Марія (Український)

Роздiл XV

Коли я вийшов у коридор, що вiв до моеi кiмнати, рвучкий вiтер гойдав верби на подвiр'i, а коли я наблизився до саду, то почув, як вiн розривае апельсиновi гаi, з яких випурхують переляканi птахи. Слабкi спалахи блискавки, немов миттеве вiддзеркалення пряжки, пораненоi вiдблиском пожежi, здавалося, хотiли освiтити похмуре дно долини.

Притулившись до однiеi з колон у коридорi, не вiдчуваючи, як дощ б'е в скронi, я думала про хворобу Марii, про яку батько говорив такi страшнi слова; моi очi хотiли знову бачити ii, як у тi тихi й безтурботнi ночi, якi, можливо, бiльше нiколи не настануть!

Не знаю, скiльки часу минуло, коли щось схоже на вiбруюче крило птаха торкнулося мого чола. Я подивився в бiк найближчого лiсу, щоб простежити за ним: це був чорний птах.

У кiмнатi було холодно, троянди бiля вiкна тремтiли, нiби боялися, що iх залишать на поталу буйному вiтру, у вазi стояли вже зiв'ялi лiлii, якi Марiя поставила туди вранцi. У цей час порив вiтру раптово задув лампадку, а гуркiт грому ще довго було чути, наче гуркiт велетенськоi колiсницi, що падала зi скелястих гiрських вершин.

Посеред цiеi ридаючоi природи в моiй душi панував сумний спокiй.

Годинник у вiтальнi щойно пробив дванадцяту. Я почув кроки бiля своiх дверей, а потiм голос батька, який кликав мене. "Вставай, – сказав вiн, як тiльки я вiдповiв, – Марiя все ще нездужае.

Доступ повторився. Через чверть години я був готовий до вiд'iзду. Мiй батько давав менi останнi вказiвки щодо симптомiв хвороби, а маленький чорний Хуан Анхель заспокоював мого нетерплячого i переляканого коня. Я скочив на коня, його пiдкованi копита застукотiли по брукiвцi, i за мить я вже мчав униз, до рiвнинноi частини долини, шукаючи дорогу у свiтлi яскравих спалахiв блискавок. Я iхав на пошуки доктора Мейна, який тодi проводив сезон у селi за три лiги вiд нашоi ферми.

Образ Марii, якою я бачив ii в лiжку того дня, коли вона сказала менi: "До завтра", що, можливо, не приiде, йшов зi мною i, розпалюючи мое нетерпiння, змушував мене безперервно вимiрювати вiдстань, яка вiддiляла мене вiд кiнця подорожi; нетерпiння, яке швидкiсть коня була недостатньою, щоб стримувати,

Рiвнини почали зникати, тiкаючи в протилежному напрямку вiд мого бiгу, наче величезнi ковдри, зметенi ураганом. Лiси, якi я вважав найближчими, здавалося, вiдступали в мiру того, як я наближався до них. Лише стогiн вiтру серед тiнистих фiгових дерев i чиминанго, лише втомлене хрипiння коня i стукiт його копит по iскристих кременях переривали нiчну тишу.

Кiлька хатин Санта-Елени були праворуч вiд мене, i незабаром я перестав чути гавкiт iхнiх собак. Сплячi корови на дорозi змусили мене сповiльнитися.

Прекрасний будинок панiв М*** з бiлою каплицею та гаями цейбових дерев виднiвся вдалинi в перших променях мiсяця, що сходив, немов замок, вежi та дахи якого з плином часу зруйнувалися.

Амаме пiднiмалася разом з нiчними дощами, i ii рев сповiстив мене про це задовго до того, як я дiстався берега. У свiтлi мiсяця, який, пробиваючись крiзь листя на берегах, збирався посрiблити хвилi, я побачив, наскiльки посилилася його течiя. Але я не мiг чекати: за годину я проiхав двi лiги, а цього все одно було замало. Я приставив шпори до заднiх нiг коня, i вiн, притиснувши вуха до дна рiчки i глухо iржачи, нiби розрахував стрiмкiсть води, що била по його ногах: вiн занурив у неi руки i, немов переможений непереможним жахом, схопився на ноги i стрiмко понiсся вперед. Я погладив його по шиi i мокрiй гривi i знову пiдштовхнув його до рiчки; тодi вiн нетерпляче здiйняв руки, просячи при цьому повноi свободи дiй, яку я йому дав, боячись, що прогавив ополонку. Вiн пiднявся вгору по берегу ярдiв на двадцять, взявши бiк скелi; вiн наблизив нiс до пiни i, пiднявши його враз, занурився в потiк. Вода накрила мене майже всього, сягаючи до колiн. Хвилi незабаром закрутилися навколо мого пояса. Однiею рукою я погладжував шию тварини, едину видиму частину ii тiла, а iншою намагався змусити ii описати лiнiю зрiзу бiльш вигнутою вгору, бо iнакше, втративши нижню частину схилу, вона була недоступна через свою висоту i силу води, яка перекидалася через зламанi гiлки. Небезпека минула. Я пiднявся, щоб оглянути обхвати, один з яких лопнув. Шляхетний звiр обтрусився, i за мить я продовжив свiй похiд.

Через чверть лiги я перетнув хвилi Нiми, скромнi, прозорi i плавнi, якi котилися освiтленi, поки не загубилися в тiнi мовчазних лiсiв. Я залишив пампу Санта Р., чий будинок, розташований посеред гаiв сейби i пiд групою пальм, якi пiднiмають свое листя над його дахом, нагадуе в мiсячнi ночi шатро схiдного царя, що звисае з дерев оазису.

Була друга година ночi, коли, перетнувши село П***, я зупинився бiля дверей будинку, де жив лiкар.

Роздiл XVI

Увечерi того ж дня лiкар пiшов вiд нас, залишивши Марiю майже повнiстю одужалою, прописавши режим, щоб запобiгти повторному приеднанню, i пообiцявши часто ii вiдвiдувати. Я вiдчув невимовне полегшення, коли почув, як вiн запевняв ii, що небезпеки немае, i для нього, вдвiчi бiльше, нiж для мене, вона стала вдвiчi люблячiшою, нiж до цього, тiльки тому, що Марii пророкували таке швидке одужання. Я зайшов до ii кiмнати, щойно лiкар i мiй батько, який мав супроводжувати його цiлу лiгу, вирушили в дорогу. Вона якраз закiнчувала заплiтати волосся, дивлячись на себе в дзеркало, яке моя сестра тримала на подушках. Почервонiвши, вона вiдсунула предмет меблiв убiк i сказала менi

–Це не заняття для хвороi жiнки, чи не так? Але я почуваюся досить добре. Сподiваюся, я бiльше нiколи не змушу вас до такоi небезпечноi подорожi, як минулоi ночi.

У тiй поiздцi не було нiякоi небезпеки, – вiдповiв я.

–Рiчка, так, рiчка! Я подумав про це i про багато речей, якi можуть статися з тобою через мене.

Подорож за три лiги? Ти називаеш це…?

Та подорож, пiд час якоi ви могли потонути, – сказав лiкар, настiльки здивований, що ще не встиг натиснути на мене, а вже говорив про це. Вам з ним, коли ви поверталися, довелося чекати двi години, поки рiчка зiйде нанiвець.

Лiкар на конi – це мул, а його пацiент – це не те саме, що хороший кiнь.

Чоловiк, який живе в будиночку бiля перевалу, – перебила мене Марiя, – коли впiзнав твого чорного коня сьогоднi вранцi, був здивований, що вершник, який стрибнув у рiчку вчора ввечерi, не потонув, коли вiн кричав йому, що броду немае. О, нi, нi, я не хочу знову хворiти. Хiба лiкар не сказав тобi, що я бiльше не буду хворiти?

Так, – вiдповiв я. – І вiн пообiцяв, що протягом цих двох тижнiв не пропустить жодного дня, щоб не завiтати до тебе.

–Тодi тобi не доведеться знову iхати вночi. Що б я робив, якби…

–Ти б багато плакала, чи не так? -Вiдповiла я, посмiхаючись.

Вiн подивився на мене кiлька секунд, i я додала:

Чи можу я бути впевненим, що помру в будь-який момент, будучи переконаним, що…

–Вiд чого?

А решту вгадуеш по очах:

–Завжди, завжди! -додала вона майже потайки, нiби розглядаючи гарне мереживо на подушках.

І я маю сказати тобi дуже сумнi речi, – продовжив вiн пiсля кiлькох хвилин мовчання, – такi сумнi, що вони стали причиною моеi хвороби. Ти був на горi. Мама все про це знае; i я чув, як тато розповiдав iй, що моя мати померла вiд хвороби, назви якоi я нiколи не чув; що тобi судилося зробити чудову кар'еру; i що я… Я не знаю, чи те, що я чула, правда – я не заслуговую на те, щоб ти був зi мною таким, яким ти е зараз.

З ii заплющених очей на блiдi щоки покотилися сльози, якi вона поспiшила витерти.

Не кажи так, Марiе, не думай так, – сказала я. – Нi, благаю тебе.

–Але я чув, а потiм не знав про себе.... А чому тодi?

–Послухайте, благаю вас, я… я… Дозвольте менi наказати, щоб ви бiльше про це не говорили.

Вона схилила чоло на руку, на яку спиралася, i чию руку я стискав у своiй, коли я почув у сусiднiй кiмнатi шелест одягу Емми, що наближався.

Того вечора пiд час вечерi ми з сестрами сидiли в iдальнi i чекали на батькiв, якi затрималися довше, нiж зазвичай. Нарештi ми почули, як вони розмовляють у вiтальнi, нiби закiнчуючи важливу розмову. Благородна фiзiономiя мого батька свiдчила про те, що вiн щойно пережив моральну боротьбу, яка засмутила його, – по легкому стисненню кiнчикiв його губ i по маленькiй зморшцi мiж бровами. Моя мати була блiда, але, не докладаючи жодних зусиль, щоб виглядати спокiйною, вона сказала менi, сiдаючи за стiл:

–Я не забув тобi сказати, що сьогоднi вранцi до нас приходив Хосе, щоб запросити тебе на полювання, але коли вiн почув новину, то пообiцяв прийти завтра рано вранцi. Ти не знаеш, чи правда, що одна з його дочок виходить замiж?

Вiн намагатиметься проконсультуватися з тобою щодо свого проекту, – недбало зауважив батько.

Це, мабуть, полювання на ведмедя, – вiдповiв я.

–Ведмедiв? Що? Ви полюете на ведмедiв?

–Так, сер, це забавне полювання, ми з ним кiлька разiв грали в нього.

У моiй краiнi, – сказав батько, – тебе вважали б варваром або героем.

–І все ж така гра менш небезпечна, нiж полювання на оленя, яке ведеться щодня i повсюдно; адже перша, замiсть того, щоб вимагати вiд мисливцiв мимоволi падати через верес i водоспади, вимагае лише трохи спритностi i влучноi стрiльби.

Мiй батько, на обличчi якого вже не було колишньоi похмуростi, розповiдав про те, як на Ямайцi полювали на оленiв, i про те, як його родичi любили це заняття, а Соломон вирiзнявся серед них завзятiстю, вправнiстю та ентузiазмом, про якого вiн, смiючись, розповiдав нам кiлька анекдотiв.

Коли ми встали з-за столу, вiн пiдiйшов до мене i сказав:

–Ми з твоею матiр'ю хочемо з тобою дещо обговорити, зайди до мене в кiмнату пiзнiше.

Коли я увiйшов до кiмнати, батько писав спиною до матерi, яка була в менш освiтленiй частинi кiмнати, сидячи в крiслi, в якому вона завжди сидiла, коли там зупинялася.