Маленькі жінки

Маргарет, найстаршiй iз чотирьох сестер, було шiстнадцять, i вона була дуже вродливою – гарнi великi очi, м'яке каштанове волосся, чуттевi губи, бiлi, наче фарфор, та нiжнi, немов оксамит, руки, якi вона вважала своею гордiстю.

П'ятнадцятирiчна Джо була дуже високою та худою, а зi своею гривою темного неслухняного волосся вона була чимось схожою на молоду конячку. Здавалося, що iнодi вона не знала, як впоратися зi своiми довгими кiнцiвками i це ii неабияк дратувало. Їi рiшуча посмiшка i кирпатий нiс говорили про завзятiсть i силу характеру, а вiд ясних сiрих очей, здавалося, нiчого не могло приховатися. Залежно вiд ситуацii ii погляд мiг бути жорстким, завзятим або задумливим. Їi справжньою гордiстю було ii довге густе волосся, але зазвичай вона заплiтала його в косу i ховала пiд сiточку, щоб не заважало. Їi нескладне пiдлiткове тiло ось-ось готове було перетворитися на тiло молодоi жiнки, але вона опиралася цьому як могла, приховуючи дiвочi форми за широким одягом.

Елiзабет, або Бет, як ii всi називали, було тринадцять рокiв. В неi були рум'янi щiчки, яснi очi, а волосся завжди було зiбране в акуратну зачiску. Вона була сором'язливою, боязкою i доброю. Батько називав ii «маленька мiс Спокiй», i це прiзвисько iй iдеально пiдходило, тому що вона, здавалося, жила у власному щасливому свiтi, ризикуючи виходити назовнi лише для зустрiчi з тими небагатьма, кому вона довiряла i кого любила.

Емi, хоча i була наймолодшою, була чи не найважливiшою людиною в родинi – принаймнi, так вона сама вважала. Фарфорова шкiра, блакитнi очi, золотавi кучерики, вона завжди поводилась, як справжня юна ледi, нi на мить не забуваючи про вишуканi манери.

А от щодо характерiв чотирьох сестер, про них ми дiзнаемося трохи згодом.

Годинник пробив шосту годину. Бет прибрала попiл бiля камiна i присунула до вогнища пару домашнiх капцiв, щоб тi нагрiлися. Дiвчата посмiхнулися, адже це був свого роду ритуал, який означав, що скоро додому повернеться з роботи мама, або Мармi, як вони ii називали. Мег припинила повчати молодших сестер i запалила лампу, Емi виповзла з нетрiв глибокого крiсла, а Джо, геть забувши про втому, пiдстрибнула i пiднесла капцi ближче до вогню.

– Вони вже геть зносилися. Мармi потрiбна нова пара.

– Я думала купити iй новi капцi на свiй долар, – сказала Бет.

– Нi, я куплю! – вигукнула Емi.

– Я найстарша, – почала Мег, але Джо ii перебила …

– Коли тато йшов на вiйну, вiн сказав менi, що на час його вiдсутностi за чоловiка в домi я, тож логiчно, що новi капцi для мами маю купити саме я.

– Я пропоную вчинити так, – сказала Бет, – кожна з нас подаруе iй що-небудь на Рiздво, а собi купувати ми нiчого не будемо.

– Це так схоже на тебе, дорогенька! Але що ж ми iй подаруемо? – вигукнула Джо.

На кiлька секунд всi були у роздумах, а потiм Мег оголосила, немов цю iдею пiдказали iй власнi тендiтнi руки:

– Я подарую iй гарненькi рукавички.

– Пара гарних мiцних чобiт, ось що справдi потрiбно людинi у наш час, – вигукнула Джо.

– А я куплю iй носовi хустинки, – сказала Бет.

– Тодi я куплю мамi флакон парфумiв, впевнена, iй буде приемно отримати такий подарунок. Думаю, вони коштують не дуже дорого, i менi, можливо, навiть вистачить на олiвцi, – додала Емi.

– А як ми подаруемо iй всi цi речi? – запитала Мег.

– Покладемо iх на стiл, покличемо ii i будемо дивитися, як вона буде розгортати подарунки. Пам'ятаеш, як ми робили в дитинствi на нашi днi народження? – вiдповiла Джо.

– Пам'ятаю, як я боялася, коли приходила моя черга сидiти у великому крiслi у вiтальнi i спостерiгати, як ви всi крокуете до мене, щоб привiтати i вручити подарунки на день народження. Нi, менi подобалися вашi подарунки та увага, але це було жахливо сидiти i розгортати пакунки пiд вашими пильним наглядом, – зiзналася Бет. Вона якраз пiдсмажувала тости до чаю i обличчя ii було червоним вiд жару.

– Нехай Мармi думае, що ми пiдготували подарунки одна для одноi, а потiм здивуемо ii, сказавши, що це все для неi. Пiдемо завтра по магазинах, Мег. Нам ще потрiбно стiльки всього пiдготувати для нашого рiздвяного спектаклю, – сказала Джо, рiшуче крокуючи по кiмнатi з закладеними за спину руками.

– Думаю, це рiздвяне дiйство буде моiм останнiм виступом, я вже занадто доросла для таких речей, – з сумом зауважила Мег, яка обожнювала грати в «перевдягання».

– Та ну, невже ти вiдмовишся вiд можливостi похизуватися у бiлiй сукнi з розпущеним волоссям i прикрасах iз золотоi фольги. Ти наша найкраща актриса, i якщо ти покинеш сцену, наш домашнiй театр цього не переживе, – сказала Джо. – До речi, потрiбно влаштувати репетицiю. Іди-но сюди, Емi, i зiграй нам сцену, де твоя героiня непритомнiе, а то якось не переконливо це в тебе виходить.

– Нiчого не можу вдiяти, я ж нiколи не бачила, як люди непритомнiють, а якщо я буду падати, як ти менi кажеш, то наб'ю собi синцiв. Якщо у мене вийде м'яко впасти, я впаду, але якщо нi, то буду падати грацiозно в крiсло, i нехай твiй Г'юго скаче навколо мене i погрожуе, скiльки завгодно, – вiдповiла Емi, яка не мала акторського таланту, але була затверджена на цю роль лише тому, що вона була маленькою i легкою, бо за сценарiем ii героiню мали носити на руках.

– Роби так: пройди по кiмнатi нерiшуче, похитуючись, заламуй руки та вiдчайдушно вигукуй: – Родрiго! Врятуй мене! Врятуй мене! – i Джо вийшла з кiмнати з таким правдоподiбним мелодраматичним стогоном, вiд якого сестри аж здригнулися.

Емi спробувала повторити – вона виставила скрюченi руки вперед i рухалася незграбно, немов якась мумiя, а ii «вiдчайдушний крик» був бiльше схожий на пронизливий крик вiд уколу голкою. Джо безнадiйно завила, Мег голосно засмiялася, i навiть Бет, спостерiгаючи за цим видовищем, геть забула про хлiб, який пiдсмажувала на вогнищi.

– Так, все, я здаюся! Коли прийде час, просто спробуй зробити все так, як треба, але якщо аудиторiя буде смiятися, я тут нi до чого. Тепер твiй вихiд, Мег.

Далi все пiшло, як по маслу – дон Педро кинув виклик свiтовi, прочитавши емоцiйний монолог на двi сторiнки без единоi паузи; вiдьма Агар вимовила жахливе заклинання над своiм котлом з киплячими жабами; Родрiго мужньо розiрвав кайдани, а Г'юго, отруений миш'яком, вмирав в агонii, вигукнувши перед смертю зловiсне: «Ха-ха!»

– Це найкраще, що ми коли-небудь ставили, – сказала Мег, коли мертвий лиходiй пiдвiвся, потираючи забитий лiкоть.

– І як тобi вдаеться писати i ставити такi чудовi п'еси, Джо? Ти просто другий Шекспiр! – вигукнула Бет, яка твердо вiрила, що ii сестри найобдарованiшi люди на свiтi.

– Ой, Шекспiр, скажеш таке, – скромно вiдповiла Джо. – Хоча «Прокляття вiдьми, або Романтична трагедiя» вийшла дiйсно непоганою, але я б хотiла спробувати поставити «Макбет», ось тiльки у нас немае люка для фееричноi появи Банко.[3 - Маеться на увазi люк в стелi, через який привид вбитого Банко може знову з'явитися на сценi в п'есi Шекспiра (акт 3, сцена 6).] Завжди хотiла поставити видовищну сцену вбивства. «Що бачу я? Передо мною Кинджал! Рукiв'ям вiн лежить до мене»,[4 - Джо цитуе знаменитий «монолог про кинджал» Макбета (дiя 2, сцена 1), в якiй вiн готуеться вбити короля Дункана.] – протягнула Джо, закочуючи очi i хапаючись за повiтря, як це зазвичай робили виконавцi трагiчних ролей в театрi.

– Нi, це не кинджал, це вилка для хлiба, ось тiльки чому замiсть хлiба Бет смажить на вогнищi маминi капцi? Бет, мабуть, була вражена твоею грою! – вигукнула Мег, i репетицiя закiнчилася загальним вибухом смiху.

– Як добре, що вам весело, дiвчатка моi, – сказав голос у дверях, тож i актори, i аудиторiя зiрвалися зi своiх мiсць, щоб привiтати високу жiнку з добрими очима. На нiй був недорогий одяг, але виглядала вона воiстину благородно та вишукано, i сестри були впевненi, що пiд потертим сiрим плащем i немодним беретом ховаеться найкрасивiша та найелегантнiша жiнка на свiтi – iхня мати.

– Ну що, дорогенькi моi, як у вас пройшов день? У мене сьогоднi було так багато роботи, потрiбно було пiдготувати речi до вiдправки нашим солдатам, я навiть не встигла заскочити додому на обiд. Хто-небудь заходив, Бет? Як ти себе почуваеш, Мег, як твоя застуда? Джо, ти виглядаеш якоюсь втомленою. Пiдiйди-но до мене, дитинко.

Продовжуючи по-материнськi розпитувати дочок про iх справи, мiсiс Марч зняла мокрi вiд снiгу речi, одягла теплi капцi i, вмостившись у м'яке крiсло, посадила Емi до себе на колiна, готуючись насолодитися щасливим залишком напруженого дня. Дiвчата метушилися навколо матерi, кожна намагалася зробити щось, щоб неньцi було максимально зручно. Мег пiдтягла до крiсла чайний столик, Джо пiдкинула дрова у вогонь i почала розставляти стiльцi, перевертаючи i грюкаючи всiм, що траплялося на ii шляху. Бет тихенько бiгала туди-сюди мiж вiтальнею i кухнею, а Емi сидiла на колiнах у матерi та дiловито керувала процесом.

Коли всi зiбралися за столом, мiсiс Марч сказала з особливо щасливим обличчям:

– У мене дещо е для вас – на десерт, так би мовити. Їi обличчя осяяла яскрава, мов промiнь сонця, посмiшка. Бет заплескала в долонi, забувши про грiнки, якi вона тримала, а Джо пiдкинула у повiтря серветку, вигукуючи: «Лист! Лист! Тричi «Слава!» нашому татковi!»

– Так, це чудовий довгий лист вiд тата. Вiн здоровий i вважае, що зима на фронтi пройде краще, нiж ми очiкували. Вiн передае всiм вам теплi побажання на Рiздво, – сказала мiсiс Марч, поплескуючи себе по кишенi, нiби у неi там лежить скарб.

– Так, не ловимо гав, сестрички, швиденько iмо i гайда читати листа вiд тата! Досить вiдкопилювати мiзинець i корчити зарозумiлi пики, Емi, – сказала Джо, обпiкшись гарячим чаем i у поспiху впустивши хлiб з маслом на килим, адже iй страшенно хотiлося швидше прочитати лист вiд батька.

Бет трохи подзьобала вечерю, але вiд хвилювання iй шматок у горло не лiз, тому вона тихенько сiла у затiненому куточку кiмнати в очiкуваннi iнших членiв сiм'i.

– Як на мене, те, що татко пiшов на фронт служити капеланом – це дуже смiливий i благородний вчинок, адже вiн мiг спокiйно залишитися вдома, бо за вiком його б не призвали, та й здоров'я в нього далеко не таке мiцне, як у молодих солдатiв, – тепло сказала Мег.

– Я б теж хотiла пiти на вiйну, була б, наприклад, барабанщицею або маркiтанткою,[5 - Маркiтанти (вiд iтал. Mercatante – торговець, продавець) – дрiбнi торговцi iстiвними припасами, напоями та предметами вiйськового побуту, якi супроводжували вiйська в таборi, в походах, на маневрах i пiд час вiйни.] або медсестрою пiшла б, щоб бути поруч з батьком i допомагати йому, – мрiйливо сказала Джо.

– Думаю, що спати у наметi, iсти несмачну iжу та пити з бляшаного кухля, це вкрай незручно, – зiтхнула Емi.

– Коли вiн повернеться додому, Мармi? – запитала Бет тремтячим голосом.

– Можливо, через кiлька мiсяцiв, дорогенька, якщо тiльки, не дай Боже, не захворiе. Тато буде сумлiнно виконувати свiй обов'язок так довго, як тiльки зможе, i з нашого боку було б егоiстично просити його кинути все i повернутися додому ранiше. А тепер давайте почитаемо листа.

Усi сiли ближче до вогнища: мати сидiла у великому крiслi, Бет вмостилася бiля ii нiг, Мег та Емi сiли на пiдлокiтниках по обидвi сторони вiд Мармi, а Джо сперлася на спинку крiсла, щоб нiхто раптом не помiтив, якщо вона не втримаеться i заплаче. У тi важкi военнi часи всi листи з фронту читалися зi сльозами на очах, особливо листи батькiв своiм дiтям. Але в своему листi батько майже не згадував про негаразди, небезпеку i несамовиту тугу за домiвкою. Його лист був життерадiсним, обнадiйливим i сповненим живих описiв табiрного життя, вiйськових маршiв i фронтових новин. І лише наприкiнцi вiн вже був не в силах стримувати емоцii та звернувся до доньок.

– Передай моiм милим дiвчаткам, що я iх дуже люблю i сумую за ними, поцiлуй iх мiцно вiд мене. Скажи, що я думаю про них вдень i молюся за них по ночах, i що вони – моя втiха у цей нелегкий час. Рiк розлуки з ними здаеться менi вiчнiстю, але нагадай iм, що i цi важкi часи очiкування можна провести з користю i зробити свiй внесок до загального блага. Я впевнений, вони чудово пам'ятають моi настанови: пiклуватися про тебе, моя люба, i всiляко пiдтримувати тебе, а також сумлiнно виконувати свiй обов'язок, хоробро боротися зi своiми внутрiшнiми ворогами i не пiддаватися спокусам. Думаю, коли я повернуся додому до вас, моi рiднi, я буду пишатися своiми маленькими жiнками навiть бiльше, нiж ранiше.

Читаючи цi рядки, всi дружно схлипнули, тож Джо не було соромно за своi ряснi сльози. Навiть Емi, забувши про те, що ii iдеальнi кучерики можуть розкуйовдитись, пригорнулась до матерi i крiзь сльози промовила:

– Яка ж я егоiстка! Але я чесно-чесно постараюся стати гарною людиною, щоб татко пишався мною, коли повернеться додому.