Герострати

Герострати
Емма Андiевська

«Герострати» Емми Андiевськоi – фiлософський роман, в якому читач зустрiне чимало рефлексiй про Бога, людину та свiт***. В основi назви твору – iсторiя про мешканця Ефесу Герострата, який спалив храм Артемiди у рiдному мiстi, аби прославитися. Авторка викривае «геростратизм» як вiчну жагу людини до здобуття слави будь-яким способом. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.

Емма Андiевська

Герострати

Я антиквар. Моя невеличка крамниця, в якiй найчастiше туристи купують кольоровi гравюри рiзних мiст, старi географiчнi мапи, книги i поштовi марки (поштовi марки мають успiх також серед школярiв), мiститься на розi двох вулиць, дослiвно крок вiд центру. Той, хто проiздив цим мiстом i бачив, який там iнколи рух, завжди дивувався, потрапивши на вулицю, де моя крамниця. Бо хоч вулиця зразу ж за рогом i виходить на площу, яку одностайно проклинають пiшоходи й шофери, туристи й мiсцеве населення (справа в тому, що в буднi там чомусь зосереджуеться рух, який корком замикае вхiд у першу-лiпшу вулицю, i, щоб перейти на другий бiк, треба змарнувати принаймнi пiвгодини), на нiй такого стиску i гуркоту, як на сусiднiх навколо, що сходяться на площi, не трапляеться, хоч ii перетинае лiнiя трамваю, а вранцi й вантажнi авта, якi довозять городину на базар, скорочуючи собi шлях до мiсця призначення, що веде повз вiкна моеi крамницi.

Вулиця, де мiй антикварiят, у порiвняннi з iншими така тиха, аж я не здивувався б, довiдавшись, як iй при плямуваннi забули надати акустики i вже пiсля того не направляли, i саме тому вона по святах i недiлях взагалi мертва. Хтось ще скаже, нiби я вiдхиляюся вiд головноi теми, придiляючи стiльки уваги вулицi, де моя крамниця. Вулиця не вiдограе жодноi ролi в тому, що я збираюся оповiдати, але я боюся пропустити найменшу подробицю, що пролила б свiтло на iсторiю, яка зо мною трапилася. Я, наприклад, зовсiм не певний, чи якби мiй антикварiят був на iншiй вулицi, сталося б те, що змiнило все мое життя. Інколи менi здаеться, нiби вулиця тут рiшуче нi до чого i пояснення всього, що приключилося, лежить виключно в менi. Та iнколи я починаю вагатися. Воно менi починае здаватися не таким уже ii певним. Я надто близько стою до подiй, аби належно оцiнити iх, i тому менi цiнний кожний деталь, який може стосуватися до моеi iсторii. Історii, що ii п сам не годен збагнути.

Досi я нiколи нiчого не писав, як не брати до уваги оповiдань i переказiв, якi доводилося писати в гiмназii i якi, як пригадую, менi нiколи не вдавалися (хоч назагал я вчився добре), можливо, тому, що писати оповiдання в мене асоцiювалося з поняттям несолiдностi!. Трудити папiр, коли те саме зручнiше виходило сказати усно, я вважав марнуванням часу. Менi, щиро кажучи, ще й зараз не мiститься в головi, як могло статися те, що змусило мене взятися за перо. Я люблю свiй фах i досi жив мирним життям, як кожна пересiчна людина, поки в мою крамницю не з’явився чоловiк, якого я нiколи доти не бачив, i не зажадав, аби я писав його бiографiю.

Вiн зайшов i сказав, щоб я писав його бiографiю, так невимушено i просто, нiби попросив продати книжку, i згодом, хоч як я корегував пам’ять, той день не мiнявся, наче вiн десь ще перед тим уже iснував до дрiбниць вiдлитий у металi, i його лише за бiчнi кiльця, як до палацу вносять бронзових асирiйських левiв, уже готовий внесли в мою пам’ять i поставили, i нiякi нi почуття, нi усвiдомлення, що це неми- сленне, не розчинювали i не усували його, i вiн лишався для мене таким же вiдмежованим, як i тодi, хоч починався вiн, як майже кожний день, без жодних передчуттiв i пересторог.

Ще було рано, годин за двi перед офiцiйним часом, коли я для покупцiв вiдчиняю крамницю. Я сидiв за столом, переглядаючи i сортуючи стоси новозакуплених книг, i час вiд часу прислухався, коли закипить чайник, щоб заварити чай i поснiдати, бо в тi днi, коли у мене назбирувалося багато працi в антикварiятi, я, аби не турбувати дружину, дуже рано виходив з дому i снiдав при роботi. У мене в нiшi за зеленою завiсою на колiщатах мiж полицями з книгами i широчезним столом, який займав пiвкрамницi i служив лядою, стояла електрична плитка, чайник, кiлька склянок i невеличкий запас харчiв. Дружина завжди допильновувала, знаючи мою забудькуватiсть, щоб менi не бракувало iжi, оскiльки я часто пiсля того, як розходилися останнi покупцi, лишався в крамницi працювати. Я сам кольорував гравюри, не з ощадности, а тому, що цехи, куди вiддаваош кольорувати всi моi колеги, не робили так сумлiнно, як менi хотiлося, та й зрештою кольоруiвати самому виходило значно дешевше; i хоч як дружина намагалася переконати мене, мовляв, лiпше найняти помiчника, я не бачив у тому потреби. Я волiв радше вiдпрацювати кiлька зайвих годин, нiж терпiти бiля себе людину, яка тiльки заважала б, оскiльки я нiколи не позбувся б почуття, що вона однаково не зробить так докладно, як я. Отож, коли я мусiв складати новi iнвентарi, сортувати поштовi марки на невеликi пакунки або наклеювати серiями на аркушi (на такi серii с завжди великий попит), подiбну працю я залежно вiд настрою переносив на вечiр або на ранок. У бiльшостi випадкiв переважав ранок, бо я людина, яка живе вранцi; i те, що менi досить часто випадало засиджуватися до пiвночi в антикварiатi, мого нахилу вставати майже з пiвнями не порушувало. Вранцi я чувся найбiльше працездатним.

Я сидiв за столом, крiзь склянi дверi крамницi i крiзь вiтрину валили всередину тумби лапатого свiтла й заважали працювати, обертаючи склянi предмети на столi в водограi, вiд яких по стелi i по стiнах розходилися водянi тiнi. Передо мною аж до лiктiв доходив хаос, в якому я вже протягом кiлькох годин намагався встановити порядок, наслiдком чого по одному боцi вже височiло кiлька стовпцiв вiдiбраних книг, однак по другому – до стосiв старих i нових видань, якi я лише встиг розпакувати, не звiльнивши iх вiд обгорток, я ще навiть не доторкався. Найгiрше, що посерединi стола кiлька днiв тому згромадилися мною закольорованi вiдбитки гравюр, якi я ще плянував оправити в товстi паперовi рамки, бо так охочiше купували.

Я саме прикидав, чи не кинути менi сортувати книги i довести спочатку до належного вигляду закольорованi гравюри, якi вiдразу ж звiльнили б половину стола, чи подивитися, чому так довго не кипить чайник, коли вiн увiйшов. Вiн буiв одягнений у щось невиразно сiре, i обличчя його здавалося невиразним, через що пiзнiше я уявляв його з рiзними обличчями, так i не дiйшовши переконання, чи то справдi його обличчя, чи вiн iх мiняв, залежно вiд погоди i настрою, чи просто вiн на всiх скидався. Зрештою, чого я тiльки не казав собi пiзнiше. Скiльки я собi згодом не дорiкав, що якби я не слабував на звичку тримати вранцi перед офiцiйним вiдкриттям антикварiату вiдчиненi дверi, не покладаючися на ранню пору й людську лiнь, мовляв, покупцi вдосвiта не приходили, хiбащо якийсь бездомний турист, а це траплялося дуже рiдко, то мiй вiдвiдувач не зайшов би i нiчого не сталося б. Проте дорiкання нi трохи не полегшували того, що сталося пiзнiше, бо хiба ж я мiг передбачити, що вiд його вiдвiдин аж так змiниться мое життя?

Мiй вiдвiдувач навiть для годиться не глянув на книги й гравюри, а тим часом я посiдав видання, яких нiхто з моiх колег не мав. Менi завжди якось щастило дiставати рiдкiснi речi, якi згодом навiть великi антикварiяти охоче в мене перекуповували. Вiн рiшучим кроком пiдiйшов до мене i, злегка нахилившися вперед, нiби бажаючи простягти руку, хоч, здасться, це вiн одразу ж передумав, сказав, щоб я писав його бiографiю.

Я висунувся разом з стiльцем з-за столу, аби легше встати, i, вирiшивши, що менi причулося, не зовсiм певним голосом перепитав:

– Вибачте мою неуважнiсть. Вас цiкавлять гравюри, книги чи географiчнi мани? У мене с особливо цiннi…

– Нi, нi! – це стосувалося моеi руки, яка пiшла по книжку, – я хочу, щоб ви писали мою бiографiю, – повторив мiй вiдвiдувач.

– Пане, – пiсля деякоi мовчанки вимовив я, – я антиквар. Ви напевно помилилися адресою. У мiстi е десятки письменникiв, якi за вiдповiдну цiну, чи навiть задурно, залежно вiд домовлення, напишуть вам усе, що побажаете. Кiлькох я навiть знаю. Це моi клiенти. Якщо хочете, я вам дам адресу одного з них, хоч давати адреси своiх клiентiв – не моя звичка.

Так, чи приблизно так, я почув, як вiдповiдаю, а в думцi в мене ворушилось щось зовсiм iнше. Менi хотiлося не тiльки облаяти його останнiми словами, хоч я нiколи не лаюся, аби раз назавжди припинити цю дивну i неприемну розмову, що вiдiрвала мене вiд працi, а й заподiяти йому щось дошкульне, дати йому носака i погрозити, що я не витрачаю часу на подiбнi жарти. Однак його вимога настiльки вразила мене своею несподiванiстю й безглуздям, що я, попри всю лють i обурення, розгубився.

– Нi, я саме до вас. Саме на вас упав мiй вибiр. Ви, а не хто iнший, мусите писати мою бiографiю. Я на це маю своi причини, якi вам тут довго вияснювати. Зрештою, я i не люблю пояснювати. Це завжди лише ускладнюе. Я не знаменитiсть. Навiть не видатний i не вiдзначаюся жодними прихованими талантами. Я такий, як усi, що проходять повз вашу вiтрину або заходять всередину. Запам’ятайте: я такий, як усi. Але я хочу, щоб ви писали мою бiографiю.

– Вельмишановний пане, – сказав я якомога повiльнiше, вiдчуваючи, що коли я занадто швидко вимовлю слово, то або розiрвуся на дрiбнi шматки, або, як самовар пiд тиском пари, загуду i почну скакати по антикварiату вiд гнiву i здивування.

Щоб я, солiдна людина, дожився до того, аби не подибав нiчого кращого, як писати чиюсь бiографiю? Нi, це належало просто до нечуваного.

– Вельмишановний пане, – досить стримано сказав п, – навiть якби я погодився писати вашу бiографiю, що, До речi, зовсiм виключене, навiть тодi з моiх починань нiчого не вийшло б. Я антиквар, а не письменник. Я нiколи нiчого не писав, а головне, я не почуваю найменшого бажання будь-що будь-коли писати.

Я дивувався своiй стриманостi. Яке зухвальство! Яка Зарозумiлiсть! З’явитися до незнайомоi людини i вимагати ВШ неi щось, що перечило здоровому глуздовi! Менi, солiдному власниковi антикварiату, одруженому чоловiковi, батьвюри, якi вiдразу ж звiльнили б половину стола, чи подивитися, чому так довго не кипить чайник, коли вiн увiйшов. Вiн буiв одягнений у щось невиразно сiре, i обличчя його здавалося невиразним, через що пiзнiше я уявляв його з рiзними обличчями, так i не дiйшовши переконання, чи то справдi його обличчя, чи вiн iх мiняв, залежно вiд погоди i настрою, чи просто вiн на всiх скидався. Зрештою, чого я тiльки не казав собi пiзнiше. Скiльки я собi згодом не дорiкав, що якби я не слабував на звичку тримати вранцi перед офiцiйним вiдкриттям антикварiяту вiдчиненi дверi, не покладаючися на ранню пору й людську лiнь, мовляв, покупцi вдосвiта не приходили, хiбащо якийсь бездомний турист, а це траплялося дуже рiдко, то мiй вiдвiдувач не зайшов би i нiчого не сталося б. Проте дорiкання нi трохи не полегшували того, що сталося пiзнiше, бо хiба ж я мiг передбачити, що вiд його вiдвiдин але так змiниться мое життя?

Мiй вiдвiдувач навiть для годиться не глянув на книги й гравюри, а тим часом я посiдав видання, яких нiхто з моiх колег не мав. Менi завжди якось щастило дiставати рiдкiснi речi, якi згодом навiть великi антикварiати охоче в мене перекуповували. Вiн рiшучим кроком пiдiйшов до мене i, злегка нахилившися вперед, нiби бажаючи простягти руку, хоч, здаеться, це вiн одразу ж передумав, сказав, щоб я писав його бiографiю.

Я висунувся разом з стiльцем з-за столу, аби легше встати, i, вирiшивши, що менi причулося, не зовсiм певним голосом перепитав:

– Вибачте мою неуважнiсть. Вас цiкавлять гравюри, книги чи географiчнi мапи? У мене е особливо цiннi…

– Нi, нi! – це стосувалося моеi руки, яка пiшла по книжку, – я хочу, щоб ви писали мою бiографiю, – повторив мiй вiдвiдувач.

– Пане, – пiсля деякоi мовчанки вимовив я, – я антиквар. Ви напевно помилилися адресою. У мiстi е десятки письменникiв, якi за вiдповiдну цiну, чи навiть задурно, залежно вiд домовлення, напишуть вам усе, що побажаете. Кiлькох я навiть знаю. Це моi клiенти. Якщо хочете, я вам дам адресу одного з них, хоч давати адреси своiх клiентiв – не моя звичка.

Так, чи приблизно так, я почув, як вiдповiдаю, а в думцi в мене ворушилось щось зовсiм iнше. Менi хотiлося не тiльки облаяти його останнiми словами, хоч я нiколи не лаюся, аби раз назавжди припинити цю дивну i неприемну розмову, що вiдiрвала мене вiд працi, а й заподiяти йому щось дошкульне, дати йому носака i погрозити, що я не витрачаю часу на подiбнi жарти. Однак його вимога настiльки вразила мене своею несподiванiстю й безглуздям, що я, попри всю лють i обурення, розгубився.

– Нi, я саме до вас. Саме на вас упав мiй вибiр. Ви, а не хто iнший, мусите писати мою бiографiю. Я на це маю своi причини, якi вам тут довго вияснювати. Зрештою, я i не люблю пояснювати. Це завжди лише ускладнюе. Я не знаменитiсть. Навiть не видатний i не вiдзначаюся жодними прихованими талантами. Я такий, як усi, що проходять повз вашу вiтрину або заходять всередину. Запам’ятайте: я такий, як усi. Але я хочу, щоб ви писали мою бiографiю.

– Вельмишановний пане, – сказав я якомога повiльнiше, вiдчуваючи, що коли я занадто швидко вимовлю слово, то або розiрвуся на дрiбнi шматки, або, як самовар пiд тиском пари, загуду i почну скакати по антикварiату вiд гнiву i здивування.

Щоб я, солiдна людина, дожився до того, аби не подибав нiчого кращого, як писати чиюсь бiографiю? Нi, це належало просто до нечуваного.

– Вельмишановний пане, – досить стримано сказав я, – навiть якби я погодився писати вашу бiографiю, що, До речi, зовсiм виключене, навiть тодi з моiх починань нiчого не вийшло б. Я антиквар, а не письменник. Я нiколи нiчого не писав, а головне, я не почуваю найменшого бажання будь-що будь-коли писати.

Я дивувався своiй стриманостi. Яке зухвальство! Яка зарозумiлiсть! З’явитися до незнайомоi людини i вимагати вiд неi щось, що перечило здоровому глуздовi! Менi, солiдному власниковi антикварiату, одруженому чоловiковi, батьковi двох дiтей, запропонувати писати чиюсь бiографiю. Бiографiю людини, яку я вперше бачив!

Мого вiдвiдувача аж нiскiльки не схвилювали моi заперечення. Вiн iх спокiйно вислухав до кiнця i повторив, що вiн мене цiлком розумiе, це зовсiм нормальна реакцiя, вiн i не сподiвався iншого, проте вiн хоче, щоб я писав його бiографiю, i я саме та людина, яка на це найкраще надаеться.

Тодi я сказав, що не бажаю i чути про подiбнi речi, i велiв йому негайно залишити крамницю, iнакше я за себе не вiдповiдаю. Однак мiй вiдвiдувач пiшов, щойно коли завiтав перший покупець. Я так пашiв вiд обурення, що за безцiнь продав унiкальну книгу, яку я пообiцяв дати на виставку, i пiзнiше, скiльки я не подавав оголошень, що бажаю вiдкупити ii назад, навiть за потрiйну цiну, ii i слiд пропав. У мене так тряслися руки, що покупцевi довелося самому дiставати з полицi бажану книгу, бо в мене все летiло додолу. Лише згодом я поволi заспокоiвся i згадав про чай. З чайника вся вода википiла. Вiн так розжарився, що вiдлютувалася ручка. Добре, що хоч електрична плитка стояла на товстiй асбестовiй пiдставцi, iнакше сталася б пожежа.

Цим днем закiнчилося мое попередне життя, i я вже пiзнiше не мав до нього нiякого доступу, бо з цiеi митi почав iснувати мiй вiдвiдувач. Вiн тепер приходив кожного дня, а iнодi i кiлька разiв на день, допильновуючи хвилини, коли в антикварiатi нiкого не було, i вимагав, щоб я писав його бiографiю.

Спочатку я його виганяв, щодня мрiючи пiти в полiцiю i поскаржитись, аби заарештували типа, який розхитуе менi нерви. Мусiла ж полiцiя охороняти громадян! Але якi ваговитi докази я мiг навести, щоб позбутися мого вiдвiдувача? Аджеж вiн не пробував мене нi вбити, нi обiкрасти, нi покалiчити. Вiн приходив i вимагав, аби я писав його бiографiю. Чи цього вже вистачало, щоб його заарештувати? Чи не було б забагато ризикувати – прийти в полiцiю i сказати, нехай вони заарештують людину, яка менi нiчого злого не заподiяла, яка лише домагаеться, щоб я писав ii бiографiю? Над цим треба було спочатку добре подумати. Адже я солiдна людина. Користуюся заслуженою повагою своiх колег (не легко ж далося менi поставити на ноги антикварiат. Я щойно недавно скiнчив виплачувати позику в банку, яку брав на устаткування крамницi), у призначений час плачу всi податки i досi нiколи нi в яких справах не звертався до полiцii. Коли я, солiдний антиквар, з’явлюся з такими нiсенiтницями (я собi добре уявляю, як би я сам поставився до людини, що почала б розповiдати, як до неi приходить невiдомий чолов’яга i примушуе ii писати свою бiографiю), там просто подумають, що в мене не всi дома, а це означатиме кiнець моеi репутацii солiдного власника антикварiату. Пiсля цього менi звичайно лишалося б тiльки закрити крамницю. Такi чутки дуже швидко, хоч i не знати, яким чином, розходяться мiж людьми, а в мене не мало конкурентiв, якi охоче перебрали б крамницю до своiх рук. Звичайно, я не такий уже й боязкий, однак завжди варто враховувати, що я можу собi дозволити, а що нi. Бо припустiмо навiть, що в полiцii так не подумали б. iм видалися б моi докази досить переконливими, щоб заарештувати мого вiдвiдувача, i вони прийшли б до моеi крамницi. Усе нiбито гаразд, тiльки чи певен я, що саме тодi мiй вiдвiдувач з’явиться? Вiд характеру, який домагаеться, аби хтось, не знаючи його, писав його бiографiю, можна чекати всякоi пакости. Що тодi? Тодi полiцiя наочно переконалася б, що менi ввижаються марива, i вiдiслала б мене до божевiльнi.

Навiть у найкращому випадку, коли полiцаям вся ця iсторiя здалася б логiчною i вони вирiшили б чекати, поки мiй вiдвiдувач з’явиться, хоч би це протривало i цiлий день. Тодi ще гiрше. Присутнiсть полiцii в крамницi, поперше, вiдстрашила б моiх покупцiв, бо хто захоче купувати в антиквара, до якого вчащае полiцiя? Це тiльки людське, проте до мене вже наступного разу нiхто не зайшов би, i це призвело б мене до руiни. Подруге, в кiнцевому висновку полiцiя таки не повiрила б, що незнайома людина вимагае, аби я писав ii бiографiю. Напевно почали б копатися в моему минулому i, звичайно, як часто бувае в таких випадках, щось уже Викопали б, а тодi i доводь, що то не так. Мое сумлiння було чисте стосовно цього; я не хибував на жоднi особливi прогрiхи у минулому, вартi закиду, однак тi, що вже раз почали шукати, вимiзкутвали б, що знайти, i це, знову ж таки, заки роз’яснилося б, пошкодило б моiй репутацii, а цим самим i моему пiдприемству.

Тепер кожного дня вiдбувалося те саме: приходив мiй вiдвiдувач, казав, аби я писав його бiографiю, а я вiдповiдав, що не хочу й чути про такi нiсенiтницi, i виганяв його, що мого вiдвiдувача аж нi трохи не хвилювало. Інколи менi навiть здавалося, нiби йому подобаеться, як я його виганяю, вiд чого менi нi трохи не легшало. Я бачив кiлька разiв, як вiн смiявся за дверима й у вiдповiдь на моi дорiкання говорив щось лагiдне, що мене тiльки бiльше дратувало. Тодi я почав влаштовувати так, аби по змозi не лишатися самому в крамницi. Пiд рiзними претекстами я просив дружину затримуватися в антикварiятi, щоб допомагати розбирати книги або поштовi марки. Інколи, коли я надто нервувався, доходило навiть до того, що я дозволяв iй кольорувати вiдбитки Гравюр, чого я нiколи ранiше не робив, дбайливо приховуючи вiд неi причину, яка змусiла мене шукати товариства. Коли ж траплялося, що дружина раптом була зайнята, я навiть приводив з собою дiтей, аби не лишатися самому, i цим унеможливити ненависнi вiдвiдини.

Та мое припущення, що мiй вiдвiдувач не з’явиться в присутностi стороннiх, не ствердилося. Щоправда, спочатку вiн справдi кiлька днiв не приходив, з чого я на радощах фальшиво виснував, нiби вiн не любить товариства. Можливо, на нього дещо вплинула моя винахiдливiсть, або вiн задумував новий плян, щоб дошкулити менi сильнiше, i попервах йому бракувало часу, але незабаром вiн став вчащати разом з iншими покупцями й спочатку тихо i ввiчливо, а потiм щоразу голоснiше, хоч все ще ввiчливо, вимагати, аби я писав його бiографiю. І це при покупцях, у моiй крамницi, i я не мiг нiчого вдiяти!

Я не потребую й казати, як я млiв вiд жаху, що покупцi почують його слова i з хвилини на хвилину всi довiдаються, як мене вiдвiдуе пiдозрiла людина, якiй я пишу або збираюся писати бiографiю, ну i звичайно до такого власника антикварiату годi ставитися цiлком поважно, а вже говорити про довiр’я i поготiв.

Вiчний страх, що кожноi митi вiн з’явиться й покупцi почують його вимоги, так розхитував нерви, що моi дiловi справи почали йти на спад, хоч я досi взагалi не знав, що таке нерви. Моя нервова система функцiонувала звичайно, як у кожноi пересiчноi людини. Та безглуздi вимоги мого вiдвiдувача саме своею цiлковитою безглуздiстю виводили мене з рiвноваги, i я весь аж шарпався, угледiвши його, наче менi кожного разу виливали в обличчя сiрчаний квас. І кожного разу його поява кидала мене в розпач. Сама згадка про нього позбавляла мене працездатности. Я стримувався, пробував соромити себе, звертатися до розважности й нагадувань, що так поводитися просто недоцiльно, та перемогти себе виявилося понад силу.

Наскiльки його щоденнi вiдвiдини хвилювали мене, я став помiчати, коли доводилося писати рахунки чи листи, оскiльки я сам вiв усю кореспонденцiю. Щораз частiше траплялося, як, пишучи дiловi листи, замовляючи або дякуючи за присланi товари тощо, я раптом серед звичних висловiв подяки чи прохань надiслати замовлене, цiпенiючи, подибував фрази: «Ідiть ви пiд три чорти!», «Я не хочу писати вашоi бiографii!», «Я вас уб’ю або збожеволiю, якщо ви не вiдчепитесь вiд мене!» Пiд кiнець я вже так боявся, що в моiй дiловiй кореспонденцii можуть затесатися подiбнi вислови, хоч я заради певности по кiлька разiв перечитував написане, що я не наважувався вiдсилати листiв i губив клiентiв.

Я дуже добре здавав собi справу, як мiй стан з дня на день погiршуеться, i то в такий спосiб, що треба негайно протидiяти, аби остаточно не заломитися. Я слiдкував за собою, намагався не дратуватися, бiльше вiдпочивати, з неспокоем стверджуючи в собi наростання рис, яких я ранiше не зауважував. Часто я почував себе, як риба, яку обсiли дрiбнота-паразити, i вона йде на дно. Я ловив себе на тому, що надаю ваги дрiбницям, яких колись просто не помiчав. Я зробився недовiрливим. На безневиннiше питання я мiг раптом грубо вiдповiсти, пiдозрiваючи, що вже всi знають iсторiю з моiм вiдвiдувачем i натякають на це, i лише зустрiвши здивованi погляди, зi страхом встановлював: менi надходить кiнець, так довго не потривае, доведеться щось вирiшувати, i то негайно. Байдуже яким способом, аби якнайшвидше розв’язати iсторiю з моiм вiдвiдувачем, не чекаючи нi хвилини, бо ще трохи – i я або накладу на себе руки, або збожеволiю. Іншоi розв’язки я не бачив, я мусiв поспiшати, поки ще хоч зовнiшньо тримався.

Так найближчого дня, коли знову з’явився мiй вiдвiдувач, я сказав, що погоджуюся писати його бiографiю, нехай вiн тiльки залишить мене в спокоi, i попросив принести основнi матерiали до його життепису.

Менi здавалося, нiби тепер усе налагодиться, що я, хоч i робитиму щось, що суперечило моiм поглядам i людському глуздовi взагалi (де ж це мисленне – писати бiографiю незнайомого чолов’яги!), все таки позбудуся його вiдвiдин, а там уже воно якось налагодиться: я ладен був що завгодно зробити, аби його назавжди позбутися.

І саме тут трапилося те основне, чого я нiколи не передбачав, пiсля чого мое життя перейшло в iнше рiчище, нiби в картотецi свiтових доль несподiвано похопилися i тепер покликали мене розплачуватися за попередне спокiйне життя.

Мiй вiдвiдувач зачудовано подивився на мене, наче я бовкнув таку дурницю, аж йому соромно за мене, i вiдповiв, що всi матерiали до його бiографii я мушу вишукувати сам. На те, мовляв, iснують бiографи, щоб турбуватися за бiографiю людини, про яку вони збираються писати. Матерiалiв про себе у нього нема, десь загубилися, а утруднювати себе спогадами йому лiньки, i це нижче його гiдности. Зрештою, його спогади однаково не матимуть для мене того значення, що для нього. При невдалому насвiтленнi вони навiть ризикують викривити його бiографiю, а цього вiн найменше хоче. Для бiографii потрiбна насамперед об’ективнiсть, факти, хоч вiн i визнае, що на самiй об’ективностi й фактах не напишеш бiографii. Щождо суб’ективних фактiв, чи радше уточнень, то вiн не спроможний переказати менi про себе найменшоi подробицi, бо вiн i я – рiзнi характери, i я однаково iнакше зрозумiю те, що вiн скаже.

Можливо, вiн мстився тепер за те, що я ранiше не погоджувався писати його бiографii, за те, що виганяв. Можливо, вiн просто не вiдзначався дуже привабливою вдачею, а я занадто брав його слова до серця. Не знаю, кому приписувати вину, йому чи менi, однак з мене вийшло терпiння, як з бальона повiтря. Навiть пiзнiше мене дивувало, яким чином я дався спровокувати на подiбний вибух гнiву, бож я не пригадую, аби колись ранiше до такоi мiри втрачав рiвновагу.

Я схопив у оберемок стос книг i з прокльонами жбурнув на мого вiдвiдувача. Потiм полетiли важкi предмети зi столу: попiльницi, рами для гравюр, бронзова китайська ваза, в якiй я тримав загостренi олiвцi, – все, що потрапляло пiд руки: гравюри, мапи i навiть бляшанка з колекцiею метеликiв, яку менi лишили на продаж.