Марія (Український)

Я негайно повернувся до своеi кiмнати, щоб узяти пiстолети. Марiя з саду, бiля пiднiжжя мого вiкна, передавала Еммi букетик чорнобривцiв, майорану i гвоздик; але найкрасивiша з них, через свiй розмiр i розкiш, була у неi на губах.

Доброго ранку, Марiе, – сказала я, поспiшаючи отримати квiти.

Вона, миттево зблiднувши, коротко вiдповiла на привiтання, i гвоздика випала з ii вуст. Вона простягнула менi квiти, впустивши кiлька до моiх нiг, а коли ii щоки знову запалали, пiдняла iх i поклала в межах моеi досяжностi.

Хочеш обмiняти все це на гвоздику, яка була у тебе на вустах, – сказала я, отримуючи останнi цукерки?

Я наступив на нього, – вiдповiв вiн, опустивши голову, щоб знайти його.

–За те, що ви так потопталися, Я дам вам усе це за нього.

Вiн залишився в тому ж положеннi, не вiдповiвши менi.

–Дозвольте менi забрати його?

Потiм вiн нахилився, щоб узяти його, i простягнув менi, не дивлячись на мене.

Тим часом Емма вдавала, що ii зовсiм не цiкавлять новi квiти.

Я потиснула руку Марii, коли передавала бажану гвоздику, i сказала iй:

–Дякую, дякую! Побачимося пiсля обiду.

Вона пiдняла очi i подивилася на мене з найзахопленiшим виразом, який тiльки можуть викликати в жiночих очах нiжнiсть i скромнiсть, докiр i сльози.

Роздiл XIX

Я пройшов трохи бiльше лiги i вже намагався вiдчинити дверi, що вели до мангонiв батька Емiгдiо. Подолавши опiр заплiснявiлих петель i валу, а ще завзятiший опiр пiлона, зробленого з великого каменю, який, пiдвiшений до даху на засувi, завдавав мук перехожим, утримуючи цей своерiдний пристрiй зачиненим, я вважав, що менi пощастило, що я не застряг у кам'янистiй трясовинi, про поважний вiк якоi можна було судити за кольором застояноi води.

Я перетнув коротку рiвнину, де над болотистими травами домiнували лисохвiст, чагарник i очерет; там бродили бритоголовi млиновi конi, бiгали лошата i медитували старi вiслюки, настiльки пошматованi i понiвеченi носiнням дров i жорстокiстю iхнiх погоничiв, що Бюффон був би спантеличений, якби довелося iх класифiкувати.

Великий старий будинок, оточений кокосовими та манговими деревами, мав попелястий, провислий дах, що виходив на високий, густий какао-гай.

Я не вичерпав усiх перешкод, щоб дiстатися туди, бо наткнувся на загони, оточенi тетиллалом; i там менi довелося перекочувати мiцних гуадуа через хиткi сходинки. На допомогу менi прийшли двое негрiв, чоловiк i жiнка: вiн був одягнений лише в бриджi, i його атлетична спина блищала вiд характерного для його раси поту; на нiй була синя фула, а замiсть сорочки – хустка, зав'язана на потилицi вузлом i перев'язана поясом, що прикривав ii груди. Обидва носили очеретянi капелюхи, з тих, що швидко стають солом'яного кольору, коли iх мало використовують.

Ця смiхотлива парочка, що курила, збиралася з'ясовувати стосунки з iншою парою лошат, чия черга вже пiдiйшла до батога; i я знав чому, бо мене вразив вигляд не лише чорного, але i його супутницi, озброеноi веслами з ласо. Вони кричали i бiгли, коли я пiднявся пiд крило будинку, не звертаючи уваги на погрози двох непривiтних собак, що лежали пiд сидiннями в коридорi.

Кiлькох пошарпаних очеретяних упряжок i сiдел, прикрiплених до перил, було достатньо, щоб переконати мене, що всi плани, якi Емiгдiо, вражений моею критикою, склав у Боготi, розбилися об те, що вiн називав "халупами свого батька". З iншого боку, розведення дрiбноi рогатоi худоби значно покращилося, про що свiдчили кози рiзних мастей, якi паслися на подвiр'i; те ж саме я побачив i в домашнiй птицi, бо багато павичiв вiтали мiй приiзд тривожними криками, а серед креольських або болотяних качок, якi плавали в сусiднiй канавi, деякi з так званих чилiйцiв вирiзнялися своею обачнiстю.

Емiгдiо був чудовим хлопцем. За рiк до мого повернення в Кауку батько вiдправив його в Боготу, щоб, як сказав добрий пан, зробити з нього купця i хорошого торговця. Карлос, який жив тодi зi мною i завжди був у курсi навiть того, що йому не належало знати, натрапив на Емiгдiо, не знаю де, i посадив його передi мною одного недiльного ранку, випередивши його, коли той увiйшов до нашоi кiмнати, зi словами: "Чоловiче, я вб'ю тебе з радiстю: я принiс тобi найкрасивiшу рiч.

Я побiгла обiйняти Емiгдiо, який стояв у дверях i мав найдивнiшу фiгуру, яку тiльки можна собi уявити. Нерозумно вдавати, що я намагаюся його описати.

Мiй земляк прийшов у капелюсi кольору кави з молоком, який його батько, дон Ігнасiо, носив у страснi тижнi своеi молодостi. Чи то капелюх був йому затiсний, чи то вiн вважав, що так краще, але вiн утворював кут у дев'яносто градусiв iз потилицею нашого друга, довгою i горбатою шиею. Ця худорлява постать; цi рiденькi, довгi бакенбарди, що пасували до найзанедбанiшого волосся, яке я коли-небудь бачив; цей жовтуватий колiр обличчя, що лущився на сонячному узбiччi; комiр сорочки, безнадiйно заправлений пiд лацкани бiлого жилета, кiнчики яких ненавидiли один одного; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки; руки, ув'язненi в комiрах сорочки, руки.......; руки, вчепленi в рукави синього плаща, шаровари з широкими кордованими петлями, чоботи з полiрованоi оленячоi шкiри – все це було бiльш нiж достатньою причиною для пiднесення ентузiазму Чарльза.

В однiй руцi Емiгдiо нiс пару вухатих шпор, а в iншiй – громiздкий пакунок для мене. Я поспiшив розвантажити його вiд усього, на мить зупинившись, щоб суворо поглянути на Карлоса, який, лежачи на одному з лiжок у нашiй спальнi, кусав подушку i плакав, чим ледь не викликав у мене найнедоречнiшого збентеження.

Я запропонував Емiгдiо сiсти в маленькiй вiтальнi, i коли вiн вибрав пружинний диван, бiдолаха, вiдчуваючи, що тоне, щосили намагався знайти щось, за що можна було б зачепитися в повiтрi; але, втративши всяку надiю, вiн зiбрався з силами i, коли пiднявся на ноги, сказав:

–Що за чортiвня! Цей Карлос не може прийти до тями, а тут ще й зараз! Не дивно, що вiн смiявся на вулицi з того, що збираеться мене вiдлупцювати. І тебе теж? Ну, якщо цi люди такi ж дияволи, то що ти думаеш про те, що вони зробили зi мною сьогоднi?

Карлос вийшов з кiмнати, скориставшись цiею щасливою нагодою, i ми обидва змогли посмiятися вiд душi.

–Що, Емiгдiо! сказав вiн нашому вiдвiдувачевi, – сiдай у це крiсло, яке не мае пастки. Це необхiдно, щоб ви тримали повiдець.

Так, – вiдповiв Емiгдiо, пiдозрiло сiдаючи, наче боявся черговоi невдачi.

–Що вони тобi зробили? -вiн засмiявся бiльше, нiж Карлос запитав.

–Ти бачив? Я збирався не казати iм.

–Але чому? наполягав непримиренний Карлос, обiймаючи його за плечi, – скажи нам.

Емiгдiо нарештi розлютився, i ми ледве змогли його заспокоiти. Кiлька келихiв вина i кiлька сигар затвердили наше перемир'я. Щодо вина, то наш земляк зауважив, що помаранчеве вино з Буги було кращим, а зелене анiсете з розпродажу в Папоррiнi – гiршим. Сигари з Амбалеми здалися йому гiршими за тi, якi вiн носив у кишенях, набитi сушеним банановим листям i ароматизованi подрiбненим листям iнжиру та апельсина.

Через два днi наш Телемах був пристойно одягнений i доглянутий майстром Іларiоном; i хоча модний одяг робив його незручним, а новi черевики робили його схожим на свiчник, вiн був змушений, пiдбурюваний марнославством i Чарльзом, пiти на те, що вiн називав мученицькою смертю.

Оселившись у будинку, де ми жили, вiн розважав нас пiсля обiду, розповiдаючи господиням про пригоди своеi подорожi i висловлюючи свою думку про все, що привертало вашу увагу в мiстi. На вулицi все було iнакше, бо ми були змушенi кинути його напризволяще, тобто на поталу веселiй зухвалостi шорникiв i лоточникiв, якi, щойно побачивши його, бiгли в облогу, щоб запропонувати йому чоконтянськi стiльцi, арретранки, замарро, брекети i тисячу дрiбничок.

На щастя, Емiгдiо вже закiнчив усi своi покупки, коли дiзнався, що донька господинi будинку, легка, безтурботна, смiхотлива дiвчина, вмирае за ним.

Чарльз, не зупиняючись на барах, зумiв переконати його, що Мiкаелiна досi зневажала залицяння всiх вiдвiдувачiв ресторану; але диявол, який не спить, змусив Емiгдiо здивувати дитину та його кохану одного вечора в iдальнi, коли вони думали, що негiдник спить, бо була десята година, година, коли вiн зазвичай спав третiм сном, – звичка, яку вiн виправдовував тим, що завжди прокидався рано, навiть якщо тремтiв вiд холоду.

Коли Емiгдiо побачив те, що побачив, i почув те, що почув, а вiн, заради свого i нашого спокою, нiчого не бачив i не чув, вiн думав лише про те, щоб прискорити свiй марш.

Оскiльки вiн не мав до мене жодних претензiй, вiн довiрився менi в нiч перед поiздкою, розповiвши менi, серед iншого, багато чого, що його обтяжувало:

У Боготi немае ледi: це все… кокетки на семи пiдборах. Коли ця зробила це, чого ти очiкував? Я навiть боюся, що не зможу з нею попрощатися. Немае нiчого схожого на дiвчат нашого краю, тут немае нiчого, крiм небезпеки. Бачиш Карлоса: вiн труп, лягае спати об одинадцятiй вечора, i вiн ще бiльш задоволений собою, нiж будь-коли. Нехай так i буде; я повiдомлю дона Чомо, щоб вiн посипав його попелом. Я захоплююся тим, що ти думаеш лише про навчання.

Тож Емiгдiо пiшов, а з ним i розваги Карлоса та Мiкаелiни.

Таким, коротко кажучи, був шановний i доброзичливий друг, якого я збирався вiдвiдати.

Очiкуючи побачити його зсередини будинку, я поступився мiсцем i почув, як вiн кричить на мене, перестрибуючи через паркан у двiр:

–Нарештi, дурню! Я вже думала, що ти покинув мене чекати на тебе. Сiдай, я йду. І вiн почав мити закривавленi руки в канавi на подвiр'i.

–Що ви робили? -запитав я його пiсля наших привiтань.

–Оскiльки сьогоднi день забою, а батько рано встав, щоб пiти на вигiн, я роздавала чорним пайки, що е рутинною роботою, але зараз я не зайнята. Моя мати дуже хоче вас побачити; я скажу iй, що ви тут. Хто знае, чи вдасться нам витягнути дiвчат на вулицю, бо вони з кожним днем стають все бiльш замкнутими.

–Чото! крикнув вiн, i незабаром з'явився напiвоголений маленький чорнявий чоловiчок з симпатичними кишмишами i сухою, вкритою шрамами рукою.

–Вiдведи коня до каное i почисти менi щавелеве корiння.

І, звернувшись до мене, помiтивши мого коня, додав:

–Каррiзо з ретинто!