Трагедiя, як вiн розумiв, була пережитком старих часiв, часiв, коли людям ще було доступне приватне життя, любов i дружба, коли члени сiм'i пiдтримували i захищали один одного, i iм не потрiбна була для цього якась певна причина. Спогади про матiр розривали його серце на шматки, тому що вiн розумiв, що вона померла, люблячи його, а вiн тодi був занадто малий та егоiстичний, щоб любити ii у вiдповiдь. Вона пожертвувала собою (хоч вiн i не пам'ятав, як саме це сталося) заради iдеi вiрностi своiй сiм'i, яку ставила понад усе. Вiн розумiв, що сьогоднi такого вже не може вiдбутися. Сьогоднi людьми керували тiльки страх, ненависть i бiль, iм вже були не знайомi нiякi благороднi почуття, такi як гiднiсть або щира печаль. Все це вiн, здавалося, бачив у великих очах своеi матерi i сестри, якi дивилися на нього крiзь зелену воду, опускаючись все глибше i глибше та продовжуючи нескiнченно тонути.

Раптом вiн опинився на зеленому лузi, був теплий лiтнiй вечiр, м'якi променi сонця все навколо робили золотим. Пейзаж, на який вiн дивився, так часто повторювався у його снах, що вiн почав пiдозрювати, що бачив його у реальному життi. Коли вiн прокидався i думав про це, вiн називав це мiсце Золотою краiною. Це було старе пасовище, обскубане кроликами, через яке пролягала вузька стежка, i то тут, то там були кротовi нори. На протилежному боцi пасовища гiлки в'язiв погойдувалися на вiтрi, iх густа крона елегантно хиталася, немов жiноче волосся. Десь поблизу, хоч Вiнстон його не бачив, протiкав чистий струмок, у водах якого пiд вербами борсалася риба.

Через поле назустрiч йому йшла чорнява дiвчина. Раптом одним спритним рухом вона зiрвала з себе одяг i презирливо вiдкинула його в бiк. Їi тiло було нiжним i гнучким, але воно не викликало у ньому бажання, вiн навiть не дивився на нього. У той момент його захопив сам жест, яким вона вiдкинула свiй одяг, своею грацiею та впевненiстю вiн, здавалося, здатен був знищити цiлу культуру, цiлу систему мислення. Здавалося, що i Старший Брат, i Партiя, i Полiцiя Думок могли бути перетворенi на попiл одним прекрасним рухом ii тендiтноi руки. Це теж був жест старих часiв. Вiнстон прокинувся зi словом «Шекспiр» на вустах.

Телеекран видав голосний монотонний свист, який не вщухав рiвно тридцять секунд. Сiм п'ятнадцять, час пiдйому для офiсних працiвникiв. Вiнстон змусив себе вилiзти з лiжка – спав вiн голяка, бо на одяг вiн отримував вiд Партii всього лише 3000 купонiв на рiк, а пiжама коштувала аж 600. Вiн схопив брудну майку i труси, якi лежали на стiльцi. Ранкова зарядка почнеться через три хвилини. Але вже наступноi митi його зiгнуло навпiл через сильний напад кашлю, який майже завжди мучив його пiсля пробудження. Вiн настiльки спустошував його легенi, що вiдновити дихання вдавалося тiльки лежачи на спинi i роблячи серiю глибоких вдихiв. Його вени набрякли вiд кашлю, i варикозна виразка почала свербiти.

«Група вiд тридцяти до сорока!» – гавкнув пронизливий жiночий голос. «Група вiд тридцяти до сорока! Будь ласка, займiть своi мiсця. Вiд тридцяти до сорока!»

Вiнстон пiдскочив i став по стiйцi «струнко» перед телеекраном, на якому вже з'явилося зображення молодоi жiнки, худорлявоi, але м'язистоi, одягненоi в тунiку та кеди.

«Згинання i розгинання рук!» – промовила вона. «Повторюйте за мною. Один два три чотири! Один два три чотири! Нумо, товаришi, бадьорiше! Один два три чотири! Один два три чотири!..»

Бiль у грудях пiсля нападу кашлю трохи затьмарив враження вiд сну, але ритмiчнi рухи знову оживили iх. Поки Вiнстон машинально крутив руками назад i вперед з виразом непохитноi радостi на обличчi (а саме такий вираз обличчя вважаеться правильним пiд час ранковоi зарядки), вiн з усiх сил намагався подумки повернутися в часи свого раннього дитинства. Це було надзвичайно складно. Життя до п'ятдесятих рокiв нiби стерлося з пам'ятi. Не було нiяких записiв чи iнших свiдоцтв, до яких можна було б звернутися, i навiть його власне життя здавалося якоюсь примарою. Ти наче пам'ятаеш якiсь масштабнi подii, якi, з великою ймовiрнiстю, зовсiм i не вiдбувалися, точнiше ти пам'ятаеш якiсь окремi деталi, але не можеш вiдтворити у пам'ятi всю картину. А ще були довгi часовi провали, коли взагалi не було спогадiв про подii, якi сталися в цi перiоди. У старi часи все було iнакше. Навiть назви краiн та iх обриси на картi були iншими. Наприклад, Злiтна смуга № 1 в тi днi так не називалася: ii називали Англiею або Британiею, хоча Вiнстон був абсолютно впевнений, що Лондон завжди називався Лондоном.

Вiнстон не мiг точно пригадати час, коли Океанiя не була у станi вiйни, але вiн був майже впевнений, що в його дитинствi був досить тривалий перiод миру, тому що один з його раннiх спогадiв був про повiтряну атаку, яка, здавалося, сталася зненацька. Можливо, це був час, коли на Колчестер була скинута атомна бомба. Вiн не пам'ятав самоi атаки, але вiн пам'ятав, як батько стискав його руку, коли вони бiгли кудись вниз, вниз, вниз, у якесь мiсце глибоко пiд землею. Вiн пам'ятав крученi сходи, якi грюкали у нього пiд ногами, пам'ятав, що в якийсь момент вiн настiльки стомився, що почав скиглити, тож iм довелося зупинитися i вiдпочити. Його мати у своiй звичайнiй повiльнiй i трохи мрiйливiй манерi йшла далеко за ними. Вона несла на руках його молодшу сестру, хоча, можливо, вона несла лише зв'язку ковдр: вiн не був до кiнця впевнений, чи народилася тодi вже його сестра. Нарештi вони опинилися у шумному, людному мiсцi, яке, як вiн зрозумiв, було станцiею метро.

Однi люди сидiли на пiдлозi, викладенiй кам'яною плиткою, а iншi, щiльно притулившись один до одного, сидiли на багатоярусних металевих лiжках. Вiнстон з сiм'ею знайшли собi мiсце на пiдлозi, а поруч з ними сидiла лiтня пара. На старому був темний костюм i чорний кашкет, з-пiд якого стирчало сиве волосся, обличчя його було червоним, а очi блакитними i повними слiз. Вiд нього сильно пахло джином. Здавалося, що навiть замiсть поту його шкiра видiляла джин, а сльози, якi текли з його очей, теж були чистим джином. Нехай вiн i був п'яний, але було видно, що вiн страждав вiд горя, щирого та нестерпного. По-своему, по-дитячому Вiнстон зрозумiв, що сталося щось жахливе, неприпустиме, невиправне. А ще йому здавалося, що вiн знав, що саме це було. Когось, кого старий дуже любив, можливо, маленьку онуку, вбили. Кожнi кiлька хвилин вiн повторював:

«Не можна було iм довiряти. Я ж тобi казав, стара, казав! Ось до чого призвела наша довiра до них. А я завжди казав, що не можна було довiряти цим покидькам!»

Але яким саме покидькам не слiд було довiряти, Вiнстон вже не мiг згадати.

Десь з того часу вiйна стала безперервною, хоча, якщо розiбратися, це не завжди була одна i та сама вiйна. Протягом декiлькох мiсяцiв його дитинства у самому Лондонi вiдбувалися безладнi вуличнi боi, деякi з яких вiн добре пам'ятав. Але простежити iсторiю всього перiоду, сказати, хто з ким воював у певний момент, було неможливо, оскiльки нi у письмових джерелах, нi в усних переказах не згадувалося про будь-який iнший свiтогляд, крiм того, що iснував зараз. На сьогоднiшнiй день, наприклад, у 1984 роцi (якщо це був 1984 рiк) Океанiя перебувала у станi вiйни з Євразiею i у союзi з Остазiею. Але нiхто нiколи не визнавав (нi у публiчних, нi у приватних заявах), що цi три сили коли-небудь були згрупованi iнакше. Насправдi, як Вiнстон чудово пам'ятаю, пройшло всього чотири роки з тих пiр, як Океанiя воювала з Остазiею i була у союзi з Євразiею. Але це було його таемне знання, тому що якимось чином його пам'ять зберегла цей факт. Офiцiйно нiякоi змiни союзникiв не вiдбувалося. Зараз Океанiя воювала з Євразiею – це означало, що Океанiя завжди воювала з Євразiею. «Сьогоднiшнiй» ворог держави завжди уособлював абсолютне зло, i з цього випливало, що будь-яка минула або майбутня угода з ним була неможливою.

І найстрашнiше, подумав вiн чи не в десятитисячний раз, з хрускотом вiдводячи плечi назад (руки на стегнах, повороти тулуба з боку в бiк, вправа, яке мала приносити користь м'язам спини), це те, що все це могло бути правдою. Якщо Партiя дiйсно могла впливати на минуле i говорити про ту чи iншу подiю, що вона нiколи не вiдбувалася, то це, звичайно, було гiрше будь-яких тортур i смертi.

Партiя заявляла, що Океанiя нiколи не була у союзi з Євразiею. Але вiн, Вiнстон Смiт, знав, що Океанiя була у союзi з Євразiею всього лише чотири роки тому. Але де iснувало це знання? Тiльки у його власнiй свiдомостi, яка у будь-якому разi буде скоро знищена. І якщо всi iншi сприймають брехню, яку нав'язуе Партiя, за правду, якщо всi записи розповiдають одну i ту ж iсторiю, тодi брехня залишаеться в iсторii та стае правдою. «Хто контролюе минуле, – говорить одне з гасел Партii, – той контролюе майбутне: хто контролюе сьогодення, той контролюе минуле». І все ж минуле, хоч за своею природою i змiнне, нiколи не змiнювалося. Все, що було правдою зараз, було i буде правдою завжди. Все досить просто. Все, що було потрiбно – це нескiнченна низка перемог над власною пам'яттю та свiдомiстю. Вони називали це «контролем реальностi», на новомовi – «дводумство».

«Стiй, раз два! Вiльно!» – бадьоро гаркнула фiзкультурниця.

Вiнстон опустив руки i повiльно наповнив легенi повiтрям. Його розум вже дрейфував морем дводумства. Знати i не знати, усвiдомлювати повну правдивiсть, розповiдаючи ретельно сконструйовану брехню, одночасно дотримуватися двох взаемовиключних принципiв, знаючи, що вони суперечать один одному, i вiрити iм обом, використовувати логiку проти логiки, вiдкидати мораль i при цьому нiбито слiдувати iй, вiрити, що демократiя неможлива i що Партiя е стражем демократii, забути все, що потрiбно було забути, а потiм знову вiдновити це у своiй пам'ятi, коли це необхiдно, а потiм негайно забути про це ще раз, i, перш за все, застосувати той самий процес до цього процесу. Тут потрiбно було проявити неймовiрну розумову гнучкiсть: свiдомо викликати несвiдомий стан, а потiм свiдомо забути щойно пророблений акт самогiпнозу. Навiть для розумiння слова «дводумство» необхiдно використовувати дводумство.

Фiзкультурниця знову дала команду «струнко». «А тепер подивимося, хто з вас зможе дотягнутися до пiдлоги!» – з ентузiазмом сказала вона. «Спину тримаемо рiвно, товаришi, будь ласка. Раз два! Раз два!..»

Вiнстон ненавидiв цю вправу, бо вона викликала жахливий прострiльний бiль вiд п'ят до сiдниць i часто все закiнчувалося повторним нападом кашлю. Зцiпивши зуби, вiн продовжив мiркувати. Вiн подумав, що минуле не просто змiнилося, воно було фактично знищено. Бо як можна було встановити достовiрнiсть навiть найочевиднiшого факту, якщо не iснувало жодних записiв про нього, крiм вашоi власноi пам'ятi? Вiн спробував пригадати, в якому роцi вiн вперше почув про Старшого Брата. Вiн думав, що це було десь у шiстдесятих, але з упевненiстю сказати не мiг. В iсторii Партii, звичайно, Старший Брат фiгурував як лiдер i страж Революцii з ii найперших днiв. Його подвиги поступово вiдкидалися все далi назад у часi, поки не досягли легендарних сорокових i тридцятих рокiв, коли капiталiсти у своiх дивних капелюхах, якi називалися цилiндрами, все ще роз'iжджали вулицями Лондона у величезних блискучих автомобiлях i скляних каретах, запряжених кiньми. Нiхто вже й не знав, що було правдою, а що вигадкою. Вiнстон не мiг навiть згадати, коли виникла сама Партiя. Вiн не пригадував, щоб коли-небудь чув слово АНГСОЦ до 1960 року, але було можливо, що у його старомовнiй формi, а саме «англiйський соцiалiзм», воно використовувалося i ранiше. Все було дуже туманним. Але iнодi дiйсно можна було вказати на певну брехню. Наприклад, брехнею було те (а саме це стверджувалося в партiйних пiдручниках iсторii), що Партiя винайшла лiтаки. Однак Вiнстон чiтко пам'ятав лiтаки ще з раннього дитинства. Але що-небудь довести було неможливо, тому що нiяких доказiв не iснувало. Лише одного разу вiн тримав у руках безпомилкове документальне пiдтвердження пiдмiни iсторичного факту. І тодi -

«Смiт!» – закричав з телеекрану скрипучий голос. «6079 Смiт В.! Так, так, ви! Нахилiться нижче, будь ласка! Я знаю, ви можете. Ви не стараетесь. Будь ласка, нижче! Ось так вже краще, товаришу. Група, вiльно. А зараз дивiться на мене».

Раптом по всьому тiлу Вiнстона виступив рясний пiт. Вираз його обличчя при цьому не змiнився. Нiколи не показувати своi емоцii! Нiколи не показувати образи! В одну лише мить погляд мiг видати вас. Вiн стояв i дивився, як фiзкультурниця пiдняла руки над головою i – не те щоб якось витончено, але з дивовижною акуратнiстю i ефективнiстю – нахилилася i доторкнулася долонями пальцiв нiг.

«Ось, товаришi! Ось так я хочу, щоб ви робили. Подивiться на мене ще раз. Менi тридцять дев'ять, i у мене четверо дiтей. А тепер гляньте-но». Вона знову нахилилася. «Ви бачите, що моi колiна не зiгнутi. Ви всi можете зробити так само, якщо захочете», – додала вона, випростуючись. «Будь-яка людина молодше сорока п'яти рокiв цiлком здатна торкнутися пальцями до пiдлоги. Не всiм нам випала честь битися на передовiй, але, принаймнi, ми всi можемо тримати себе у формi. Згадайте наших хлопцiв на Малабарскому фронтi! І морякiв у плавучих фортецях! Подумайте, з чим iм доводиться миритися. А тепер спробуйте ще раз. Ось, зовсiм iнша справа, товаришу, так вже краще!» – пiдбадьорливо додала вона, коли Вiнстон з рiзким випадом зумiв вперше за кiлька рокiв торкнутися своiх пальцiв нiг з прямими колiнами.

Роздiл 4

Почався черговий робочий день. З мимовiльним глибоким зiтханням (i неважливо, що телеекран був поруч) Вiнстон притягнув до себе диктограф, здув пил з мiкрофона i одягнув окуляри. Потiм вiн розгорнув i скрiпив разом чотири маленьких згортка, якi тiльки що вивалилися з пневматичноi пошти з правого боку його столу.

У його кабiнцi було три отвори. Праворуч вiд диктографа була невелика пневматична труба для письмових повiдомлень, злiва велика для газет; а на бiчнiй стiнi, на вiдстанi витягнутоi руки, була невелика продовгувата щiлина, захищена гратами. Остання призначалася для утилiзацii макулатури. Тисячi, навiть десятки тисяч таких щiлин були розташованi по всiй будiвлi, не лише у кожнiй кiмнатi, але i через кожнi кiлька метрiв у коридорах. Їх називали дiрами пам'ятi. Коли який-небудь документ пiдлягав знищенню або якщо хтось бачив, що десь лежить незрозумiлий клаптик паперу, це вже була дiя, доведена до автоматизму – пiдняти гратки найближчоi дiри пам'ятi i викинути його, пiсля чого теплий потiк повiтря вiднесе той папiрець до величезних печей десь у невiданi глибини будiвлi i перетворить на попiл.

Вiнстон передивився чотири розгорнутих листки паперу. Кожен мiстив повiдомлення, яке складалося з одного або двох рядкiв на скороченому жаргонi (не новомовi, але там були термiни новомови), який використовувався в мiнiстерствi для внутрiшнiх листувань. А повiдомлення були наступнi:

«Таймс» вiд 17.3.84 мова сб невiрний прогноз африка виправити

«Таймс» вiд 19.12.83 прогнози трирiчка 4 квартал 83 помилки виправити

«Таймс» вiд 14.2.84 мiнiдост неправильно шоколад виправити

«Таймс» вiд 3.12.83 повiдомлення сб наказ двiчiплюснедобре посилання неособи переписати повнiстю подати нагору документацiю

З легким вiдчуттям задоволення Вiнстон вiдклав четверте повiдомлення. Це була складна i вiдповiдальна робота, i за неi краще братися в останню чергу. Першi три повiдомлення були рутинними справами, хоча друге, ймовiрно, передбачало довге й нудне перебирання спискiв цифр.

Вiнстон набрав «потрiбнi номери» на телеекранi i запросив вiдповiднi випуски «Таймс», якi вже через кiлька хвилин випали з пневматичноi труби на його стiл. Отриманi ним повiдомлення стосувалися статей i новин, якi з тих чи iнших причин було необхiдно змiнити або, згiдно офiцiйноi термiнологii, «виправити». Наприклад, у випуску «Таймс» вiд 17 березня 1984 року Старший Брат у своему виступi напередоднi передбачив, що пiвденно-iндiйський фронт буде залишатися спокiйним, а незабаром почнеться евразiйський наступ у Пiвнiчнiй Африцi. Але сталося так, що Євразiйське вище командування розпочало наступ саме у Пiвденнiй Індii, залишивши Пiвнiчну Африку в спокоi. Тому необхiдно було переписати абзац промови Старшого Брата таким чином, наче вiн передбачав саме те, що дiйсно сталося. Або випуск «Таймс» вiд 19 грудня 1983 року, де були опублiкованi офiцiйнi прогнози виробництва рiзних категорiй споживчих товарiв у четвертому кварталi 1983 года, який також був шостим кварталом дев'ятого трирiчного плану. Сьогоднiшнiй випуск мiстив заяву про фактичний обсяг виробництва, який свiдчив про те, що прогнози у всiх випадках були абсолютно невiрними. Завдання Вiнстона полягало у тому, щоб виправити вихiднi цифри, щоб вони спiвпадали з бiльш пiзнiми. Що стосуеться третього повiдомлення, то воно мiстило дуже просту «помилку», на виправлення якоi пiде буквально кiлька хвилин. Зовсiм нещодавно, якщо точнiше, то у лютому, Мiнiстерство достатку дало обiцянку (офiцiйний термiн – «категорична обiцянка»), що у 1984 року не буде скорочень шоколадного пайка. Насправдi, як було вiдомо Вiнстону, шоколадний пайок мав бути зменшений з тридцяти грамiв до двадцяти наприкiнцi поточного тижня. Все, що було потрiбно, це змiнити початкову обiцянку попередженням про те, що, ймовiрно, у квiтнi буде необхiдно скоротити рацiон.

Як тiльки Вiнстон обробив кожне повiдомлення, вiн вставив своi мовнi виправлення до вiдповiдних екземплярiв «Таймс» i запхав iх у пневматичну трубку. Потiм рухом, доведеним до автоматизму, вiн зiм'яв вихiднi повiдомлення i всi записи, зробленi ним самим, та кинув iх у дiрку пам'ятi, щоб iх беслiдно поглинуло полум'я.