Герострати

Але Дом говорив, видно, не для мене.

– Поняття добра й зла лише похiднi проблеми вiчности, – наростав його голос, – iдеi, якi самостiйно не iснують. От вам приклад – «не убий».

Ага, от про що вiн, втiшився я. Все ж таки я не зовсiм загубив нитку. Може, менi таки вдасться випросити у нього зараз адресу.

– Вибачте, чи були б ви такi ласкавi..

– Припустiмо, ви прийшли оце зараз до мене – убити мене, i виконали свiй намiр. Я, ваша жертва, не виявляв жодноi охоти вмирати, отже ви заподiяли менi страшне зло (в моему випадковi я виходжу з засади, що я супроти вас, уявного убивцi, нiчого лихого не вчинив, радше навпаки, лише добро, i тому будь-якi мотиви помсти, якi зм'якшували б ваш злочин, виключенi). Чи ви зробили менi зло?

– Я! Я прийшов лише довiдатися, чи ви, тобто чи вiдвiдуе вас мiй клiент, i ви пообiцяли адресу, куди вiн заходив.

– Убиваючи мене, ви вчинили зло?

– Таж я не збираюся вас убивати!

– Убиваючи мене, ви допустилися зла? Так?

– Так, – погодився я, вiдмовляючися вiд активности.

– Гаразд. Ви менi вчинили зло, бо ви знищили мене. Проте якщо мое я або моя душа чи свiдомiсть, називайте це як хочете, отже, якщо моя свiдомiсть пiсля смерти iснуе, тобто е вiчна, то це ж означае, що ви не вбили мене, хоч ви й перерiзали менi горло чи встромили ножа в серце! Якщо я вiчний, якщо мое я вiчне, ви, вбиваючи мене, не годнi мене знищити. А якщо ви не в станi мене знищити, то ви цим самим не чините й злочину супроти мене, бо ваш злочин не е злочином! Ваш вчинок, убивство, перетворився б на злочин Щойно тодi, коли б я вмер, тобто коли б мое подальше iснування, коли б моя свiдомiсть, чи душа, чи «я» перестали iснувати пiсля того, як ви замордували мое тiло. А з цього виходить, що зло iснуе лише в смертному. Зло не що iнше, як вияв смертности, i людство лише через непослiдовнiсть приписуе йому самостiйне значення, протиставивши його добротi. До доброти не iснуе протилежностей. Вiдсутнiсть доброти це не зло, а порожне мiсце. Бо не злом мiряеться доброта, а лише добром.

Я, видно, на деякий час виключився, бо коли я пiдняв голову, то побачив, як навпроти мене зупинився Дом i доводив:

– Бог – лише добрий, лише добро. Вже тому, що все вiчне позбавлене й натяку на зло, оскiльки це суперечить самому поняттю вiчностi. З хвилиною, коли вiчне виявило б у собi первнi зла, воно перестало б iснувати. Це те саме, що з заповiдями. Якби люди вiрили у свою вiчнiсть, отже дiйсно належали б до вiчних, вони не потребували б дотримуватися жодноi заповiдi, бож заповiдi свiдчать не про Бога, а про людське неiснування в потойбiчнi. Для людини, що не вмирае при знищеннi ii тiла, – «не убий» позбавлене будь- якого глузду. Десять заповiдей заперечують, а не стверджують iснування Бога. І це знав Мойсей. Вiн бачив Бога i розмовляв з Ним. Лише iх розмова була настiльки iншою, нiж це передано в Бiблii, що Мойсей не вiдважився розповiсти ii людям. Люди закаменували б його, почувши, що Бог не такий, яким вони Його хочуть собi уявляти. Хiба вони витримали б визнання, що у Бога нема для людей вiчности? Бо iснуе лише Бог i поза ним нiщо. Коли, власне, крiм цiеi одноi iдеi, крiм iдеi вiчности, яку, залежно вiд темпераменту i мод, називали й називають релiгiею, абсолютом, Богом, природою, духом, мистецтвом, космiчною гармонiею, математичною формулою та безлiччю iнших назв, людство нiчим бiльше не цiкавиться?

Вiн ходив по кiмнатi, говорячи нiби крiзь мене до третього невидимого спiвбесiдника, що стояв у мене за плечима, розумiючи й схвалюючи Дома, аж мене кiлька разiв тягло обернутися й пересвiдчитися, чи я дiйсно його единий гiсть. Та я не обертався i намагався не дивитися на нього, бо коли його очi, позбавленi найменшоi рухомости, потрапляли в моi, поволi, як бiльярднi кулi в дiрочки, я чув, як мое горло заповнюеться желятиною i я втрачаю спроможнiсть додумати до кiнця найпростiше речення.

Щоправда, не виключене, що це вже дiяв чай, який встиг мене розварити i навiть дещо закруглити мое нервове напруження в апатiю, хоч це я ладен списати радше на кошт голосу господаря.

Голос Дома заколисував. І то заколисував не в сон, а в бездумне апатичне безсоння, яке не дае заснути i одночасно заважае наблизитися до звичайного бадьорого стану. Такий тембр голосу, незалежно вiд значення слiв, переконував, накидав петлi, втихомирював, це я простежив навiть на тваринах, що сидiли по кутках, нiби залитi лявою. Напевне iм не раз доводилося чути промови свого господаря, бо мене пойняло неприемне враження, нiби вони слухають, i то слухають так, що iм зрозумiлi якщо не всi слова, то принаймнi бiльшiсть речень. Я навiть зважив подумки, що напевно не дуже здивувався б, якби вони раптом, заговорили, однак це припущення винесло iз забуття iсторiю з вiдвiдувачем i що мене дома чекае дружина, i я почув, як Дом все ще тлумачить свое, що нiби розбиваеться на скалки в моему вусi.

– Хiба ви не розумiете, – наполягав Дом (початку фрази, а, може, й цiлого вступу, я не схопив. Тут я мушу зазначити, що я також не цiлком певний, чи я дотримуюся послiдовности, хоч я нiбито точно реставрую почуте в пам’ятi, бо часто менi здасться, нiби те, що вiдбулося в ту пору, насправдi вiдбулося далеко пiзнiше, i тiльки пам’ять наклала одну подiю на другу, унеможлививши вiддiлити одну вiд одноi без великоi шкоди, i то саме через мою ретельнiсть, через те, що я так боюся допуститися неточностей, якi загрожують хибно насвiтлити мою iсторiю), – хiба ви не розумiете, що тiльки заради вiчности, заради ii единоi людство споруджувало пiрамiди, храми, собори, створювало мистецькi шедеври, досягало моральних вершин, робило винаходи? З того часу, як людина усвiдомила себе людиною, тобто обмеженою смертним, ii спалюе туга за вiчнiстю, i цим вона рiзниться вiд iнших сотворiнь, в яких пiдсвiдоме прагнення вiчности, як i в усьому iснуючому, обмежуеться лише iнстинктами продовження роду. Вже в самому поняттi людина заложена туга за вiчнiстю, i то за особистою вiчнiстю. Правда, часто люди запевняють самих себе доти, доки й дiйсно помало б запасi Бога, чи богiв, i не втямило остаточно, що сталося, – причина, чому Герострат не знаходив прямих послiдовникiв аж до нашого часу. Натомiсть надолужуеться це тепер. Тепер це дiеться на кожному кроцi. І що бiльше людство прогресуватиме, то бiльше в ньому розвиватиметься геростратизм, набираючи для рiзноманiтности час вiд часу iнших барв.

Звичайно, чоловiк, який продовжуе себе в дiтях, не здае собi справи, що й це геростратизм, хоч це геростратизм бiологiчний (трагедii, коли нема наслiдника, причина, чому так нестерпно батькам хочеться жити в своiх дiтях). Інстинкти розмножування – несвiдоме бажання вiчности, яке виключно тому дуже не впадае в око, що воно елементарне, i його не осмислюють, бо всi первиннi почуття зводяться на продовження роду, а це той самий геростратизм, правда, в iншiй площинi. Якщо ж комусь бракуе гону продовжувати рiд, то це свiдчить, що геростратизм лежить у нього десь в iншiй сферi. Що людина комплексна iстота – це так, що вона не складаеться з однiеi струни, очевидно, але базуеться вона уся на бажаннi вiчности, бож гляньте но, як у наш час усе збiльшуеться геростратiв. Варто лише трохи пильнiше придивитися до нашого столiття, i ви скрiзь побачите навколо себе iх апокалiптичнi шереги. «Хоч краплю вiчности!» – волають цi креатури в гонитвi за безсмертям. І скрiзь, звiдусюди безводними пустелями зяють iх перекошенi роти. Як випаленi блискавкою, проносяться у безвiсть iхнi дикi, спаленi спрагою вiчности очi, якi нiчого не бачать, крiм себе, крам того, що в них самих нуртуе: бажання будь-якого безсмертя будь-якою цiною. Вони одержимi, вони захлинаються, iх шереги все збiльшуються, i все страшнiше звучить iх крик. Вони репетують з-пiд ворiтниць, ресторанiв, зi сторiнок газет i часописiв, парканiв, афiш, вулиць, будинкiв, мiтингiв i проповiдей, з усiх краiн i всiх континентiв. Як усi вони рвуться забезпечити собi безсмертя! Якщо не талантами, то бездарнiстю, скандалами, вбивствами, звiрствами, чим завгодно, аби лишити по собi пам’ять серед людей. Нехай проклинають, нехай ганять, аби тiльки згадували. Розгорнiть першу-лiпшу газету, i вас оглушить i ослiпить крик геростратiв. Вони скрiзь: у мистецтвi, полiтицi, щоденному життi. Бiологii iм вже не вистачае. Гляньте, як вони накинулися на полiтику, малярство, музику, лiтературу! Дяка Боговi, всi письменнi, хоч тепер i неписьменнiсть не перешкода. Не вмiе хтось на паперi стулити докупи речення – подумаеш, дрiбниця, на це iснують магнетофони. Наговорив на плiвку, скiльки душi влiзе, i любуйся шедевром! Навiть зайве вмiти розписатися.

Я кiлька разiв пробував нагадувати господаревi, мовляв, мене дома чекае дружина i якби вiн дав менi адресу, де бувае мiй вiдвiдувач, я з вдячности зайшов би до нього колись iншим разом, коли я бiльше дислокуватиму часом. Та всi намагання виявились марними, господар не чув.

Я навiть пробував симулювати бiль у шлунку, проте Дом сказав, де в нього убиральня, не перестаючи говорити, i кiлька вiдвiдин убиральнi мали лише той наслiдок, що господар заходився пояснювати менi все з початку, нiби вiн затявся надихнути мене на його послiдовника.

– Ви помиляетеся в менi, – пробував я його запевнити, – ви iмовiрно берете мене за когось iншого. Я не iнший. Я запевняю вас. Я антиквар. Якби ви тiльки дали менi адресу. Я благаю вас.

Однак жоднi благання не досягали Дома.

– … творчi процеси виявляються рiзно, – заповнював вiн собою всi закутки, – герострати пишуть зовсiм не тому, нiби iх справдi будь-що цiкавить. iх нiщо не цiкавить, крiм пекучоi думки, здобути для себе хоч атом вiчности, байдуже як; святiстю, пороком, глупотою чи скандальчиками. А хто навiть на скандали не здатен, ну, тому ще лишаеться найпервиннiше – продовжувати себе в дiтях i хоч через дiтей зазнати бiологiчноi вiчности. Чому, ви гадаете, вони носять у собi цiлi смiтники найрiзноманiтнiших знань з ярличками «чисте пiзнання», чому вони заучують усякi непотребства, для чого тренують розум? Виключно, аби iншi ними захоплювалися! Щоб усi охнули: «Глядiть но, глядiть, ось тi, яких не поглине небуття!» Чи ви уявляете, до чого доходять люди в цьому гонi? чинають вiрити у власнi запевнення, або навiть i взагалi переконанi вiд самого початку, що вони шукають не вiчности а правди, пiзнання, доброти, надхнення чи ще чогось, кожен завжди послуговуеться запасом блискiтливих слiв i понять, насправдi ж – все це лише шукання вiчности для кожного особисто, тiльки пiд рiзними камуфляжами. «Отче наш» людства звучить не «хлiб наш насущний дай нам» а «вiчности дай нам! Хоч крапля вiчности нехай проллеться на нашу голову! О, солодка, едина вiчносте!» І вiчности шукають усi без винятку бiльш або менш драматичним способом. Тi, що вiрять у Бога й домагаються вiчности для себе у Нього, невiдомо чому, припускаючи, що коли Бог е, то, значить, i iм iснування забезпечене, мовляв, якщо квиток на потяг купив, то десь мусить бути i потяг, – i тi, що не вiрять у Бога, гадаючи – коли Бога нема, то iм не свiтить отримати вiчного життя, оскiльки ж людинi понад силу не хотiти, байдуже, свiдомо чи несвiдомо, вiчности, то вони вiрять лише у вiчнiсть серед людей, вiчнiсть, яка умре щойно з останньою людиною, тобто вони – герострати. Або, якщо хочете, активнi герострати, на вiдмiну вiд пасивних, тих, що вiрять у Бога, бож герострати i тi, i другi, оскiльки в обох спiльна цiль – вiчно iснувати. Ви подивiться лише, що навколо робиться, всi жахи, безглуздя, звiрства! Це не тому, нiби люди стали гiршими, нiж колись, люди не змiнилися, вони анi погiршали, анi полiпшали, а тому, що наше столiття – столiття геростратiв, якi, втративши вiру в Бога, однак не втративши гону до вiчности, побачили перед собою тiльки одне поле дiяльности – серед людей. Ранiше багато геростратiв вiрило в Бога, i тому iх геростратизм менше впадав у око, а тепер, хоч подекуди трапляються й такi, якi намагаються вдавати, що вiрять, забезпечуючи собi нишком вiчнiсть серед людей першим-лiпшим способом, – тепер усi збилися в одну площину – в свiдомiсть, яка умре з останною людиною. Способiв багато, вибiр великий, а людське життя без продовження його в Бога надто коротке. Отож поспiшай, дiй. Бо що таке зрештою геростратизм? Вiчнiсть за всяку цiну, i все. Якби Герострат дiйшов переконання, що йому е бiля Бога чи богiв, – однина чи множина – рiч несуттева, – безсмертя, вiн, звичайно, не потребував би палити храм. Тiльки в богiв вiн не вiрив, i вiчнiсть для нього поза людьми це iснувала, а вiн хотiв вiчности, як цього хоче все смертне, та iде й належачи до досить тямковитих, здавав справу, чого вiн хоче. Вiн навiть не успадкував злочинних нахилiв, це видно з одного його вчинку. Ймовiрно, вiн належав до досить розвинених i навiть начитаних людей свого часу, бож усвiдомлював, що вiн робить, визнавався бiльш-менш на усiх тодiшнiх фiлософiчних системах, – усi ж вiчно товклися на агорi й просторiкували з ранку до вечора, i особисто знати всiх найславетнiших фiлософiв-сучасникiв не становило великоi подii. Але оскiльки вiн вiрив у вiчнiсть у свiдомостi людей, а в нього, як на лихо, попри тямкозитiсть, а на цьому далеко не в’iдеш, нiяких талантiв не виявилося, аби створити щось, що лишило б по ньому згадку i цим самим забезпечило б йому людську вiчнiсть, то вiн, збагнувши свою повну немiчнiсть, побачив перед собою лише можливiсть злочину, i то по змозi великого, щоб легко не забули. Знищити храм, який славився на весь античний свiт, такий вчинок швидко не вивiюеться з пам’ятi. Злi язики запевняють навiть, нiби перед тим, як палити храм, Герострат влаштував для приятелiв бенкет, – що Герострат належав до снобiв, а не до пролетарiв тодiшнього свiту, поза сумнiвом, бо раб обмежився б хiба що тiльки бiологiчною вiчнiстю, а щоб домiзкуватися до вiчности в людськiй свiдомостi, треба диспонувати бодай невеликим маетком, який дозволяв би байдики бити, – i оплакував долю храму (позерство квiтло тодi, так само, як i тепер), бо якщо вiрити очевидцям, такоi краси, як Цей храм, не знали не тiльки в Ефесi чи всiй Грецii, айв «Усьому античному свiтi, а Герострат цiнував красу, оскiльки ii тодi всi цiнували, i вiн не вiдставав вiд iнших. Та краса красою, а власне безсмертя, хоч i не абсолютне, бож лише серед людей, виявилося йому дорожчим, i тому, наплакавшися вдосталь i кинувши приятелям кiлька туманних слiв на прощання (щоб не перешкодили або не перехопили в нього iдеi), вiн пiшов палити храм, лишивши злим язикам переповiдати подiю й позаздрити, чому iх самих не осяяла подiбна Думка. Тодi Георстрат становив виняток, людство тодi ще.

Нi, не уявляю, – обiзвався я. – Я не схильний до роздумувань. Якби не iсторiя з моiм вiдвiдувачем, то моеi ноги… Ви, дуже прошу, не ображайтеся на мене, але якби ви дали менi адресу …

– Колись я мешкав з одним таким чолов’ягою, – звучав Дом, цiлковито iгноруючи мене, – який тiльки тим i жив, що виписував з енциклопедiй, рiчникiв, включно до брукових газет рiзнi мудрощi, аби на кожному кроцi проявляти свою ученiсть. – (Цiкавi у нього мешканцi. То вбивця, то цей. Пощо вiн мене цим мордуе?). – Якби ви його бачили. Зовнiшньо – втiлення скромности, а це, погодьтеся, неминуче робить враження. Вiн завжди нiби ненароком з вибаченнями, мовляв, дивiться, як вiн страждае, коли на нього звертають увагу, сипав знаннями, полонячи серця направо i налiво. Рафiнованiшого геростратства я не подибував; йому так удавалося ховати кiнцi в воду! Нiхто й не догадався б, як його попелить туга за вiчнiстю. Все ж, попри його вдавану шляхетнiсть i всесторонность, якось йому не щастило, хоч вiн доходив до бiснування, як абетку, вивчаючи словники, граматики, мови, якi рiдко хто знав. Його природа обдарувала немилосердною посидючiстю, – а кого жере геростратетво, той, звiсно, не вгамуеться. Хоч як йому сипалися лаври, особливо серед жiноцтва, йому не вистачало уваги, яку викликала його вченiсть i чар, можливо, йому випадало б обрати iнший район для свого поля дiяльности й залучити вiдповiдну публiку, яка ним захоплювалася б так, як вiн того бажав, можливо також, його нарештi виснажила ученiсть i вiн вирiшив знайти легший спосiб прославитися. Я саме вiдлучився на кiлька днiв, коли вiн оголосив себе Месiею. У той час ще не водилося стiльки месiй, скiльки зараз, тодi це вважали за новину, i його заява зазнала навiть деякого розголосу. До нового Месii явився репортерчик, i знятка нового рятiвника людства з вiдповiдним iнтерв’ю потрапила на першу сторiнку мiсцевоi вечiрньоi газети. Важко сказати, як цей новоспечений Месiя уявляв собi власне безсмертя, в якому виглядi вiн його чекав, i чому саме замiтка в газетi справила на нього аж таке враження. Побачивши свое фото в газетi й прочитавши, що вiн, за словами репортера, i е справжнiй Месiя, цей бiдака так перейнявся, що його мрiя досягнути серед людей безсмертя вже збулася, що бiля того кiоска, де вiн купив i читав газету, йому на радощах зробилося недобре, i вiн за кiлька хвилин помер вiд розриву серця.

–,Чи ви хочете цим сказати, нiби це якось пов’язане з тим, що я попросив у вас адресу, де бувае мiй клiент? – запитав я. – Чи ви незадсшоленi моею поведiнкою? Чи ви ображенi, що я надто настирливо домагаюся адреси мого вiдвiдувача? Однак зрозумiйте i мене, у мене справдi нема часу, я антиквар…

Я говорив у порожнечу. Я не iснував. Існував тiльки Дом.

– Таких випадкiв тепер так багато, що люди перестали iх помiчати, – долiтало до мене з Домового iснування. – Це нiкого не разить, бо кожен прагне для себе того самого. Рiзностороннiсть сучасних геростратiв годi собi уявити. Герострати за цей час далеко покрокували вперед. Вони навчилися проявляти свою уявну генiяльнiсть, вченiсть, розум, таланти i навiть серце з безапеляцiйною майстернiстю. «Дивiться, мовляв, хiба ми не гiднi вiчности, ми i те, i друге, i трете-десяте!» – бож iнвазiя геростратiв у мистецтвi, науцi, полiтицi зростае пропорцiйно з прогресом. Мистецтво, щоправда, покищо веде перед, хоч й iншi галузi не занедбуються; герострати носом чують: у мистецтвi найбiльше пахне (данина традицii) хоч i обмеженою часом, усе таки вiчнiстю, i тримають на нього курс.

Звичайно, свiдомо над цим нiхто не думае, бо думання – марнування часу, а хто ж собi дозволить таку розкiш – марнувати час, коли кожне затято трудиться над своiм безсмертям? Ви тiльки гляньте навколо себе. Хiба вам не впало в око, чому в нашому столiттi немае молочницi, яка не писала б романи чи принаймнi спогади, i то обов’язково з психологiчним пiдгрунтям, школяра, який, якщо його доти не поглинула злочиннiсть, з тих же причин, не малював би генiяльних картин (слово талановитий вже майже вийшло з Ужитку. Що таке талановитий? Генiальним усе мусить бути, i тiльки генiяльним!) чи не писав би таких же генiальних оповiдань i драм, якщо йому не поталанило прорватися в полiтичнi пророки; батькiв, якi не муштрували б своiх дiтей на генiяльнiсть майже з пелюшок, аби хоч через нащадкiв люди захоплювалися iхньою, батькiвською, генiяльнiстю; дам пiсля сорокiвки, якi, втрачаючи чи втративши молодiсть i красу й не маючи, крiм цього, рiшуче нiчого, чим нагадувати про себе, не присвятили б себе громадськiй дiяльностi (коли не вiрите, гляньте на зростаючу статистику дiячок) або не накинулися б мертвою хваткою на лiтературу – добре, що хоч генiяльнiсть запорука вiчности, iнакше б нею в наше столiття нiхто не тiльки не цiкавився, а ii уникали б i боялися гiрше чуми; дiвчат, якi не лiзли б зi шкiри, аби прорватися в кiнозiрки, i безлiч рiзноi публiки, яка не полювала б за славою, ладна на все, бож слава – Гарантiя вiчности.

Я раптом зауважив, як навколо мене сталася змiна, хоч я спочатку й не зорiентувався, яка саме. Потiм я помiтив, що Дом дивиться на мене непорушними, – такi менi колись у дитинствi снилися краевиди, на яких нiколи не заходило сонце, – очима, i у мене по спинi йдуть тоненькi струмочки морозу. Людям треба б заборонити такi очi, промайнуло в моему мозку, i я зауважив, що Дом не говорить.

Я не знаю, чи вiн уже довго дивився на мене, чи щойно обiрвав голос, до якого я встиг звикнути, як до меблiв чудернацькоi форми, напевно ледве чи придатних до вжитку, якi однак належали до кiмнати, як i сам Дом, i тепер, коли вiн забрав голос, наче оголилися стiни i помешкання втратило обжитий вигляд.

– Вас разить те, що я сказав? Ви не погоджуетеся зi мною?

Меблi знову повернулися в кiмнату, та очей Дом не вiдводив, i вони продовжували висiти надi мною.

Господи, яка кара, такi очi належалося б час вiд часу завiшувати фiранками; ну, чому випало саме менi iх витримувати?

– Ви не погоджуетеся зi мною?

– Я?

– Ви.

– Як вам сказати. Те, що я б хотiв сказати, я не годен оформити словами. Я не знаю. Я – не цiлком стежив за вами. Я боюся, що ви мене берете за когось iншого. Я антиквар. Я собi звичайна людина. Я запевняю вас, поки не з’явився в мою крамницю мiй вiдвiдувач, тобто мiй клiент, i не зажадав, аби я погодився на його вимоги … Досi я жив мирним життям. Ви мусите мене зрозумiти, я не замислювався нiколи над такими питаннями. Якби я щось сказав, це межувало б з нещирiстю. Я не знаю. Можливо, в тому е слушнiсть, можливо, нi; тiльки я не в станi вам довести, чому щось мас бути так чи iнакше; це виходить за межi моеi спроможности. Крiм того, я не встигав за вашою розповiддю. Мiй мозок наче задерев’янiв. Чуттево менi здаеться, нiби менi належалося б тут щось заперечити, тiльки над цим треба подумати, а я не здолаю зiбрати докупи думок. Я далекий вiд усього, що не стосуеться мого клiента …

Потiм менi здалося, нiби господар образився, що я його не слухав, зрештою, я сам соромився своеi поведiнки i поспiшив його запевнити, мовляв, я слухав, тiльки нехай вiн вибачить, якщо не почуе такоi вiдповiдi, якоi йому бажалося, я справдi з задоволенням зробив би йому таку приемнiсть, якби менi пощастило його краще збагнути.

І поки я пояснював, щось наче луснуло в менi, i всю мою увагу полонила уявна розмова з ним.

Я не помiтив, коли стався цей перехiд, але я тепер говорив вiльно, наче мене винесло на крилах. Я оповiдав йому про мого вiдвiдувача, i все йшло легко й чiтко, i це виливалося в найбiльшу промову, яку менi досi доводилося виголошувати. Я навiть не потребував слiв чи речень, я говорив зразу блискавками. Суцiльними блискавками, едностями з протирiч, злютованих у речення, поняття, почуття. Мiй язик послуговувався цiлими краевидами, i все вкладалося так ясно й саме ставало на свое мiсце, що я з дива не виходив. Ба бiльше, я навiть Дома змушував вiдповiдати менi таким Же способом, хоча це зовсiм не скидалося на те, що чуло мое вухо, бо з цiеi уявноi розмови я чомусь нiчого не запам’ятав, нiби тим вiдтинком у пам’ятi пройшла циклонна пожежа. Вона лишилася тiльки трохи в почуттi, бо вiд неi у мене довго нило всерединi, наче я виснажився понад силу; можливо, тут я справдi виснажився, бо в менi залишилася пiдозра, я майже певний, що пiзнiша моя слабiсть почалася саме з цiеi розмови, а не вiд того, що казав Дом, щоразу випадаючи з уявноi розмови, як i не вiд того, що пiзнiше сталося. Кожного разу, коли я вже переконувався, нiби ми порозумiлися, я вже отримую адресу i йду додому, Дом впадав у монолог, вислизаючи з уявноi розмови, i я не мав над ним влади.