Марія (Український)

–Так, так, – вiдповiв вiн дуже тихо i, майже торкнувшись рукою моiх губ, щоб я замовкла, зробив кiлька крокiв до вiтальнi.

–Що ти збираешся робити? -Я ж сказав.

–Хiба ти не чуеш, що Джон дзвонить менi i плаче, бо не може мене знайти?

Нi на мить не зважившись, в ii усмiшцi була така солодкiсть, а в поглядi така любовна млiсть, що вона вже зникла, а я все ще дивився на неi в захопленнi.

Роздiл XXI

Наступного дня на свiтанку я вирушив гiрською дорогою в супроводi Хуана Анхеля, який нiс деякi маминi подарунки для Луiзи та дiвчаток. Майо йшов за нами: його вiрнiсть була вищою за всi докори сумлiння, незважаючи на деякi невдалi досвiди, якi вiн мав у подiбних експедицiях, негiдних його вiку.

Пiсля мосту через рiчку ми зустрiли Жозе та його племiнника Браулiо, якi вже прийшли мене шукати. Браулiо розповiв менi про свiй мисливський проект, який зводився до того, щоб завдати точного удару по вiдомому в околицях тигру, який убив кiлькох ягнят. Вiн вистежив тварину i виявив одну з ii нiр бiля витоку рiчки, бiльш нiж за пiвлiги вище вiд наших володiнь.

Хуан Анхель перестав пiтнiти, коли почув цi подробицi, i, поставивши кошик, який вiн нiс, на листяну пiдстилку, подивився на нас такими очима, нiби слухав, як ми обговорюемо проект вбивства.

Йосип продовжував розповiдати про свiй план нападу таким чином:

–Я вiдповiдаю своiми вухами, що вiн нас не покине. Побачимо, чи валлонський Лукас такий же перевiрений, як i каже. Вiдповiдаю Тiбурсiо, чи привiз вiн великi боеприпаси?

Так, – вiдповiв я, – i довга рушниця.

Сьогоднi день Браулiо. Вiн дуже хоче побачити твою виставу, бо я сказав йому, що ми з тобою називаемо пострiли неправильними, коли цiлимося ведмедю в лоб, а куля влучае в одне око.

Вiн голосно засмiявся, поплескавши племiнника по плечу.

Ходiмо, – продовжив вiн, – але нехай маленький чорношкiрий вiднесе цi овочi сеньйорi, бо я повертаюся, – i вiн закинув кошик Хуана Анхеля собi на спину, – це тi солодощi, якi дiвчина Марiя приготувала для свого кузена?

–Там буде дещо, що моя мама надiшле Луiзi.

–Але що в неi вселилося? Я бачив ii вчора ввечерi, таку ж свiжу i гарну, як завжди. Вона схожа на бутон кастильськоi троянди.

–Тепер все добре.

Що ти тут робиш, щоб не забратися звiдси, чорномазий, – сказав Хосе Хуану Анхелю. Бери гуамбiю i йди, щоб швидше повернутися, бо потiм тобi буде недобре залишатися тут самому. Не треба нiчого говорити там, унизу.

–Будь обережним i не повертайся! -крикнула я йому, коли вiн опинився на iншому березi рiчки.

Хуан Анхель зник в очеретi, як переляканий гуатин.

Браулiо був хлопцем мого вiку. Два мiсяцi тому вiн приiхав з провiнцii, щоб супроводжувати свого дядька, i вже давно був шалено закоханий у свою кузину Трансiто.

Фiзiономiя племiнника мала всi тi благороднi риси, якi робили старого цiкавим; але найприкметнiшою рисою був гарний рот, ще без борiдки, жiночна усмiшка якого контрастувала з мужньою енергiею iнших рис обличчя. Лагiдний характером, вродливий i невтомний у роботi, вiн був скарбом для Хосе i найкращим чоловiком для Трансiто.

Мадам Луiза i дiвчата вийшли привiтати мене на порозi хатини, смiючись i привiтно вiтаючись. Нашi частi зустрiчi за останнi кiлька мiсяцiв зробили дiвчат менш сором'язливими зi мною. Сам Жозеф на наших полюваннях, тобто на полi бою, мав надi мною батькiвську владу, i все це зникало, коли вони приходили до хати, наче наша вiрна i проста дружба була таемницею.

–Нарештi, нарештi! -сказала сеньйора Луiза, беручи мене пiд руку i ведучи до вiтальнi, – сiм днiв!

Дiвчата дивилися на мене, пустотливо посмiхаючись.

Господи, який вiн блiдий, – вигукнула Луiза, придивляючись до мене пильнiше. Це недобре, якби ти часто приходив сюди, то був би завбiльшки з товстуна.

–А на кого я схожа? -Сказала я дiвчатам.

–Я кажу, – сказав Трансiто. -Сказав Транзiто: "Ну, що ми будемо про нього думати, якщо вiн там вчиться i…

Ми зробили для вас стiльки хорошого, – перебила Лючiя, – ми залишили першу бадею з нового куща пошкодженою, чекаючи на вас: у четвер, думаючи, що ви приiдете, ми приготували для вас такий смачний заварний крем.....

–І що це за пекло, правда, Луiзо? додав Жозе, – якщо це було випробування, то ми не знали, що з ним робити. Але ж у нього були причини не прийти, – продовжував вiн серйозним тоном, – були причини; i як ти скоро запросиш його провести з нами цiлий день? Чи не так, Браулiо?

–Так, так, давайте помиримося i поговоримо про це. Коли цей день, панi Луiзо? Коли вiн, Трансiто?

Вона була божевiльна, як капелюшник, i за все золото свiту не пiдняла б очей, щоб побачити свого хлопця.

Вже пiзно, – сказала Луiза, – хiба ти не бачиш, що будиночок треба побiлити i поставити дверi? Це буде день Матерi Божоi Гваделупськоi, бо Трансiто – ii шанувальник.

–І коли це буде?

–А ти не знаеш? Ну, дванадцятого грудня. Хiба цi хлопцi не казали тобi, що хочуть зробити тебе своiм хрещеним батьком?

–Нi, i затримки з повiдомленням такоi гарноi новини я не пробачаю "Транзиту".

–Я попросив Браулiо передати тобi, бо батько вважав, що так буде краще.

–Я настiльки вдячний вам за цей вибiр, наскiльки ви не можете собi уявити; але це з надiею, що незабаром ви зробите мене своiм компаньйоном.

Браулiо з нiжнiстю подивився на свою прекрасну наречену, i вона, збентежена, поспiшила органiзувати обiд, взявши з собою Лючiю.

Моi трапези в домi Жозе вже не були схожi на тi, що я описував iншого разу: я був частиною сiм'i; i без жодного столового приладдя, окрiм одного столового прибору, який менi завжди давали, я отримував свою порцiю фрiсоле, мазаморри, молока i сарни з рук панi Луiзи, сидячи не бiльше i не менше, нiж Жозе i Браулiо, на лавцi з кореня гуадуа. Не без зусиль я привчив iх до такого ставлення до себе.

Через багато рокiв, подорожуючи горами краiни Йосипа, я побачив, як на заходi сонця веселi селяни прибували до хатини, де мене приймали: прославивши Бога перед поважним главою сiм'i, вони чекали бiля вогнища на вечерю, яку роздавала стара i ласкава мати: тарiлки вистачало на кожну пару подружжя, а маленькi дiти, схилившись на колiна батькiв, шили пiнетки. І я вiдводив очi вiд цих патрiархальних сцен, якi нагадували менi останнi щасливi днi моеi молодостi....

Обiд, як завжди, був соковитим i приправленим розмовами, з яких випливало, що Браулiо i Жозе нетерпляче чекають початку полювання.

Було близько десятоi години, коли всi були готовi, Лукас завантажив холодне м'ясо, яке Луiза приготувала для нас, i пiсля того, як Хосе зайшов i вийшов, щоб покласти кубики кабуi та iншi речi, якi вiн забув, ми вирушили в дорогу.

Нас, мисливцiв, було п'ятеро: мулат Тiбурсiо, робiтник з "Чагри", Лукас, нейвано з сусiдньоi гасiенди, Жозе, Браулiо i я. Ми були озброенi рушницями. Ми всi були озброенi рушницями. У перших двох були дробовики, i, звичайно ж, вiдмiннi, за iхнiми словами. Хосе i Браулiо також мали при собi списи, ретельно припасованi до наконечникiв.

У будинку не залишилося жодного корисного собаки: всi вони, по двое, обступили експедицiйний загiн, виючи вiд задоволення; навiть улюбленець кухарки Марти, Голуб, якого кролi боялися через слiпоту, витягнув шию, щоб його зарахували до числа вправних; але Йосип вiдмахнувся вiд нього "зумба!", пiсля чого пролунало кiлька принизливих докорiв.

Луiза i дiвчата були стурбованi, особливо Трансiто, яка знала, що саме ii хлопець буде в найбiльшiй небезпецi, оскiльки його придатнiсть для цiеi справи була беззаперечною.

Вузькою, заплутаною стежкою ми почали пiднiматися на пiвнiчний берег рiчки. Їi похиле русло, якщо так можна назвати джунглi дна балки, пiдперезанi скелями, на вершинах яких росли, як на дахах, кучерявi папоротi та очерет, обплутаний квiтучими лiанами, через певнi промiжки часу перегороджувалося величезним камiнням, крiзь яке стрiмкими хвилями, бiлими переливами i химерним оперенням виривалися потоки.

Ми пройшли трохи бiльше нiж пiвлiги, коли Жозе зупинився бiля гирла широкого сухого рову, обнесеного високими скелями, i розглянув розкиданi на пiску обгризенi кiстки: це були кiстки ягняти, якого напередоднi дикий звiр використав як приманку. Браулiо випередив нас, i ми з Жозе заглибилися в канаву. Слiди пiднiмалися вгору. Браулiо, приблизно через сотню метрiв пiдйому, зупинився i, не дивлячись на нас, зробив знак, щоб ми зупинилися. Вiн прислухався до чуток джунглiв; втягнув у себе повiтря, яке могли вмiстити його груди; подивився на високий полог, який кедри, джиги та ярумо утворювали над нами, i пiшов далi повiльними, безшумними кроками. Через деякий час вiн знову зупинився, повторив огляд, зроблений на першiй станцii, i, показавши нам подряпини на стовбурi дерева, що пiднiмалося з дна канави, сказав пiсля нового огляду слiдiв: "Ось яким шляхом вiн вийшов: вiн, як вiдомо, добре iсть i добре бакiано". Чамба закiнчувалася за двадцять ярдiв попереду стiною, з вершини якоi, з ями, виритоi бiля пiднiжжя, було вiдомо, що в дощовi днi звiдти стiкають потоки передгiр'я.

Всупереч моему здоровому глузду, ми знову шукали берег рiчки i продовжували йти вгору. Незабаром Браулiо знайшов слiди тигра на пляжi, i цього разу вони вели аж до самого берега.

Треба було переконатися, чи пройшов звiр цим шляхом на iнший берег, чи, незважаючи на течiю, яка вже була дуже сильною i стрiмкою, вiн продовжив свiй шлях вгору по берегу, де ми знаходилися, що було бiльш iмовiрно.