Герострати

Я потрощив би усе в крамницi, якби випадково не зайшла дружина, яку останнього часу почав непокоiти мiй стан здоров’я. Зауважуючи, що зi мною щось дiеться, i не знаючи що, вона думала, чи я не перевтомлююсь або недоживлююся, як це траплялося, коли я працював без спочинку, i часто тепер навiдувалася до антикварiяту, щоб допомогти або витягти мене скорiше додому на обiд.

Їi присутнiсть змусiла мене отямитися i вигадати щось зовсiм безпомiчне й недоладне про причину мого шаленства, бо коли я глянув навколо, я сам здивувався, чого я накоiв. У крамницi панував повний розгром. Я почував себе мiзерно, наче мене побили.

Не знаю, чи повiрила вона тому, що я сказав, але розпитувати докладнiше не стала, за що я сповнився супроти неi невимовною вдячнiстю, хоч i вдавав, нiби все це, мовляв, Дурницi, i чим скорiше випровадив ii додому. Що, зрештою, Менi лишалося? Історiю з вiдвiдувачем я не зважився б iй розповiсти за жодних обставин. Я навiть i не пробую обороняти себе. Не виключене, що це упередження виглядало смiшним дивацтвом з мого боку. Ймовiрно, дружина не сприйняла б цього так трагiчно, яким воно менi здавалося, а, навпаки, порадила б щось таке розумне, пiсля чого взагалi перестала б iснувати проблема з моiм вiдвiдувачем. Однак як мiг я iй розповiсти, коли мене самого пiк сором, що зо мною трапилося щось подiбне? Я не вiдзначався амбiтнiстю. Я нiколи не страждав на самолюбство чи якiсь iншi умовностi, всю за допомогою яких я бодай з деякою певнiстю, а не наослiп, заходився б визбирувати матерiяли до бiографii мого вiдвiдувача, бо дещо здавалося, попри брак зачiпок, таки очевидним, а саме: обставина, що мiй вiдвiдувач жив у мiстi, тобто що вiн не належав до випадкових приiжджих, iнакше якi би вiн встигав по кiлька разiв на день вiдвiдувати мою крамницю? А коли так, то десь iснували й люди, якi його знали, яких вiн вiдвiдував, з якими вiн говорив, i мое завдання зводилося тiльки до того, як цих людей розшукати. Так принаймнi виглядали вихiднi данi, а решта залежала виключно вiд моеi винахiдливости.

До кожноi роботи, до якоi я брався, я ставився винятково сумлiнно. Я не прагну цим сказати, нiби це якась заслуга з мого боку i тому менi належить особлива пошана за цi якостi. Нi, я просто стверджую, так само, якби я складав iнвентар, задля бiльшоi точности, щоб факти, якi я оповiдатиму, не набрали iншого насвiтлення, нiж це сталося в дiйсностi. Я боюся щось перекрутити або пропустити, оскiльки все це мае для мене вирiшальне значення, а що це значення стосуеться виключно моеi особи i вже для когось iншого не тiльки втрачае наочнiсть, а й навiть вiддалену подiбнiсть, як при переповiданнi сну, коли слова охоплюють i передають не пережитий настрiй сну, а тiльки його зовнiшню дiю чи приблизний образ i неможливiсть вiдтворити плинний жмут почуттiв, якi не цiлком вiдповiдають виговореному, бо увi снi слова зарядженi iншим, iнколи навiть протилежним пiдтекстом, вже творять не той сон, що оповiдаеш, а цiлком iнший, який не зраджуе нiчого спiльного з першоджерелом, i тодi раптом виявляеться, що для когось стороннього сон не лише не цiкавий, а й просто незрозумiлий, – то це справдi не моя вина.

Завдання, яке я собi поставив або вiрнiше – яке менi накинули, вимагало виняткового терпiння й докладноети. Перебравши подумки всi теорii, якi я лише потрапив вигадати, я повписував найбiльш пiдхожi на аркуш паперу, задля бiльшоi наочности i, щоб не заплутатися, вирiшив комбiнувати, на чому зупинитися.

Однак у моiй ситуацii виявилося досить важко щось путне вимiзкувати. Хоч як я мудрував, нiякого факту, за який я сподiвався вхопитися й почати розшуки, не знаходилося. Всi теорii зводилися до одного: единий спосiб виявити якiсь данi до бiографii мого вiдвiдувача – це заходити в кожний будинок, у кожне помешкання й розпитувати про нього.

Не треба багато уяви, аби зрозумiти, як я себе почував, усвiдомлюючи, що передо мною повне мiсто мешканцiв, яке доведеться обходити й випитувати про мого вiдвiдувача, але iншоi ради я не бачив i тому вважав за найдоцiльнiше дiяти, вiдклавши всi роздуми набiк, i то дiяти як найскорiше, а там воно вже якось утрясеться. Я поклав собi взяти це за свою методу й поволi привчатися до цього.

Перш за все я купив найновiшу мапу мiста. Дивно, пiзнiше моя обережнiсть не здавалася менi такою конечною, аби iздити за звичайною мапою аж на околицю мiста в книгарню, де я не сумнiвався, що мене не знають в обличчя, хоч згодом я не менш дбайливо замiтав слiди. Я припускаю, що пов’язанi з цiею купiвлею неприемнi асоцiацii (менi всю дорогу ввижалося, нiби всi дивляться, як я везу з околицi мапу) з часом трохи вивiтрилися супроти iнших, гострiших, якi стоять до мене ближче, i тому деякi моi тодiшнi дii (очевидно, обставини iх нiби й виправдували) вражають мене зараз своею невiдповiднiстю до дiйсности.

Придбавши найновiшу мапу мiста, я на нiй за допомогою циркуля й лiнiйки (акуратнiсть одна з моiх найбiльших пристрастей) розтяв мiсто червоним олiвцем на чотири частини: пiвнiчну, пiвденну, схiдню i захiдню, потiм кожну частину на дiльницi синiм олiвцем, аби краще вiдрiзняти, i кожний кусник перенумерував: цi дiльницi я постановив по черзi докладно обслiдити, щоб згодом ту, яку я пройшов, викреслювати. Тепер лишалося тiльки устiйнити, як розпитувати про мого вiдвiдувача.

Прийти до незнайомих i питати про людину, не знаючи Навiть ii прiзвища, якось не випадало. Не те що в мене не вистачило б смiливости. Наявнiсть чи вiдсутнiсть ii вже не вiдогравала в такому збiговi обставин значущоi ролi. А просто це могло б викликати несприятливi наслiдки. І дiйсно, з’явитися i сказати: «Добридень, добрi люди. Чи ви не знаете, бува, мого вiдвiдувача? Вiн виглядае так i так, хоч не виключене, що вiн також виглядае отак i отак, i чи ви щось про нього знаете?» – «А як вiн зветься, i пощо вiн вам? Ми не зобов’язанi давати будь-кому звiт про наших знайомих!» – «Я не знаю, як вiн зветься, проте менi конче треба про нього довiдатися, де вiн живе, що вiн робить i хто вiн, бо я збираюся писати його бiографiю».

Таке, звичайно, не пiдходило. Найкраще вигадати якусь нескладну напiвбрехню, напiвправду, яка не привертала б на себе уваги незвичайнiстю чи двозначнiстю i якiй би вiрили. Факт, наприклад, що я антиквар, лишити, це досить солiдний факт, тiльки додати, що вiдвiдувач – це, ну скажiмо, мiй клiент, аджеж таке зовсiм не виключене! Зразу виглядае краще. Далi, що мiй вiдвiдувач, тобто клiент, винен менi грошi за книги i гравюри i що вiн, якщо я не помиляюся (ви ж самi розумiете, всього не запам’ятаеш, а я до того ще й вiчно забуваю прiзвища!), зветься так то, чи приблизно так, прiзвище його крутиться менi на язицi, я зараз пригадаю, зараз, ну, зараз. Точну адресу його я, на нещастя, загубив, але менi здасться, нiби вiн живе чи жив (у залежностi вiд виразу очей опитуваних) саме в цьому помешканнi чи навпроти. Тому нехай господарi не гнiваються, коли я iх потурбував, вони самi розумiють: я волiв би отримати назад грошi вiд клiента, i нехай вибачать моi розпити.

При цьому кожного разу описувати мого вiдвiдувача, наскiльки моя пам'ять зберегла його риси.

Такий варiянт виглядав би зовсiм правдоподiбним. Пiсля цього лише влаштувати, як викраяти час на розшуки, а тодi, як доля схоче.

День вiдпадав. Вдень я працював у крамницi, отже залишався тiльки вечiр, i то не завжди, бо звичайно я проводив вечори дома в родинi, i якби я раптом тепер почав зникати, це впало б в око, а я не допустив би за жодних обставин, аби дружина довiдалася про мою iсторiю з вiдвiдувачем, хоч досi я вiд неi нiчого не приховував.

Найнеприемнiший, щоб не сказати найстрашнiший, був, звичайно, початок, а там уже чiтко розроблений плян дiяв би сам собою, головне – не тягнути, не вiдкладати, як це часто кортить перед прикрим i дошкульним, бо чим швидше я вiзьмуся за розшуки, тим швидше iх скiнчу.

Так одного вечора, коли менi здалося, нiби я досить теоретично пiдготований, щоб братися за практику, замкнувши дверi крамницi i попередивши дружину, мовляв, я йду до одного добродiя, який продае колекцiю малюнкiв фльорентiйськоi школи (цей добродiй дiйсно iснував i його колекцiя теж, тiльки вiн зовсiм не збирався продавати малюнки, i малюнки тi носився з думкою купити не я, а мiй колега, про що, звичайно, моя дружина не мала найменшого поняття), i щоб вона не хвилювалася, якщо я трохи затримаюся, я вирушив у першу зазначену мною заздалегiдь частину мiста.

Мiсто назагал не становило для мене нового терену. Я жив у ньому багато рокiв, i менi доводилося заходити, залагоджуючи рiзнi справи, в найвiддаленiшi райони, хоч, звичайно, околицi я вiдвiдував далеко менше, нiж центр. У центрi я до подробиць пам'ятав майже кожну вулицю. Тiльки тепер я почував себе так, наче мене щойно привезли в це мiсто i поставили, аби я орiентувався, натягнувши менi на голову по самi плечi товсту водяну панчоху, яку я нiяк не мiг скинути i вона викривлювала усi предмети, i разом з тим цi викривленi предмети нiби й уосiблювали справжню дiйснiсть, на яку я втратив право.

Я почуваiв себе дуже дивно. Я антиквар, солiдна пересiчна людина, батько двох дiтей (хлопчик i дiвчинка), i раптом на цих вулицях уночi, та ще й з такою метою: потайки вiд усiх iду розшукувати матерiяли до бiографii мого вiдвiдувача!

Цю дiлянку мiста я вибрав першою з мого пляну тому, Що тут менi найчастiше траплялося проходити, i я навiть вiдчував до неi якусь симпатiю, хоч рiдко хто знаходив ii привабливою, а мiська управа взагалi плянувала ii перебудувати, правда, покищо безуспiшно за браком грошей. Власне кажучи, моя симпатiя стосувалася спочатку двох кам’яних меланхолiйних нiби левiв, нiби гiпопотамiв, що тримали в лапах щити перед новою ратушею, а згодом з левiв-гiпопотамiв вона поширилася i на весь цей район, де скупчився гамiр цiлого мiста, яке саме тут перетинала центральна мiська вулиця, щоб в буднi днi радше скидалася на поклад, на який з циклопiчних сiтей вивернули нерiвномiрно озвучену рибу, що виприскувала з-пiд нiг, i по нiй примушували ходити.

Це особливо помiчалося бiля середньовiчноi брами, що заважала руховi мiста, яке невпинно розросталося. Навколо цiеi брами коштом тротуарiв вiчно поширювали вулицю з обох бокiв, турбуючися, де iхати автам i трамваям (про пiшоходiв не встигали подумати), i що бiльше розширювали, то неможливiший ставав рух, нiби наростання руху збiльшувалося в геометричнiй пропорцii до поширення вулицi.

Я не певен, чи iснувала в мiстi людина, яка похвалилася б, що вона вдень перейшла цю вулицю на другий бiк. Навiть якщо i так, то я просто не годен повiрити, бо менi, за весь час, скiльки я тут мешкав, це нi разу не вдалося, хоч я далеко не безпомiчний. Воно й зрозумiле, бо заки людина настроювалася переходити, вiд сновигання i шуму вона губила вiру в спроможнiсть перенести свое тiло неушкодженим на другий бiк, i тодi вже й обценьками ii не перетягли б через вулицю.

Про себе я окажу тiльки одне: такого вiнегрету звукiв менi не доводилося чувати в жодному мiстi. Крiм автомобiльних гудкiв та скреготу i дзенькоту трамваiв, якi iснували виключно, щоб заважати руховi, бо в них рiдко хто iздив, оскiльки на практицi виявлялося: найшвидше дiйти до мiсця призначення – пiшки, – клацання язиком (не уявляю собi, звiдкiля, – може, мiсто побудували на багнищi, де жила нечиста сила?), булькотiння з саксофонним оханням, сопiння з легким металевим шерехом, який оскомою зводив щелепи, грубих обрубаних звукiв, таких, якi виникають, коли вiдриваеш порожню пляшку вiд уст, випивши з неi одним подихом всю рiдину, шипiння, хлюпання, потiм мiшечкiв з окремих голосiвок, якi висiли над натовпом (слiв нiколи не чулося; навiть коли через радiо передавали промови уряду, вони зразу ж вiд довколишньоi угнутости повiтря розпадалися на складовi лiтери), тут панувала ще безлiч уже цiлком неокреслених амебних звукiв.

Це все дiялося вдень. Але вночi вулиця затихала й порожнiла, i з’являлися тротуари, при iснування яких вдень нiхто й не догадувався. На тротуарах стояли повii, нiби з них знесло пiсок, яким вони на цьому самому мiсцi були засипанi вдень, а тепер пiсок вiдхлинув разом з рухом i свiтлом, i, нарештi, вiдкрилося справжне мiсто.

Я пройшов до кiнця усю вулицю, так i не вiдважуючи- ся зайти в будь-який будинок. В уявi все виглядало цiлком iнакше. Нiби й те саме, а разом з тим таке iнакше, що я раптом вiдчув: нiколи, за жодних обставин я не здолаю перенести свiй плян з теорii в дiйснiсть. Не тому, нiби я несподiвано вiдкрив, що мiй бездоганно придуманий плян поганий, а просто при згадцi, що я маю зараз зайти в перший-лiпший будинок i питати про мого вiдвiдувача, – моi ноги самi поверталися назад, i заки я iх наздоганяв, переконуючи себе, мовляв, бажання тiкати свiт за очi i зануритись у подушку, забути, що iснуе мiй вiдвiдувач, який домагаеться, аби саме я, а не хто iнший, писав його бiографiю, i що я погодився писати ii всупереч своiм переконанням, не змiнить мого стану на краще, я вже чувся настiльки безсилий, що менi випадало з пам’ятi, чого я взагалi так бiжу. Ба бiльше, я нагло з неспокоем зауважив, що думки про мого вiдвiдувача вислизають у мене з голови, а на iх мiсце находять рiзнi дурницi, асоцiя- цii, якi сягають, нiби навмисне, якнайдалi вiд того, що мене непокоiть, бо в мене перед очима стоiть пляж, куди ми з дружиною iздили кiлька рокiв тому ще перед народженням другоi дитини, i я силкуюся пригадати, чи в кошик з iжею, – який ми загорнули в коц i поставили в лози в холодок, дружина поклала яблука чи грушi, наче вiд цього вияснення залежить тепер усе мое життя.

Внизу в кiнцi вулицi, на розi завулку, вимощеному круглим диким каменем, стояв гурт молодих людей, голосно розмовляючи з кiлькома повiями. Всi вони, видно, когось чекали.

Напевно я занадто рiзко повернув бiля них i пiшов назад, хоч я дуже слiдкував, щоб це виглядало якомога невимушено, бо на цей раз повii звернули на мене увагу, припускаючи, що я вагаюся, яку з них вибрати, i вирiшили допомогти.

– Гей, ти, маеш вогонь? – посмiхнулася, наближаючись, бльондинка в червоному, принаймнi на два числа, завузькому светрi, що ледве стримував ii могутнi груди, схожi на сiдницi.

Замiсть вiдповiдi я прискорив кроки.

– Імпотентний сарако! – гукнула вона менi навздогiн з легким пересердям.

Та я не обернувся, навiть не перейшов на другий бiк. Я поспiшив вулицею угору, вернувся i вже знову з жахом наближався до гурту в кiнцi вулицi, твердячи собi, як отче- наш, що треба зважитися кудись зайти. Не бiгати ж до ранку отак назад i вперед! Як це виглядало! Мене могли запiдозрити в казна-чому, якщо вже не запiдозрили. Адже це повне безглуздя, так не вiльно поводитися, це ж ясно, бiльш нiж ясно: единий рятунок примусити себе – або я заходжу в перший-лiпший будинок, або негайно зникаю звiдсiля в iншу дiльницю i пробую там.

Однак попри це логiчне й рiшуче твердження, я все таки ще раз пройшов чи радше пробiг вулицю i знову повертався назад, трясучися вiд усвiдомлення, що остаточно звернув на себе увагу. З гурту хтось кинув на мою адресу дотеп, якого я не розчув, але який iншим сподобався, бо всi зареготали, а повiя в червоному светрi, закривши жовтою торбинкою нижню частину живота i стиснувши iксом ноги, стала присiдати, вигукуючи, що вона от-от не втримаеться, щоб не замочитися.

Я розумiю гумор, i я не з тих, хто не годен без надсади чи хворобливоi ретельности пожартувати з своiх недолiкiв. Я успадкував стiльки ж почуття гумору, скiльки успадковуе кожна пересiчна нормальна людина, не замало i не забагато, i це я кажу не на те, аби поставити себе у вигiднiше свiтло з егоiстичних мотивiв, а виключно з страху допуститися неточностей, якi, навiть якщо вони спочатку й не здаватимуться дуже помiтнi, згодом ладнi скерувати подальшi подii в iнший напрям, з якого стане незрозумiлий перебiг того, що вiдбулося в дiйсностi, а це я волiв би оминути.

Я розумiю гумор, але не тодi, коли об’ектом смiху стаю проти своеi волi, тобто не тодi, коли менi приводять перед очi саме те, чого менi в дану хвилину якраз не хочеться бачити, байдуже – з важливих чи дрiбничкових причин.

Це кепкування, хоч я його доладу так i не розчув, а, може, саме тому, подiяло на мене, як заряд електричного струму. Менi вдарила кров у голову, я рiшуче ступив уперед i не повiрив своiм очам: у будинок, перед яким стояв гурт молодикiв, зайшов мiй вiдвiдувач. Сiрий i невиразний, такий, як вiн мене вiдвiдував в антикварiятi, але що це – вiн, у мене не лишилося жодного сумнiву. Напевно вiн стояв серед гурту так, аби я його не помiтив, i не виключене, що саме йому належала iнiцiятива зауваги, киненоi в мiй бiк, хоч я не доберу, пощо йому забаглося тепер цькувати мене, коли я погодився на розшуки його даних i вважався, так би мовити, його бiографом? Чи, може, вiн слiдкував, куди я йду, бо йому нарештi стало незручно стiльки часу знущатися надо мною, i вiн вирiшив хоч на початку розшукiв допомогти менi? Такий вчинок, звичайно, ледве чи скидався на нього, проте чого не трапляеться? Я його не настiльки знав, аби закрiпити за ним ту чи iншу рису, я навiть схильний лишити в силi припущення, нiби вiн менi привидiвся вiд збудження, хоч, як я пригадую, саме в ту мить я не настiльки зайнятий був ним, щоб думкою надати йому тiло й поставити серед гурту, який став свiдком моеi бiганини. Щоправда, в будинку, як я потiм установив, його не бачили, хоч це ще не переконливий аргумент, оскiльки мiй вiдвiдувач вiдзначався подивугiдною здiбнiстю зникати дослiвно з-пiд рук.

Хоч би там що, чи то вiд смiху на мою адресу, чи вiд того, що я вмовив у себе появу вiдвiдувача, чи тому, що вiн Дiйсно з’явився, або найправдоподiбнiше вiд усього цього разом з мене злетiла несмiливiсть, наче мене вилущили з великого бляшаного стручка. Імовiрно, навiть моя постать змiнилася, бо передi мною розступилися, i потiм, скiльки я пригадував, я незмiнно бачив себе, як я йшов по чиiхось узутих ногах, яких не встигли прибрати з дороги, i нiхто не кричав i не висмикував нiг, хоч це менi здаеться неможливим кожного разу, як я вiдновлюю цей деталь у пам’ятi.

Я зайшов у будинок, перед яким стояв гурт молодикiв, i, не зупиняючися, на одному вiддиху, наче ззаду на мене тис завтовшки з метр струм води, погнав широкими сходами з просторими, як тенiсний корд, майданчиками на другий чи на третiй поверх, аж доки з легень вийшло все повiтря, i щойно тодi постукав у найближчi до мене дверi.

За дверима загуркотiло, потiм почулося кудахкання i зразу ж за ним сухий трiск, як при спаленнi кiнострiчки, пiсля чого запала глибока павза. Потiм дверi вiдчинилися, нiби iх рвонуло протягом, i лiтнiй чоловiк у небесному, майже кам’яному халатi, у фетровiй фесцi чи тюбетейцi (пiзнiше я розгледiв, що то верх капелюха з обрiзаними крисами), притримуючи однiею рукою щось багатокриле, що трiпалося у нього пiд ногами, роблячи йому один бiк i ногу з суцiльних крил, i що намагалося вискочити в коридор, витягнув другу руку i, перш нiж я встиг вимовити початковий склад уготованого запитання, переставив мене з коридору до кiмнати.

Я не доберу, як вiн це зробив. Це вiдбулося так швидко, що якби менi сказали, нiби вiн тiльки доторкнувся мене, а я вже сам, як на колiщатках, переiхав з коридору до його кiмнати, не поворушивши ногами, я не дуже запротестував би.

– Вибачте, будь ласка, за таке прийняття. Я вас не налякав? – спитав вiн, з видимою полегшею зачинивши дiверi.

– Я … не знаю.

Господар почекав, чи я далi говоритиму i, побачивши, що нi, сказав:

– Дверi для мене вiчна проблема. Я нiколи не годен довго тримати iх вiдчиненими. Моi калiки, – вiн показав углиб рукою, i подiбного руху я вже нiколи пiзнiше не подибував. В мене склалося враження, наче вiд долонi до плеча в нього трiснуло м’ясо до кости й звiдтiля розкрився на все помешкання пругкий товстий вахляр чи легенi, що дихали, – моi калiки дуже неспокiйний народ, i я мушу пильнувати, аби вони не розбiглися й не влiзли в нову халепу, перш нiж видужають.

У хатi дiйсно я зауважив покалiчених тварин. Можливо, господар iх колекцiонував. Можливо… Тiльки iншоi думки я не виснував до кiнця. Вона обiрвалася, i я не пробував ii вiдновити.

– iх у вас справдi чимало, – вирiшив нарештi сказати я, так i не зважившись, чи вiдразу питати про мого вiдвiдувача, чи трохи задля ввiчливости почекати.

– Та чимало.

Вигляд помешкання й прийняття, яке аж нiяк не передбачалося моiм пляном, хоч тепер менi самому важко визначити, чого саме я очiкував, дезорiентували мене. Чому тут назбиралося стiльки тварин? Вони явно заважали. Я не сподiвався, нiби початок моiх розпитiв почнеться дуже приемно, однак чому вiн починався зразу якось не так? Чи не лiпше вибачитися, поки ще не пiзно, мовляв, я помилився дверима, й спробувати десь в iншому помешканнi, у якому покалiченi тварини не сидiли б на виду? Я нiчого не мав проти тварин, тiльки чому iх тут зiбралася аж така кiлькiсть? Вони розпорошували мою увагу. Ну як я мiг в iх присутностi зосередитися й питати про вiдвiдувача?

– Ви не любите тварин? – спитав господар.

– Я? Нi, чому? Я люблю. Тобто, я не знаю … Вони менi заважають … Я …

– Прошу, не звертайте на них уваги, проходьте. Не бiйтеся, це ж свiйськi тварини (пiд ослiнчиком явно сидiв шакал). Поки знайдеться iх господар, iм доводиться слухатися мене, хоч вони й так лагiднi.

Дивно, навiть те, що вiн зауважив, менi не сподобалося. Я припускаю, це незадоволення становило частку мого незадоволення самим собою, ладне обернутися при першiй нагодi проти кожного iншого, хто пробував його обiйти або знехтувати, поки я краще запаную над собою, хоч не виключене (бож при свiдках демонструвати свою безпораднiсть сердило), що воно й не залежало вiд мого настрою, а iснувало саме собою, тiльки я довiдався про нього лише тому, що слово «господар» раптом винесло менi перед очi пригадку, як на напевному освiтленнi, особливо такому, яке з будь-яких причин здаеться незвичним, я втрачаю здiбнiсть швидко реагувати.