1984

1984
Джордж Орвелл

«1984» (вiдомий також пiд назвою «Тисяча дев'ятсот вiсiмдесят четвертий») – антиутопiя англiйського письменника Джорджа Орвелла.

Першi пiвстолiття пiсля виходу в свiт цей роман сприймався як ядуча сатира на комунiстичнi режими. Але зараз пророчi деталi сконструйованого Орвеллом свiту стають реалiями сучасного декомунiзованого глобалiзованого свiту.

Транснацiональнi корпорацii, пропагандистськi медiа i соцiальнi мережi нiби взяли на озброення фантастичнi знахiдки Джорджа Орвелла: «Великий брат стежить за тобою», «Свобода – це рабство», «Мир – це вiйна».

Роман розповiдае iсторiю Вiнстона Смiта i його деградацii пiд впливом тоталiтарноi держави, в якiй вiн живе. Є найвiдомiшою i найцитованiшою антиутопiею у лiтературi i стоiть в одному ряду з «Ми» Євгена Зам’ятина, «Прекрасним новим свiтом» Олдоса Гакслi i «451° за Фаренгейтом» Рея Бредберi.

У 2009 р. впливова британська газета «Таймс» оголосила роман «1984» найважливiшою книгою, надрукованою за останнi 60 рокiв.

Були часи, коли роман «1984» сприймався настiльки революцiйним i здавався настiльки полiтично небезпечним, що був заборонений деякими бiблiотеками Сполучених Штатiв, не кажучи вже про тоталiтарнi режими.

Джордж Орвелл

1984

Частина перша

Роздiл 1

Був ясний холодний квiтневий день, годинник показував рiвно тринадцять нуль-нуль. Вiнстон Смiт, занурившись у комiр свого пальто так, що пiдборiддя майже торкалося грудей, поспiшав якнайшвидше врятуватися вiд мерзенного колючого вiтру, тому хутко прослизнув скрiзь склянi дверi багатоповерхового житлового будинку «Перемога», але, як виявилось, недостатньо швидко, бо вихор зернистого пилу все ж увiрвався до примiщення разом iз ним.

У пiд'iздi смердiло вареною капустою i старими килимками. На стiнi висiв кольоровий плакат, явно завеликий для такого примiщення. З плакату на нього пильно дивилося величезне, завширшки з метр, обличчя чоловiка рокiв сорока п'яти, з густими чорними вусами, жорстке, але у цiй суворостi була якась своя краса. Вiнстон одразу попрямував до сходiв. Викликати лiфт було марно. Навiть у кращi часи вiн рiдко працював, а зараз електрику почали взагалi вiдключати у денний час. Це було частиною кампанii по економii для пiдготовки до Тижня ненавистi. До квартири треба було подолати цiлих сiм прольотiв. Вiнстону було тридцять дев'ять рокiв i його варикозна виразка над правою щиколоткою знову нагадала про себе, тому вiн йшов повiльно, кiлька разiв зупиняючись, щоб трохи перепочити. На кожному поверсi навпроти шахти лiфта зi стiни на нього витрiщалося те саме величезне обличчя з плакату. Це була одна з тих iлюстрацiй, де, здаеться, що з якого боку не глянь, очi завжди стежать за тобою. Великими лiтерами на плакатi було написано: «СТАРШИЙ БРАТ СПОСТЕРІГАЄ ЗА ТОБОЮ».

У квартирi розмiрений оксамитовий голос зачитував зведення з якимись цифрами, якi мали вiдношення до виробництва чавуну. Голос лунав з продовгуватоi металевоi пластини, схожоi на затемнене дзеркало, яка була вбудована у стiну з правого боку вiд входу. Вiнстон покрутив перемикач, i голос став тихiше, хоча слова все ще було чутно досить розбiрливо. Цей апарат (вiн називався телеекран) можна було зробити темнiше або тихiше, але повнiстю вимикати було заборонено. Вiнстон пiдiйшов до вiкна: це був невисокий худорлявий чоловiк, чия квола статура ще бiльше пiдкреслювалася синiм мiшкуватим комбiнезоном, який був обов'язковою унiформою всiх партiйцiв. Волосся у нього було зовсiм свiтле, а шкiра на його рум'яному вiд природи обличчi лущилася через жорстке мило, тупi леза у бритвi i нещодавню сувору зиму.

Навiть через закрите вiкно вiн вiдчував холод, яким був оповитий свiт зовнi. На вулицi невеликi пориви вiтру пiдiймали вихори пилу та рваний папiр, i хоча свiтило сонце, а небо було яскраво-блакитним, здавалося, все було позбавлене кольору, крiм розвiшаних усюди плакатiв. Портрет з чорними вусами зверхньо спостерiгав з усiх бокiв. Один з плакатiв висiв прямо навпроти його будинку. «СТАРШИЙ БРАТ СПОСТЕРІГАЄ ЗА ТОБОЮ», – говорив напис на ньому, а темнi очi дивилися прямiсiнько в очi Вiнстона. Внизу бiля тротуару висiв iнший плакат, щоправда, один з його куточкiв вiдклеiвся, i вiн трiпотiв на вiтру, то ховаючи, то показуючи едине слово «АНГСОЦ». Десь далеко мiж дахами пролетiв гвинтокрил, на мить вiн завис у повiтрi, немов трупна муха, а потiм знову полетiв геть. Це був полiцейський патруль, який заглядав людям у вiкна. Однак патрулi не мали значення. Полiцiя Думок – от кого насправдi треба було боятися.

За спиною Вiнстона голос з телеекрану все ще базiкав щось про чавун i перевиконання дев'ятого трирiчного плану. Телеекран працював одночасно i на прийом, i на передачу сигналу. Вiн вловлював кожне слово, яке було вимовлене голоснiше, нiж пошепки, бiльш того, поки Вiнстон залишався у полi зору металевоi пластини, його можна було не тiльки чути, але й бачити. Звичайно, не було нiякого способу дiзнатися, чи спостерiгають за тобою у даний момент. Як часто i за яким принципом Полiцiя Думок пiдключаеться до якогось конкретного телеекрану, можна було лише здогадуватися. Можливо, вони взагалi цiлодобово стежать за всiма. Але у будь-якому випадку точно можна було сказати одне – вони могли пiдключитися до вашоi лiнii коли завгодно. Доводилося жити з постiйним усвiдомленням того – i це вже було не просто звичним вiдчуття, а скорiше iнстинктом – що кожен твiй звук чують, а кожен рух уважно вiдстежують (якщо тiльки ти не знаходишся у повнiй темрявi).

Вiнстон намагався завжди стояти до телеекрану спиною. Так було безпечнiше, хоча вiн чудово розумiв, що навiть спина може його видати. За кiлометр вiд його будинку знаходилося Мiнiстерство Правди, де вiн, власне, i працював. Це була величезна бiла будiвля, яка височiла над похмурим мiським пейзажем. «І це, – подумав вiн з огидою, – це Лондон, головне мiсто Злiтноi смуги № 1, яка е третьою за кiлькiстю населення провiнцiею Океанii». Вiн спробував згадати своi дитячi роки, адже цi спогади мали пiдказати йому, чи завжди Лондон був таким. Чи завжди тут були цi обшарпанi будинки дев'ятнадцятого столiття, стiни яких були пiдпертi дерев'яними балками, вiкна заклеенi листами картону, дахи залатанi iржавим гофрованим залiзом, а паркани поламанi, кривi та хилилися, здавалося, у всi боки одразу? А цi розбомбленi пустирi, де у повiтрi кружляв бiлий пил, а купи щебеню та битоi цегли, якi вже поросли бур'яном; пустирi, де утворилися цiлi колонii убогих дерев'яних трущоб? Але вiн не мiг нiчого згадати, хоч би як сильно не намагався: вiд його дитинства не залишилося нiчого, крiм кiлькох коротких фрагментiв, якi яскраво спалахували у його головi, але не мали нi фону, нi контексту, тому здебiльшого вiн абсолютно не розумiв, що вони означали.

Будiвля Мiнiстерства Правди, або Мiнiправда на новомовi (новомова була офiцiйною мовою Океанii) разюче вiдрiзнялася вiд iнших лондонських споруд. Це була величезна пiрамiдальна будiвля з полiрованого бiлого бетону, яка пiдiймалася, тераса за терасою, на триста метрiв вгору. З того мiсця, де стояв Вiнстон, можна було прочитати викарбуванi на фасадi три основних гасла Партii:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА

Говорили, що у Мiнiстерствi правди три тисячi кiмнат над землею i стiльки ж пiд землею. У рiзних районах Лондона розмiстилися ще три будiвлi аналогiчного типу та розмiру. Вони настiльки видiлялися з мiського пейзажу, що з даху житлового будинку «Перемога» можна було побачити вiдразу iх усi. Це були будiвлi чотирьох мiнiстерств, якi i складали весь керiвний апарат Океанii. Мiнiстерство правди займалося новинами, розвагами, освiтою та образотворчим мистецтвом. Мiнiстерство миру займалося вiйною. Мiнiстерство любовi пiдтримувало закон i порядок. А Мiнiстерство достатку вiдповiдало за економiку. Їх назви на новомовi звучали так: Мiнiправда, Мiнiмир, Мiнiлюб i Мiнiдост.

Мiнiстерство любовi особливо лякало своiм виглядом. У його будiвлi не було жодного вiкна. Вiнстон нiколи не був у Мiнiстерствi любовi, навiть не пiдходив до нього ближче, нiж на пiвкiлометра. Це було мiсце, куди можна було увiйти тiльки у службових справах, i то лише через лабiринт загороджень з колючого дроту, сталевих дверей i прихованих кулеметних гнiзд. На вулицях, якi вели до його зовнiшньоi огороди, чергували здорованi-охоронцi у чорнiй формi, озброенi складними кийками.

Вiнстон рiзко повернувся. Вiн миттево надав своему обличчю вираз тихого оптимiзму, адже саме такий вираз обличчя доцiльно було робити, дивлячись на телеекран. Вiн спокiйно пройшов до крихiтноi кухнi. Пiшовши з Мiнiстерства у цей час, вiн пожертвував своiм обiдом у iдальнi, при цьому вiн чудово знав, що на кухнi у нього не було нiчого, крiм шматка темного хлiба, який потрiбно було приберегти для снiданку. Вiн взяв з полицi пляшку з безбарвною рiдиною, на якiй була наклеена бiла етикетка з написом «Джин Перемога». Нiздрi залоскотав рiзкий синтетичний запах. Вiнстон налив майже повну чашку, зiбрався з духом i проковтнув напiй, немов лiки.

Миттево його обличчя почервонiло, а з очей потекли сльози. Рiдина була наче та азотна кислота, i вже пiсля першого ковтка виникало вiдчуття, що тебе б'ють по головi гумовим кийком. Але печiння майже вiдразу зникало, i свiт виглядав вже не так паскудно. Вiн вийняв з кишенi зiм'яту пачку з написом «Сигарети Перемога», дiстав цигарку, але з необережностi взяв ii вертикально, тому весь тютюн висипався на пiдлогу. З наступною вiн впорався краще. Вiн повернувся назад до вiтальнi та сiв за маленький столик злiва вiд телеекрану. З шухляди столу вiн дiстав перову ручку, пляшечку з чорнилами та товсту записну книжку з червоним корiнцем i обкладинкою з мармуровим вiзерунком.

Телеекран у його вiтальнi висiв чомусь не так, як у всiх. Замiсть того, щоб розмiщуватися, як зазвичай, у торцевiй стiнi, щоб охоплювати всю кiмнату, вiн був вбудований у стiну навпроти вiкна. Збоку вiд нього була невелика нiша, в якiй i сидiв зараз Вiнстон. Коли будувався цей будинок, вона, ймовiрно, призначалася для книжкового стелажу. Втискаючись у цю нiшу, Вiнстон мiг залишатися поза зоною видимостi телеекрану. Його, звичайно, було чутно, але поки вiн залишався у своему нинiшньому положеннi, видно його не було, i це головне. Таке незвичайне планування кiмнати частково й спонукало його до того, що вiн збирався зараз зробити.

Але також на це його надихнув записник, який вiн щойно дiстав з шухляди. Це був надзвичайно красивий записник. Трохи пожовклi вiд вiку сторiнки були зробленi з щiльного гладенького паперу, який не виробляли вже принаймнi рокiв сорок. Але Вiнстон припускав, що цей записник був набагато старшим. Вiн побачив його у вiтринi маленькоi крамнички з усiляким старим барахлом у бiдному кварталi (в якому саме вiн вже й не пам'ятав), i одразу ж ним опанувало непереборне бажання заволодiти цiею рiччю. Взагалi, члени Партii не повиннi були ходити за покупками до таких магазинiв (iх називали «точки вiльноi торгiвлi»), але цього правила не дотримувалися занадто строго, тому що в таких магазинах були рiзнi товари, такi як шнурки та леза для голiння, якi не можна було бiльше нiде дiстати. Вiнстон швидко оглянув вулицю, а потiм прослизнув усередину i купив цей блокнот за два долари п'ятдесят центiв. У той момент вiн навiть не розумiв, навiщо вiн йому потрiбен. З деяким почуттям провини вiн вiднiс його додому у своему портфелi. Навiть якщо вiн там нiчого не напише, вже те, що вiн володiе такою рiччю, компрометувало його.

Зараз вiн збирався вiдкрити цей записник. Не те щоб це було протизаконно (нiчого не було протизаконним, оскiльки законiв як таких бiльше просто не iснувало), але якби його хтось застукав за цим заняттям, покаранням звичайно ж була б смерть або, як мiнiмум, двадцять п'ять рокiв у виправному таборi. Вiнстон вiдковиряв з кiнчика пера заводське мастило. Перо було архаiчним iнструментом, i зараз рiдко використовувалось навiть для пiдписання документiв. Вiн теж купив його потайки, не змiг втриматися, бо йому здалося, що такий гарний кремовий папiр був вартий того, щоб на ньому писали справжнiм пером, а не дряпали гострим хiмiчним олiвцем. Насправдi Вiнстон не звик писати вiд руки. Крiм дуже коротких замiток, вiн зазвичай все надиктовував, що, звичайно, було неможливо в данiй ситуацii. Вiн занурив перо у чорнило i на мить завмер. Усерединi нього все здригнулося. Торкнутися паперу ручкою було вирiшальним кроком. Маленькими кострубатими лiтерами вiн написав:

«4 квiтня 1984 р.»…

Вiн вiдхилився. Його охопило почуття повноi безпорадностi. По-перше, вiн не був точно впевнений, що зараз 1984 рiк. Швидше за все, рiк був все ж правильний, оскiльки вiн був цiлком упевнений, що йому тридцять дев'ять рокiв, i народився вiн ймовiрно у 1944 або 1945 роцi. В нашi днi неможливо було точно визначити дату, завжди була ймовiрнiсть помилитися на рiк чи два.

Та й взагалi, для кого, власне, вiн пише цей щоденник? Послання майбутнiм поколiнням? Його думки на мить закрутилися навколо сумнiвноi дати на сторiнцi, а потiм вiн згадав слово з новомови – «дводумство». У цей момент вiн вперше усвiдомив масштаби того, що зараз збирався зробити. Яке ще послання майбутнiм поколiнням? Це було неможливо за своею природою. Або майбутне буде таке саме як сьогодення, i у цьому випадку до нього нiхто не буде дослухатися, або воно буде вiдрiзнятися вiд того, що коiться зараз, i тодi його писанина буде безглуздою i нiкому не потрiбною.

Деякий час вiн сидiв, тупо витрiщаючись на кремовий папiр. Його ступор перервала рiзка вiйськова музика, що зазвучала з телеекрану. Навiть дивно, що зараз вiн не просто втратив здатнiсть висловлювати своi думки, але навiть забув, що вiн взагалi мав намiр написати. Кiлька тижнiв вiн готувався до цього моменту, i йому нiколи не спадало на думку, що йому знадобиться ще щось, крiм смiливостi. Саме написання здавалося легким. Все, що йому потрiбно було зробити, це перенести на папiр нескiнченний монолог, який крутився в його головi буквально роками. Але у цей момент весь його словниковий запас вичерпався. Бiльше того, у нього почала нестерпно свербiти варикозна виразка. Вiн не наважувався почухати ii, тому що пiсля цього вона завжди запалювалась. Секунди цокали, а думки Вiнстона були зосередженi лише на порожнiй сторiнцi перед ним, свербiннi шкiри над щиколоткою, гучному вiйськовому маршi, який лунав з динамiку, та легкому сп'янiннi, викликаному джином.

І тут раптово вiн почав щось швидко записувати, напевно, навiть не до кiнця усвiдомлюючи, що саме вiн писав. Його невеликий, трохи дитячий почерк стрибав то догори, то донизу по сторiнцi, спершу вiн забував лише про великi лiтери, а потiм i про роздiловi знаки:

«4 квiтня 1984 року. Вчора ввечерi ходив у кiно. Показують там лише вiйськовi фiльми. Один був дуже непоганий – про бiженцiв на борту корабля, який бомбили десь у Середземному морi. Глядачiв дуже потiшили кадри, на яких товстун намагаеться врятуватися, стрибае у воду i пливе, але його переслiдуе гвинтокрил: спочатку вiн борсаеться у водi, як морська свиня, потiм гвинтокрил бере його на прицiл, i ось кулi пролiтають крiзь нього, наче тi макарони через друшляк, а море навколо нього стае рожевим вiд кровi, вiн швидко тоне, а вода проходить через дiрки вiд куль в його тiлi. Публiка просто ревiла вiд захвату i дико реготала, коли вiн тонув. Потiм на екранi з'явилася рятувальна шлюпка з дiтьми, а над нею також кружляв гвинтокрил. у шлюпцi була жiнка середнiх рокiв, можливо вона була еврейкою, вона сидiла спереду човна з маленьким хлопчиком рокiв трьох на руках. цей хлопчик кричав вiд переляку i ховав голову мiж ii грудей, немов намагався сховатися вiд небезпеки прямо у нiй, а жiнка обiймала та втiшала його, i весь час прикривала його своiм тiлом, хоча сама посинiла вiд переляку. можливо, вона наiвно вважала, що ii руки можуть захистити його вiд куль. потiм гвинтокрил скинув 20-кiлограмову бомбу прямо на них, i човен розлетiвся на друзки. потiм з'явився чудовий кадр, який показував, як дитяча рука злiтае прямо у повiтря, мабуть, на гвинтокрилi була встановлена камера, щоб стежити за тим, що вiдбуваеться. з партiйних мiсць пролунав шквал оплескiв, але жiнка, яка сидiла в частинi залi, яка була призначена для пролетарiату, раптом почала пiднiмати шум i кричати що не можна показувати таке при дiтях але вони ж це не прямо при дiтях а потiм прийшла полiцiя i вигнала ii з кiнотеатру я не думаю що з нею щось трапилося адже нiкому немае дiла до того що говорять цi проли типова реакцiя пролiв вони нiколи…»

Вiнстон припинив писати, бо руку схопили судоми. Вiн не знав, що змусило його вилити на папiр цей потiк словесного бруду. Але цiкаво було те, що поки вiн робив це, в його головi спалахнула зовсiм iнше картина, причому настiльки яскраво, що йому здалося, що вiн навiть зможе ii описати. Тепер вiн зрозумiв, що саме цей iнцидент i змусив його поспiшно втекти додому i почати писати щоденник вже сьогоднi.

Сам iнцидент стався цього ранку в Мiнiстерствi, якщо звичайно щось настiльки туманне i незрозумiле можна назвати «iнцидентом». Було близько одинадцятоi години ранку, i у Вiддiлi Документацii, де працював Вiнстон, спiвробiтники якраз витягали стiльцi зi своiх кабiнок i розставляли iх у центрi зали навпроти великого телеекрану, готуючись до «двохвилинки ненавистi». Вiнстон якраз займав свое мiсце в одному з середнiх рядiв, коли до кiмнати несподiвано увiйшли двое людей, яких вiн знав в обличчя, але нiколи з ними не розмовляв. Першою увiйшла дiвчина, яку вiн часто зустрiчав у коридорах Мiнiстерства. Вiн не знав ii iменi, але знав, що вона працюе у Вiддiлi Художньоi лiтератури. Оскiльки Вiнстон iнодi бачив ii з забрудненими мастилом руками i гайковим ключем, то припустив, що вона виконувала якусь технiчну роботу з обслуговування машин для написання романiв. Це була впевнена у собi дiвчина рокiв двадцяти семи, з густим темним коротким волоссям, веснянкуватим обличчям, стрункою та спортивною статурою. Вузький червоний пояс, символ Молодiжноi антисексуальноi лiги, туго огортав лiнiю талii ii партiйного комбiнезона, наче навмисно пiдкреслюючи спокусливi форми ii стегон. Вiнстону вона не сподобалася ще з найпершоi iх зустрiчi. І вiн знав чому. Вона всiм своiм виглядом демонструвала, якщо не сказати нав'язувала, атмосферу всiх цих партiйних збiговиськ, накшталт хокейних змагань, обливань крижаною водою, масових турпоходiв, а також загальноi благонадiйностi i стерильностi думок. Вiн не любив майже всiх жiнок, особливо молодих i гарненьких. Тому що саме жiнки, i в першу чергу молодi, були найбiльш фанатичними прихильниками партiйних iдеалiв, голоснiше за всiх вигукували гасла, шпигували за iншими в надii виявити i здати Полiцii Думок тих, хто мислив iнакше. Але саме ця дiвчина здавалася йому бiльш небезпечною, нiж бiльшiсть iнших. Одного разу, коли вони проходили повз один одного в коридорi, вона скоса зиркнула на нього, i цей погляд, здавалося, пропалив у ньому дiрку i на мить наповнив його чорним жахом. Йому навiть спало на думку, що вона могла бути агентом Полiцii Думок, хоча це i дуже малоймовiрно. Проте його охоплювало почуття занепокоення, змiшане з острахом i ворожiстю щоразу як вона була десь поруч.

Вiдразу за нею увiйшов О'Брайан, член Внутрiшньоi Партii, який займав настiльки важливу та високу посаду, що Вiнстон мав лише туманне уявлення про його обов'язки. На мить у кiмнатi запанувала тиша, коли група людей, яка зiбралася навколо стiльцiв, побачила, що до них наближаеться чорний комбiнезон партiйноi верхiвки. О'Брайан був великим, мiцним чоловiком з товстою шиею i жорстоким обличчям, хоча iнодi вiн все ж посмiхався (якi думки ховалися за тiею посмiшкою можна було лише здогадуватись). Але незважаючи на свою грiзну зовнiшнiсть, був у нього певний шарм. У нього була звичка поправляти окуляри на носi, це було досить мило i якимось дивним чином обеззброювало спiврозмовника, адже це надавало зовнiшностi цього насупленого чоловiка якусь iнтелiгентнiсть i витонченiсть. Цей його жест робив його схожим на дворянина вiсiмнадцятого столiття, який пропонував вам свою табакерку (якщо, звичайно, хтось ще мислить такими категорiями). Вiнстон бачив О'Брайана близько з десяток разiв за майже стiльки ж рокiв. Щось у ньому притягувало Вiнстона, i не лише тому, що вiн був заiнтригований контрастом мiж чемними манерами i його борцiвською статурою. Скорiше за все це було якесь таемне переконання, яке, можливо, грунтувалося не стiльки на вiрi, скiльки на надii, що полiтична ортодоксальнiсть О'Брайана не була iдеальною. Щось у його обличчi неухильно наштовхувало на такi думки. Хоча, знову ж таки, можливо, його обличчя показувало не партiйну неблагонадiйнiсть, а просто високий iнтелект. Але в будь-якому випадку вiн виглядав як людина, з якою можна було б щиро поговорити, якби якимось чином вдалося обдурити телеекран i поговорити вiч-на-вiч. Вiнстон нiколи не намагався перевiрити це свое припущення, та й правду кажучи, не було нiякого способу зробити це. У цей момент О'Брайан глянув на свiй наручний годинник, побачив, що вже майже одинадцята нуль-нуль, i, вочевидь, вирiшив затриматись у Вiддiлi Документацii, поки не закiнчиться двохвилинка ненавистi. Вiн зайняв мiсце в одному ряду з Вiнстоном, сiвши через пару стiльцiв вiд нього. Мiж ними сiла невисока свiтловолоса жiнка, яка працювала у сусiднiй з Вiнстоном кабiнцi. Вiдразу за ним сiла темноволоса дiвчина з червоним поясом.

І ось вже через мить з великого телеекрану у кiнцi кiмнати вирвався жахливий скрегiт, наче працював якийсь незмазанний iржавий механiзм. Це був шум, вiд якого зводило зуби i волосся на потилицi ставало дибки. Двохвилинка Ненавистi розпочалася.

Як завжди, на екранi промайнуло обличчя Еммануеля Гольдштейна, наймерзеннiшого та найпiдступнiшого ворога народу. Де-не-де пролунало шипiння. Маленька рудоволоса жiнка скрикнула у поривi страху та вiдрази. Гольдштейн був бунтiвником i зрадником, який колись давно (скiльки часу назад нiхто не пам'ятав) був одним з лiдерiв Партii, майже на рiвнi самого Старшого Брата, а потiм почав вести контрреволюцiйну дiяльнiсть, через що був засуджений на смерть, проте якимось таемничим чином втiк i з тих пiр десь переховуеться. Програми двохвилинок ненавистi змiнювалися кожного дня, але у кожнiй з них Гольдштейн був головним персонажем. Вiн був першим зрадником, першим осквернителем чистоти Партii. Усi злочини проти Партii, всi зради, саботажi, ересь та iнакодумство напряму випливали з його вчення. Йшлося про те, що вiн все ще живий i виношуе своi пiдступнi плани: можливо, десь за морем, пiд захистом своiх iноземних замовникiв, а можливо – як перiодично ходили чутки – у якомусь тайнику в самiй Океанii.

Дiафрагма Вiнстона стиснулася у спазмi. Вiн нiколи не мiг дивитися на обличчя Гольдштейна без роздираючоi сумiшi емоцiй. Це було худорляве еврейське обличчя з величезним пухнастим ореолом сивого волосся i маленькою борiдкою, наче у цапа – обличчя розумне, але в той же час огидне, сповнене якоiсь старечоi дуростi, i цей його довгий тонкий нiс, на кiнчику якого якимось незрозумiлим чином трималися окуляри. Обличчя його нагадувало морду вiвцi, i голос теж мав якийсь овечий тон. Гольдштейн виплескував свою звичайну отруйну словесну атаку на доктрини Партii – атаку настiльки перебiльшену i спотворену, що навiть дитинi було б зрозумiло, що це повна маячня, але при цьому все ж досить правдоподiбну, щоб посiяти у комусь не настiльки кмiтливому, як вiн, зерно сумнiву i наповнити голову бiдолахи тривожними думками. Вiн ображав Старшого Брата, засуджував диктатуру Партii, вимагав негайного укладення миру з Євразiею, виступав за свободу слова, свободу друку, свободу зiбрань, свободу думки, викрикував, що справжня iдея революцii була спотворена – i все це лунало у такiй стрiмкiй манерi, яка була свого роду пародiею на звичний стиль партiйних ораторiв, i навiть мiстила слова новомови. Насправдi вона мiстила навiть бiльше слiв новомови, нiж зазвичай використовував будь-який член Партii у повсякденному життi. І весь цей час, щоб у глядачiв не виникало нiяких сумнiвiв щодо реальноi загрози, яку несе за собою балаканина Гольдштейна, за його головою на телеекранi марширували нескiнченнi колони евразiйськоi армii – шеренги мiцних абсолютно однакових чоловiкiв з невиразними азiатськими обличчями. Приглушений ритмiчний тупiт солдатських чобiт був фоном для його бридкого скрипучого голосу.

Не минуло й тридцяти секунд з початку двохвилинки ненавистi, а половина присутнiх у кiмнатi людей кричала в неконтрольованому поривi лютi й ненавистi. Самовдоволене овече обличчя на екранi i жахлива мiць евразiйськоi армii, що стояла за ним, були нестерпними. Крiм того, вид або навiть думка про Гольдштейна автоматично викликали страх i гнiв. Вiн був об'ектом навiть бiльш постiйноi ненавистi, нiж Євразiя та Остазiя, оскiльки, коли Океанiя перебувала у станi вiйни з однiею з цих держав, вона зазвичай перебувала у станi миру з iншого. Але що було дивно, то це те, що хоча Гольдштейна всi ненавидiли та зневажали, а його теорii щодня спростовувалися, розбивалися вщент i висмiювалися як повна нiсенiтниця та дурня (адже це i була повна нiсенiтниця i дурня) на зборах i телеекранах, в газетах i книгах, його вплив, здавалося, нiколи не зменшувався. Завжди були новi зрадники, якi велися на його теревенi. Не було i дня, щоб Полiцiя Думок не викривала шпигунiв i саботажникiв, якi дiяли пiд його керiвництвом. Вiн був командиром величезноi тiньовоi армii, пiдпiльноi мережi змовникiв, цiллю яких було повалення державного ладу Океанii. Говорили, що його органiзацiя називаеться «Братство». А ще люди шепотiлися про те, що iснуе якась жахлива книга, збiрник всiх ересей, автором якоi був сам Гольдштейн i яку вiн таемно поширював. Ця книга не мала назви. Люди називали ii просто Книгою. Але все це були лише примарнi чутки. Нi про Братство, нi про Книгу вголос не згадував нi один член Партii.

На другiй хвилинi ненависть досягла свого апогею. Люди стрибали i кричали у весь голос, намагаючись заглушити ненависний гольдштейнiвський голос, який лунав з екрану. Маленька рудоволоса жiнка аж палала ненавистю, вона жадiбно хапала ротом повiтря, немов риба, викинута на берег. Навiть грiзне обличчя О'Брайана почервонiло. Вiн сидiв на своему стiльцi дуже прямо, його потужна грудина здималася i тремтiла так, наче вiн стояв перед натиском потужноi хвилi. Чорнява дiвчина позаду Вiнстона почала кричати: «Свиня! Свиня! Свиня!», i тут раптом вона взяла важкий словник новомови i жбурнула його в екран. Вiн потрапив Гольдштейну в нiс i вiдскочив вiд нього. Гидкий голос невблаганно продовжував свою балаканину. У якийсь момент Вiнстон зрозумiв, що i сам кричить разом з iншими i сильно б'е п'ятою по стiльцю. Жах двохвилинок ненавистi був не в тому, що людина була змушена грати роль, а в тому, що, хоч-не-хоч, ти приеднаешся до цього шаленства i воно накрие тебе з головою. Тридцять секунд, i ти вже не грав роль, не прикидався, тебе охоплював жахливий страх i мстивiсть, бажання вбивати, катувати, розбивати обличчя кувалдою. І ця жахлива енергетика, здавалося, протiкала через всю аудиторiю, як електричний струм, перетворюючи обличчя людей на божевiльнi гримаси. І все ж лють, яку кожен вiдчував, була абстрактною, не спрямованою на щось конкретне, i ii можна було переключити з одного об'екта на iнший, як полум'я паяльноi лампи. Таким чином, в якийсь момент ненависть Вiнстона була направлена зовсiм не на Гольдштейна, а, навпаки, на Старшого Брата, Партiю та Полiцiю Думок. У такi моменти його серце тягнулося до самотнього, ненависного усiма еретика на екранi, единого хранителя iстини та здорового глузду в цьому свiтi тотальноi брехнi. І тим не менше вже наступноi митi вiн кричав у едностi з оточуючими його людьми, i все, що було сказано про Гольдштейна, тепер здавалося йому правдою. У цi моменти його прихована огида до Старшого Брата змiнювалась обожнюванням, i Старший Брат, цей непереможний, безстрашний захисник, височiв i стояв, наче скеля, проти азiатських ворожих орд. А Гольдштейн, незважаючи на свою iзоляцiю вiд цивiлiзованого суспiльства, безпораднiсть та й взагалi загальний сумнiв у самому його iснуваннi, здавався якимось зловiсним чарiвником, здатним лише силою свого голосу зруйнувати все те, що так дбайливо створила Партiя для своiх громадян.

Інодi навiть можна було перенаправити ненависть на когось свiдомо. Раптово, з неймовiрним зусиллям, як коли у кошмарi намагаешся вiдiрвати голову вiд подушки, Вiнстону вдалося перенести свою ненависть з обличчя на екранi на темноволосу дiвчину позаду нього. Яскравi красивi галюцинацii промайнули в його головi. Вiн забивае ii до смертi гумовим кийком. Вiн прив'язуе ii оголену до стовпа i стрiляе в неi стрiлами, як святий Себастьян. Вiн гвалтуе ii i перерiзае iй горло в момент найвищого екстазу. Бiльш того, навiть краще, нiж ранiше, вiн усвiдомив, чому ненавидить ii. Вiн ненавидiв ii, тому що вона була молодою, красивою i при цьому ii абсолютно не цiкавив секс та сексуальнiсть як така; тому що вiн хотiв спати з нею, але знав, що цього нiколи не станеться, адже навколо ii тонкоi гнучкоi талii, яка, здавалося, так i просила обiйняти ii, був обмотаний ненависний червоний пояс – агресивний символ цнотливостi.

Ненависть досягла апогею. Голос Гольдштейна перетворився на справжне бекання вiвцi, i навiть на мить обличчя його перетворилося на овече. Потiм овеча морда розчинилася у фiгурi евразiйського солдата, величезного i жахливого. Здавалося, що вiн зi своiм страшним автоматом зараз вистрибне з екрану прямо на глядачiв. Кiлька людей, якi сидiли в переднiх рядах злякано здригалися i ухилялися. Але вже наступноi митi, викликавши у всiх глибокий видих полегшення, ворожа фiгура розчинилася, i iй на змiну прийшло обличчя Старшого Брата, чорнявого, чорновусого, повного сили i якогось таемничого спокою. Обличчя його ставало все бiльшим, воно заповнило собою майже весь екран. Проте нiхто вже не слухав, що говорив Старший Брат. Це були всього лише кiлька слiв пiдбадьорення, якi зазвичай вигукують у розпалi битви, ви не сприймаете iх окремо одне вiд одного, але вони вселяють впевненiсть самим фактом iх проголошення. Потiм обличчя Старшого Брата знову зникло, i замiсть нього жирним шрифтом на екранi з'явилися три гасла Партii:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА

Обличчя Старшого Брата не зникло повнiстю, його обриси ще залишалися на екранi протягом декiлькох секунд i були наче фоном для цих гасел. Його образ буквально врiзався в свiдомiсть i стояв перед очима. Маленька рудоволоса жiнка кинулася вперед, перестрибуючи через спинку стiльця, що стояв перед нею. З тремтiнням у голосi вона бурмотiла щось схоже на «Мiй Спаситель!» i тягнула руки до екрану. Потiм вона закрила обличчя руками. Я зрозумiв, що вона промовляе щось на зразок молитви.

У цей момент всi почали повiльно i ритмiчно скандувати: «С-Б! С-Б!» – знову i знову, дуже повiльно, з довгою паузою мiж «С» i «Б» – таке похмуре бурмотiння, в якому було щось дикунське, i на тлi всього цього, здавалося, що чуеш тупiт босих нiг i ритмiчнi удари тамтамiв. Все це тривало секунд тридцять. Такий повiльний гiпнотичний спiв можна було часто почути в моменти емоцiйного пiку. Це був свого роду гiмн, така собi ода мудростi та величi Старшого Брата, але це був скорiше акт самонавiювання, навмисне придушення свiдомостi за допомогою ритмiчного шуму. Всерединi у Вiнстона все застигло. На двохвилинках ненавистi йому нiколи не вдавалося протистояти загальному емоцiйному пориву i вiн скаженiв разом з усiма, але це нелюдське «С-Б!.. С-Б!» завжди вселяло в нього жах. Звичайно, вiн спiвав разом з iншими, iнакше було неможливо. Приховувати своi почуття, контролювати свое обличчя, робити те, що роблять всi iншi, було iнстинктивною реакцiею. Але були моменти, якi тривали кiлька секунд, не бiльше, коли навiть не стiльки вираз обличчя, а просто швидкоплинний погляд мiг видати його. І саме в цей момент вiдбулася знаменна подiя – якщо, звичайно, вона взагалi вiдбулася.

На мить вiн зловив погляд О'Брайана. О'Брайан встав. Вiн зняв окуляри i своiм характерним жестом збирався натягнути iх собi назад на носа. Їх погляди зустрiлися менш нiж на секунду, але Вiнстон знав – о так, вiн знав! – що О'Брайан думав про те саме, що i вiн сам. Помилки бути не могло. Наче iх розуми вiдкрилися, i думки iх ринули назустрiч одна однiй через iхнi очi. «Я з тобою», – здавалося, говорив йому О'Брайан. «Я точно знаю, що ти вiдчуваеш. Я знаю все про твое презирство, твою ненависть, твою вiдразу. Але не хвилюйся, я на твоему боцi!» А потiм цей проблиск зник, i обличчя О'Брайана знову стало незворушним, як i у всiх.