Герострати

– Чи вас не разитиме, якщо я, поки ви пригощаетеся чаем, перев’язуватиму собацi лапи? – говорив вiн.

Я пiдняв на нього очi i зрозумiв, що вiн чекае вiд мене вiдповiдi.

– Звичайно не разить, прошу дуже, – поспiшив я з’явитися, i мене наче громом вразило, як я йому заздрю, вперше в життi стихiйно, безглуздо заздрю, що йому нiхто це нав’язав клопотiв з писанням чиеiсь бiографii, заздрю його спокоевi, манерi пересуватися, навiть способовi говорити, якi так трiюмфально свiдчили про його внутрiшню зрiвноваженiсть, яка за мого теперiшнього стану здавалася менi мало не особистою образою, коли вже нестерпно доткала сама думка: йому, далебi, i не в кунах, як я цiпенiю вiд нетерпiння дiстати адресу, яку вiн менi пообiцяв i про яку я не наважуюся нагадати, а вiн сам нiяк не втямить, що менi давно треба бiiти, а не сидiти в нього й пити чай.

У цю хвилину я його ненавидiв.

Вiн, не кваплячися, перев’язав собацi лапи, жбурнув бинти в миску киснути, повiльно сполоснув руки над мушлею з облупленим емалем i, закрутивши вдруге трохи попсований крант, поставив новий чайник на плиту.

Ненависть, жаль, образа, первiсно, ймовiрно, спрямованi проти себе самого, – бо iнакше я собi цього не поясню, – натрапивши тепер па об’ект поза мною, наростали з таким шалом, що якби не вислизнуло в мене з рук блюдце, першi розшуки даних бiографii мого вiдвiдувача набрали б зовсiм iншого напрямку, нiж це сталося пiзнiше.

Пiзнiше я навiть не розумiв, чого я так розпашiвся, звiдки такi роз’юшенi почуття проти людини, яка менi нiчого злого не заподiяла, коли я навiть не пригадую, щоб я будь-коли дозволив би собi ненавидiти ворогiв чи, скажiмо, людей, якi часто уприкрялися, або якi з якихось iнших причин робилися менi неприемнi, але тодi я ходив очима за кожним його рухом, настроюючи себе проти нього, i щойно коли полетiло блюдце й господар подав рушник, аби я витер чай, «який лився на штани, я вiдчув: блюдце зламало в менi лють, i я заспокоююся так само несподiвано, як i почав хвилюватися, бо тепер рухи господаря, його постать, навiть його феска, замiсть дратувати, розпростують мене, як дошки збиту в басейнi воду, i я починаю дивуватися, чому я досi не помiтив, як вiн випромiнюе спокiй на все, чого торкаеться. Адже це видно було i з того, як вiн проходив повз предмети, i як вiн звертався до тварин, i якби йому розповiсти правду про мого вiдвiдувача, вiн напевно зрозумiв би це так, як менi того хотiлося, i негайно допомiг би, i то настiльки радикально, – це я просто шкiрою вiдчував, – аж сам факт, що будь-коли iснував мiй вiдвiдувач, дощенту випарувався 5 з мого життя, ставши вiдрiзаним шматком минулого, яке вже не живилося б моiм кровообiгом i яке дозволяло б себе, ЯК перську мiнiятюру, назавжди перегорнути набiк i забути.

Та бажання розповiсти йому iсторiю з моiм вiдвiдувачем не дiйшло до слiв, бо тепер, коли мене тягло довiритися йому, так само незбагненно, як ранiше вiдштовхувало, я несподiвано з жалем усвiдомив, що розповiсти так, як сталося, я iне годен, бо з днем, коли до моеi крамницi зайшов вiдвiдувач i зажадав, аби я писав його бiографiю, мене наче зiштовхнули в незнану менi площину, в якiй всi слова набули iншого значення, i виразити цей новий вимiр менi бракувало засобiв. Я ще користувався окресленнями й поняттями, якими послуговувався ранiше, хоч тепер вони не означали вже того, що я рвався висловити, я чув iх iнший пiдтекст, однак моя уява виявилася надто мiзерною, щоб вигадати нову систему порозумiння, яка едина спромоглася б вiддати мiй стан. Тому, замiсть сповiдi, я досить безбарвно промурмотiв, думаючи про адресу й про те, як менi з першого разу пощастило знайти людину, яка знала мого вiдвiдувача:

– Стiльки треба терпiння й любови, аби так самовiддано пiклуватися тваринами. Ви напевно дуже добра людина.

Можливо навiть, що я не те вимовив або те, що я вимовив, насправдi являло собою щось зовсiм iнше, хоч деякою мiрою й спорiднене з попереднiм. Я вже зараз так добре не пам’ятаю, що я виголошував. Я лише пригадую вiдповiдь Дома, бо менi здалося, нiби те, що я бовкнув, образило його своею пласкiстю й недоречнiстю, i тому, коли вiн вiдповiв, я здивувався, хоч згодом я щораз бiльше схилявся до припущення, нiби те, що вiн сказав, вiн сказав далеко пiзнiше, майже тодi, коли я вiдходив, або навiть не вiн сам, а Козютко-Млодютко про нього.

Мiй мозок зберiг лише, як я говорив щось про тварин, так як говорять про погоду люди, якi уникають нав’язувати один з одним внутрiшнiй контакт, i тiльки коли почув вiдповiдь дома, то в менi промайнуло, нiби розмову про тварин почав не я, а вiн, i то ще тодi, коли вiн мене переставляв з коридору до кiмнати, i тепер лише продовжував тему, до якоi я погубив промiжнi нитки.

– Аби любити тварин, не конче потрiбна доброта, – вiв далi господар. – Зраджу вам з власного досвiду: менi доводилося не раз пересвiдчуватися, як найчастiше саме злочинцi, якi свiдомо, з особистих чи зовнiшнiх причин (служба, наприклад) культивували зло, дуже люблять тварин, хоч я не схильний узагальнювати. У мене деякий час жив молодик, який, i оком не моргнувши, погоджувався зарiзати людину, знаючи, що вона не винна, – це його нi трохи не зворушувало, – а найменша кривда тваринам витискала з нього озера слiз. Я нiколи не бачив, щоб вiн плакав над дiтьми, яких вiн час вiд часу мордував, то за дорученням, то для власноi потреби, залежно вiд настрою, з якогось незбагненного гону до зла, однак задля тварин вiн часто навiть жертвував собою. Я не потребую казати: долi тих, хто знущався або просто не досить добре ставився до тварин, нiхто не позаздрив би. Трупи iх знаходили настiльки спотвореними, що серед професiйних убивць вiн заслужив прiзвисько «живодера».

Не знаю, чи господар розказував все це поважно, чи трохи кепкуючи з намiром розворушити мене й примусити уважнiше слухати, чи це вiн так оформив вiдповiдь на моi питання, – iх я ставив наослiп, поринувши в роздуми про мого вiдвiдувача, щоб бодай з ввiчливости пiдтримувати розмову, – наiвна хитрiсть, яка, як я пiзнiше усвiдомив, насправдi досить прозоро свiдчила, що мене цiкавить лише одне: якнайшвидше дiстати адресу, – i це господар помiтив i заповзявся в алегоричнiй формi докорити менi, аби я уважнiше слухав, бо ввiчливiсть полягае на в питаннях, а у вислухуваннi, коли я вже постановив показати себе супроти нього ввiчливим.

Якщо господар мав це на увазi, то вiн домiгся успiху: «живодер» зробив на мене не абияке враження, хоч якось не вiрилося, щоб у когось жив (явно патологiчний) злочинець i господар (з його ж слiв!) пустив таку цяцю на помешкання, менi того хотiлося, i негайно допомiг би, i то настiльки радикально, – це я просто шкiрою вiдчував, – аж сам факт, що будь-коли iснував мiй вiдвiдувач, дощенту випарувався б з мого життя, ставши вiдрiзаним шматком минулого, яке вже не живилося б моiм кровообiгом i яке дозволяло б себе, як перську мiнiятюру, назавжди перегорнути набiк i забути.

Та бажання розповiсти йому iсторiю з моiм вiдвiдувачем не дiйшло до слiв, бо тепер, коли мене тягло довiритися йому, так само незбагненно, як ранiше вiдштовхувало, я несподiвано з жалем усвiдомив, що розповiсти так, як сталося, я i не годен, бо з днем, коли до моеi крамницi зайшов вiдвiдувач i зажадав, аби я писав його бiографiю, мене наче зiштовхнули в незнану менi площину, в якiй всi слова набули iншого значення, i виразити цей новий вимiр менi бракувало засобiв. Я ще користувався окресленнями й поняттями, якими послуговувався ранiше, хоч тепер вони не означали вже того, що я рвався висловити, я чув iх iнший пiдтекст, однак моя уява виявилася надто мiзерною, щоб вигадати нову систему порозумiння, яка едина спромоглася б вiддати мiй стан. Тому, замiсть сповiдi, я досить безбарвно промурмотiв, думаючи про адресу й про те, як менi з першого разу пощастило знайти людину, яка знала мого вiдвiдувача:

– Стiльки треба терпiння й любови, аби так самовiддано пiклуватися тваринами. Ви напевно дуже добра людина.

Можливо навiть, що я не те вимовив або те, що я вимовив, насправдi являло собою щось зовсiм iнше, хоч деякою мiрою й спорiднене з попереднiм. Я вже зараз так добре не пам’ятаю, що я виголошував. Я лише пригадую вiдповiдь Дома, бо менi здалося, нiби те, що я бовкнув, образило його своею пласкiстю й недоречнiстю, i тому, коли вiн вiдповiв, я здивувався, хоч згодом я щораз бiльше схилявся до припущення, нiби те, що вiн сказав, вiн сказав далеко пiзнiше, майже тодi, коли я вiдходив, або навiть не вiн сам, а Козютко-Млодютко про нього.

Мiй мозок зберiг лише, як я говорив щось про тварин, так як говорять про погоду люди, якi уникають нав’язувати один з одним внутрiшнiй контакт, i тiльки коли почув вiдповiдь Дома, то в менi промайнуло, нiби розмову про тварин почав не я, а вiн, i то ще тодi, коли вiн мене переставляв з коридору до кiмнати, i тепер лише продовжував тему, до якоi я погубив промiжнi нитки.

– Аби любити тварин, не конче потрiбна доброта, – вiв далi господар. – Зраджу вам з власного досвiду: менi доводилося не раз пересвiдчуватися, як найчастiше саме злочинцi, якi свiдомо, з особистих чи зовнiшнiх причин (служба, наприклад) культивували зло, дуже люблять тварин, хоч я не схильний узагальнювати. У мене деякий час жив молодик, який, i оком не моргнувши, погоджувався зарiзати людину, знаючи, що вона не винна, – це його нi трохи не зворушувало, – а найменша кривда тваринам витискала з нього озера слiз. Я нiколи не бачив, щоб вiн плакав над дiтьми, яких вiн час вiд часу мордував, то за дорученням, то для власноi потреби, залежно вiд настрою, з якогось незбагненного гону до зла, однак задля тварин вiн часто навiть жертвував собою. Я не потребую казати: долi тих, хто знущався або просто не досить добре ставився до тварин, нiхто не позаздрив би. Трупи iх знаходили настiльки спотвореними, що серед професiйних убивць вiн заслужив прiзвисько «живодера».

Не знаю, чи господар розказував все це поважно, чи трохи кепкуючи з намiром розворушити мене й примусити уважнiше слухати, чи це вiн так оформив вiдповiдь на моi. питання, – iх я ставив наослiп, поринувши в роздуми про ' мого вiдвiдувача, щоб бодай з ввiчливоети 'пiдтримувати розмову, – наiвна хитрiсть, яка, як я пiзнiше усвiдомив, насправдi досить прозоро свiдчила, що мене цiкавить лише одне: якнайшвидше дiстати адресу, – i це господар помiтив i Заповзявся в алегоричнiй формi докорити менi, аби я уважнiше слухав, бо ввiчливiсть полягае на в питаннях, а у вислухуваннi, коли я вже постановив показати себе супроти нього ввiчливим.

Якщо господар мав це на увазi, то вiн домiгся успiху: «живодер» зробив на мене не абияке враження, хоч якось не вiрилося, щоб у когось жив (явно патологiчний) злочинець i господар (з його ж слiв!) пустив таку цяцю на помешкання, не боячися кари за переховування такого типа або що той його зарiже.

– Чаю?

– Дякую, нi.

«Живодер». А що, як Дом справдi тримав на помешканнi злочинцiв? Куди я потрапив? Може, це середовище, яке … Нi. Це просто виключене! Зрештою, хiба не однаково, адже, крiм адреси, я нiчого бiльше не потребував. Я не збирався з ним ближче знайомитися, а що мене обходило, кому вiн давав притулок?

Це вiдкриття мене так потiшило, що я вихопився з заувагою: «Я схильний все ж думати – радше добрi, нiж злi люди люблять тварин», а це пригадало менi прислiв’я: «Хто рано встае, тому Бог дае», i мене на мить розсмiшило, що це я виголошую, ба бiльше, що я спроможний ще й на продовження:

– Ваш злочинець – випадок. Я гадаю, вiн не зовсiм нормальний, бо коли вiн мордував людей за те, що вони кривдили тварин, тобто захищав нiбито справедливiсть таким драетичним способом, то тiнь поняття добра й зла iснувала в ньому, хоч i в зовсiм перекрученому виглядi. Його доброти вистачало лише на тварин.

Цi слова належали нiбито менi, хоч мене, властиво, анi трохи не хвилювало, чи ставився якийсь злочинець до тварин добре, чи нi. Мене не цiкавили зараз жоднi злочинцi на свiтi. Анi злочинцi, анi незлочинцi. Я потребував тiльки адресу, i то якомога швидше, бо час обмежував мене.

– Ви не зауважили, що майже всi злi люди санти- ментальнi? – продовжував Дом.

– Я не знаю. Я не замислювався над цим. У мене не так багато дозвiлля. Я заклопотана людина, ви навiть не уявляете, скiльки часу поглинае антикварiат! Я хотiв би вас лише попросити, аби ви дали менi адресу …

Та господар не чув моiх слiв. Можливо, у помешканнi повiтря обеззвучувало слова, як виводять з одягу плями.

Вiн налив у блюдце води й однiс у темний куток за скриню. Там щось кiлька разiв ляпнуло досить важким язиком по водi й затихло.

– Вiн захищав справедливiсть? – десь поблизу донiсся знову голос Дома, i я подумав раптом, що коли я прочитаю подумки «Отче-наш», вiн швидше дасть адресу. «Отче наш…» почав я, та голос Дома забирав усе повiтря, аж нiчим ставало дихати.

– Справедливiсть.

– Отче наш …

– Справедливiсть – заперечення доброти, – перемагав його голос. – Справедливiсть вимагае, аби того, хто вчинив менi кривду, покарали. Бож справедливiсть. А тепер спробуйте вкласти ii в рамки «добра i зла». Виходить, якщо добро за добро i зло за зло, то де ж тодi доброта? Чи, мовляв, це вже доброта, холи за добро не вiдповiдають злом? Якщо за протягнений шматок хлiба не дають у зуби.

«Отче наш, що сси»..

– Справедлива людина не добра. Бо якщо я добрий, то хоч яку кривду менi заподiяли о, мiй обов’язок – вiдповiдати на неi лише добром, 'без будь-якоi надii на компенсацiю, iнакше моя доброта – нiкчемна рекляма.

– «Отче наш, що сси… Адресу … Отче наш …»

– Чому? – несподiвано наблизив до мене господар голос, як кухоль з водою.

– «Отче наш, адресу, нехай святиться, Господи»…

– Це тому, що ми неправильно оцiнюемо зло! – звучала тепер уся кiмната. Ми надаемо злу надто багато ваги, що, правда, зрозумiле, бо ми смертнi, а вiчний лише Бог. Однак ми схильнi через свою смертну обмеженiсть надавати злу самостiйного iснування, тим часом; як воно – виключно вияв смертности, як бiль, що с пересторогою смертному iснуванню. З хвилиною, коли ми робимося вiчними, зло перестае iснувати.

– «Отче наш, що сси» …

– Адже не дарма оновлене поняття про добро i зло принiс Христос. Таке поняття спроможний принести лише Бог, бо з аспекту смертних цi поняття безглуздi, такi поняття зрозумiлi тiльки з аспекту вiчности. У вiчностi зло не iснуе, хiбащо тiльки добро, яке iснуе саме собою i яке люди без протиставлення його злу вiдмовляються пiзнати, мов- ляв, добро без зла не пiзнавальне. Наче на те, аби пiзнати яблуко, конче треба пiзнати кислу капусту!

– На свiтi не iснуе протиставлень. Гаряче – не протиставлення холодному, розум не протиставлення почуттю, бо почуття – це той же розум на iншому, зовсiм не на нижчому щаблi, або, як хочете, розум – це почуття на вищому, умовно вищому чи звуженiшому вiдтинку! – iх вигадали люди, аби полегшити собi буття в довколишньому свiтi, якого вони не розумiють. Добро пiзнавальне саме з себе, i кожен, хто вiдважиться збагнути, що таке добро …

– «Отче наш.» таж я так нiколи не отримаю адреси! Господи, нехай вiн дасть адресу, адже мене чекають. «Отче …»

– Вибачте, будь ласка, що я вам перебиваю, – вирiшив я спробувати притягнути його увагу руками, якi менi самi благально пiднялись угору, – вибачте, чи не зласкавилися б ви дати адресу, яку ви менi пообiцяли? Ви ж менi ii самi запропонували. Прошу дуже. В мене, знаете, в мене справдi обмежений час, дуже обмежений. Прошу зрозумiти це не на шкоду менi. Прошу не образитися. Я вас охоче слухав би, хоч признаюся, не люблю ламати голови над такими питаннями, та й не дуже вони мене цiкавлять, – як на мене, вони зовсiм зрозумiлi. Коли вже вiдверто зiзнатися, пощо утруднювати собi життя? – однак я слухав би вас незалежно вiд змiсту. Я дуже невибагливий, справдi охоче, проте мене дома чекае дружина, я сiмейна людина. Прошу.

Я набрав у груди повiтря й раптом усвiдомив, що ми обое виголошуемо монологи, яких нiхто з нас не слухае.

Що менi лишалося робити? З таким самим успiхом я мiг би промовляти й до дельфського оракула пiд час його вiщань. Пiти? Тiльки ж як пiти, коли вiн згадав адресу, на яку вчащав мiй вiдвiдувач! Ще раз потiм сюди приходити? А як вiн розсердиться, що я пiшов, не вислухавши його? Нi, смиренно чекати. Єдиний спосiб – «Отче наш, що сси на небесах …»

– Не убий!

– Що ви, та я й мухи не ладен! – запротестував я. наново [вiдкрившись для слiв Дома. – Невже ви бодай на мить припускаете?