Маленькі жінки

– Ми всi постараемося! – вигукнула Мег. – Я дуже багато думаю про свою зовнiшнiсть i ненавиджу працювати, але вiдтепер я теж спробую виправитися. Сподiваюся, що у мене це вийде.

– А я докладу всiх зусиль, щоб стати, як татко любить мене називати, «маленькою жiнкою» i не буду такою грубою та навiженою. Я буду виконувати свiй обов'язок тут, замiсть того, щоб витрачати час на безглуздi фантазii про далекi пригоди, – сказала Джо, подумавши про те, що тримати себе в руках тут, вдома, здаеться iй завданням набагато складнiшим, нiж битися з заколотниками на пiвднi.

Бет нiчого не сказала, але витерла сльози синьою армiйською шкарпеткою i почала в'язати щосили, вирiшивши негайно виконати найближчий iй за духом обов'язок, в той час як про себе вона урочисто пообiцяла виправдати всi надii батька до його повернення додому.

Мiсiс Марч порушила мовчання, сказавши своiм звичним веселим голосом:

– А пам'ятаете, як ви грали в «Похiд паломника»,[6 - «А пам'ятаете, як ви грали в «Похiд Паломника», коли були маленькими?»: В обговореннi, яке слiдуе за цим питанням мiсiс Марч, мова йде про твiр «Похiд паломника» (див. виноску 1). Згадуеться Мiсто Руiни – зле мiсце, де народився головний герой Християнин, яке е вiдправною точкою його подорожi до Небесного Мiста (Раю); Аполлiон – огидний демон, який нападае на Християнина в Долинi приниження; Болото Зневiри – пiдступне болото, в якому опинився Християнин; сувiй, який вказуе шлях – iнструкцii для подорожi Християнина, яка вказують йому шлях спасiння.] коли були маленькими? Ви так радiли, коли я робила вам торбинки з решток тканини i вiшала iх вам на спину як ношу. Ви надягали моi капелюхи, брали в руки палицi i сувоi паперу, а потiм вирушали у подорож через весь будинок, починаючи свiй шлях з пiдвалу, який був Мiстом Руiни, а потiм пiднiмалися все вище i вище по сходах на самiсiнький дах будинку, де на вас чекали вашi найулюбленiшi речi, з яких складалося Небесне Мiсто.

– Так, я пам'ятаю, як весело це було, особливо менi подобалося проходити повз левiв, боротися з Аполлiоном i проходити через Долину, де мешкали злi духи! – сказала Джо.

– А менi подобався момент, коли ми скидали зi спин торбинки i вони котилися вниз по сходах, – сказала Мег.

– Моя улюблена частина була, коли ми нарештi виходили на дах, де стояли вазони з квiтами та рiзнi красивi речi, i ми всi стояли там i спiвали вiд радостi, а сонце пестило нашi обличчя, – сказала Бет, посмiхаючись.

– Чесно кажучи, я вже мало що пам'ятаю з цiеi гри, крiм того, що я боялася темного пiдвалу i що в кiнцi гри менi завжди подобалося iсти солодощi та пити молоко на даху. Якби я не була вже занадто дорослою для подiбних iгор, я, можливо, навiть зiграла б в паломникiв знову, – сказала Емi, яка почала всерйоз говорити про те, що вона вже доросла i iй час покинути дитячi забавки, щойно iй виповнилося дванадцять рокiв.

– Неможливо бути занадто дорослим для цiеi гри, моя люба, тому що так чи iнакше, ми граемо в неi впродовж усього нашого життя. У кожного з нас е своя ноша, попереду на нас чекае довга життева подорож, а прагнення до добра i щастя – це наш сувiй, який вказуе вiрний шлях, допомагае долати труднощi та виправляти помилки, щоб в результатi знайти мiсце, яке буде для нас справжнiм раем. А тепер, моi маленькi паломники, як ви дивитеся на те, щоб почати свою подорож знову, але вже не в грi, а насправдi, у реальному життi, та перевiрити, як далеко ви зможете просунутися, перш нiж ваш батько повернеться додому.

– Що, правда, мамо? Так, де там нашi торбинки? – запитала Емi, яка в силу свого вiку iнодi сприймала речi занадто буквально.

– Кожна з вас щойно зiзналася, в чому полягае ii ноша, ii торбинки, так би мовити. Окрiм Бет. Невже тебе, доню, нiчого не обтяжуе? – запитала мати.

– Чому ж? Обтяжуе. Посуд i ганчiрки. Я заздрю дiвчатам, якi мають можливiсть грати на красивих роялях. А ще я боюся людей i не довiряю iм.

Ноша Бет здалася всiм дуже кумедною, але нiхто не засмiявся, бо всi знали, що це сильно образило б ii почуття.

– А давайте дiйсно спробуемо пограти в паломникiв, – задумливо сказала Мег. – Це всього лише iнша назва для нашого намiру стати кращими. А ця гра може нам допомогти, адже бути гарною людиною – це дiйсно важка праця, i дуже часто ми забуваемо про своi обiцянки i сходимо з правильного шляху.

– Сьогоднi ми були в Болотi Зневiри, а потiм прийшла Мама i витягла нас, як Допомога в книзi. Нам потрiбен сувiй iз вказiвками, як у Християнина. Тiльки де нам його роздобути? – запитала Джо, захоплена iдеею, яка надала трохи романтики i духу пригод, здавалося б, нудному завданню з виконання свого обов'язку.

– Зазирнiть пiд подушки в рiздвяний ранок, i ви знайдете свiй сувiй-путiвник, – вiдповiла мiсiс Марч.

Дiвчатка обговорювали чесноти та випробування, якi на них чекатимуть у майбутньому, поки стара служниця Ганна прибирала посуд зi столу. Потiм сестри дiстали чотири маленькi кошики з приладдям для рукодiлля, i в руках у них заблищали голки – iм треба було пошити простирадло для тiтоньки Марч. Всi четверо вважали шиття вельми нудним заняттям, але сьогоднi нiхто не бурчав i не жалiвся. Джо запропонувала позначити чотири довгих шви назвами чотирьох континентiв – Європа, Азiя, Африка та Америка. Таким чином, кожнiй iз сестер дiстався свiй континент. Це зробило процес шиття бiльш цiкавим, i в мiру того, як кожна прокладала голкою шлях через свою частину свiту, вони обговорювали рiзнi краiни своiх територiй.

До дев'ятоi вечора з шиттям було покiнчено, i настав час для традицiйного спiву перед сном. На фортепiано вмiла грати лише Бет, вона м'яко торкалася старих пожовклих клавiш i акомпанувала iмпровiзованому хору сiмейства Марч. Пiснi вони спiвали простенькi та невибагливi. Голос у Мег був дзвiнкий i чистий, немов звуки флейти, тож вони з матiр'ю задавали iншим ритм i тональнiсть. Емi щебетала, немов цвiркун, а Джо взагалi спiвала щось свое, завжди вступаючи не в тому мiсцi, та й спiв ii бiльше був схожий на якесь переривчасте квакання. Але так чи iнакше, це був свого роду ритуал ще з тих пiр, як дiвчатка навчилися говорити. Вони прокидалися пiд мелодiйний спiв своеi матерi, яка ходила по будинку, наспiвуючи, як жайворонок, i засинали теж пiд ii голос. І в цьому випадку нiхто з сестер не вважав, що можна коли-небудь стати занадто дорослою для материнськоi колисковоi.

– Зiрко, зiрко, мерехти …

2

Рiздво

Того рiздвяного сiрого ранку Джо прокинулася першою. На камiнi не було панчох для подарункiв, i на мить вона вiдчула таке ж розчарування, як колись давно у дитинствi, коли ii маленька панчоха впала з камiна, тому що була битком набита солодощами, а Джо подумала, що iй просто нiчого не подарували. Потiм вона згадала, що мати радила зазирнути рiздвяного ранку пiд подушку, i, ковзнувши туди рукою, вона знайшла маленьку книжечку в малиновiй палiтурцi. Ця книга була iй дуже добре знайома, це була прекрасна iсторiя про найбiльш праведне та гiдне життя, яке лише можна собi уявити.[7 - Ймовiрно, книга, про яку йде мова – це Євангелiе.] Джо вiдчула, що такому путiвнику зрадiв би будь-який паломник, вирушаючи у довгу подорож. Вона розбудила Мег зi словами «Щасливого Рiздва!» i порадила заглянути пiд подушку. Там лежала така сама книга, тiльки у зеленiй палiтурцi. Незабаром прокинулися Бет i Емi, i виявили своi екземпляри – у сiрiй i синiй палiтурках. На форзацi кожноi книги були охайним почерком написанi теплi побажання вiд матерi, що робило подарунок ще бiльш цiнним. І ось сестри сидiли всi разом, розглядаючи своi подарунки, а небо на сходi тим часом палало багрянцем, знаменуючи початок нового дня.

Маргарет було властиве марнославство, але в цiлому вона була дуже доброю i побожною. Сестри дуже любили та поважали ii, i навiть бунтарка Джо слухалася ii, тому що навiть повчаючи, Мег робила це дуже м'яко i тактовно.

– Дiвчата, – серйозно сказала Мег, переводячи погляд по черзi на кожну з сестер, – мама хоче, щоб ми не просто читали цю книгу, а розмiрковували над тим, що там написано. З тих пiр, як батько пiшов на вiйну, ми почали нехтувати багатьма обов'язками. Ви робiть, як хочете, а я буду тримати свою книгу тут на тумбочцi бiля лiжка i читати хоча б кiлька сторiнок щоранку, тому що я знаю, що це дасть менi iжу для роздумiв на день прийдешнiй i надихне на добрi справи.

Мег демонстративно вiдкрила свою книгу i почала читати. Джо обняла ii i, притулившись щокою до щоки сестри, теж почала читати. При цьому обличчя ii вiдображало цiлковитий спокiй i мир, що було досить не характерно для ii зазвичай жвавоi мiмiки.

– Яка ж Мег молодець! Ходiмо, Емi, i ми почитаемо. Я допоможу тобi з важкими словами, а якщо нам щось буде незрозумiло, то звернемося за допомогою до Мег i Джо, – прошепотiла Бет, натхненна прикладом старших сестер i таким душевним подарунком вiд матерi.

– Я рада, що синя палiтурка дiсталася саме менi, – задоволено сказала Емi.

Наступнi пiвгодини в кiмнатах дiвчат панувала тиша, яку порушував лише шурхiт сторiнок. Першi сонячнi променi проникли до кiмнати i, немов несучи з собою рiздвяне благословення, торкнулися схилених над книгами голiв i зосереджених облич.

– А де мама? – запитала Мег, коли вони з Джо вiдiрвалися вiд читання i вирiшили подякувати iй за подарунки.

– Одному Богу вiдомо. Якийсь волоцюга прийшов жебракувати, i ваша матiнка вiдразу ж побiгла йому допомагати. Нiколи ще не бачила жiнки, яка з такою жагою роздае направо i налiво продукти, одяг та iншi припаси, – вiдповiла Ганна, яка жила з Марчами ще з народження Мег i була вже скорiше другом сiм'i, анiж просто прислугою.

– Думаю, вона скоро повернеться, тож давайте приготуемо святковий снiданок i подарунки, – сказала Мег, оглядаючи пакунки, якi були завчасно захованi пiд диваном в очiкуваннi свого часу. – Так, а де парфуми вiд Емi? – спантеличено запитала Мег, не знайшовши флакона.

– Емi iх потягла кудись, наче щоб пов'язати стрiчку або щось на кшталт цього, – вiдповiла Джо, витанцьовуючи по кiмнатi у капцях, куплених для матерi, щоб трохи розносити iх.

– А як вам моi носовi хусточки? Гарнi, чи не так? Ганна випрала i випрасувала iх, а я зробила вишивку, щоб хусточки були iменними, – сказала Бет, з гордiстю дивлячись на дещо нерiвнi лiтери, з якими вона довгенько помучилась.

– Ой, дитя! Що ж ти вишила на них «Мама» замiсть «М. Марч»? От смiхота! – сказала Джо, взявши одну з хусток.

– А що в цьому такого? Я навпаки подумала, що так буде краще, бо iнiцiали Мег також М. Марч, а я не хочу, щоб трапилася плутанина i цi хусточки використовував хтось iнший, крiм Мармi, – стурбовано сказала Бет.

– Все добре, люба, це дуже гарна та розумна iдея, адже тепер точно нiхто не помилиться. Я впевнена, iй дуже сподобаеться твiй подарунок, – сказала Мег, докiрливо зиркнувши на Джо i пiдбадьорливо посмiхнувшись Бет.

– Ой, мама йде. Ховайте подарунки, швидше! – вигукнула Джо, коли грюкнули вхiднi дверi та у передпокоi почулися кроки.

Але замiсть матерi до кiмнати увiйшла Емi. Вигляд у неi був досить збентежений, коли вона побачила своiх сестер, якi здивовано дивились на неi.

– Де ти була i що ти там ховаеш за спиною? – запитала Мег, побачивши на Емi верхнiй одяг. Зазвичай Емi довше за всiх нiжилася у лiжку i нiколи не виходила на вулицю так рано.

– Тiльки нехай Джо не смiеться з мене! Я не хотiла, щоб ви дiзналися завчасно. Я просто хотiла помiняти маленький флакончик парфумiв на великий. Я вiддала за нього всi своi грошi. Я намагаюся не бути такою егоiсткою, як ранiше.

Емi боязко витягла з-за спини новий красивий флакон, який вона купила замiсть старого дешевого. Вона виглядала такою серйозною, що навiть неозброеним оком було видно, що ii зусилля перебороти у собi егоiзм йшли вiд чистого серця. Мег вiдразу мiцно обняла ii, Джо назвала розумницею, а Бет пiдбiгла до вiкна i зiрвала свою найкращу троянду, щоб прикрасити чудовий флакон.

– Розумiете, менi стало соромно за свiй подарунок пiсля того, як ми почитали i поговорили сьогоднi вранцi про те, що потрiбно бути гарною людиною, тому я побiгла до крамницi i помiняла свiй подарунок на бiльш дорогий. І я шалено цьому рада, бо тепер мiй подарунок найкрасивiший.

Вхiднi дверi знову грюкнули, i подарунок Емi теж хвацько вiдправився до схованки пiд диваном, а сестри з незворушним виглядом вмостилися за столом нiбито в очiкуваннi снiданку.

– Щасливого Рiздва, Мармi! Дякуемо за книги! Ми вже навiть трохи почитали сьогоднi i плануемо робити це кожного дня, – хором вигукнули дiвчата.

– З Рiздвом, донечки! Я рада, що ви одразу взялися читати, i сподiваюся, що ви продовжите у тому ж дусi. Але перш нiж ми сядемо за стiл, я хотiла б дещо з вами обговорити. Недалеко звiдси живе нещасна жiнка, яка нещодавно народила малюка. У неi е ще шестеро дiток, i iм усiм доводиться спати в одному лiжку, щоб хоч якось зiгрiтися, бо у них, бiдолашних, навiть немае дрiв, щоб розпалити вогонь. А ще вони голодують. Це ii старший син приходив до мене вранцi та розповiв, як вони бiдують. Дiвчатка моi, ви не проти, якщо ми вiддамо iм наш снiданок у якостi рiздвяного подарунка?

Дiвчата були дуже голоднi, адже чекали на снiданок майже годину, i спочатку нiхто не наважувався щось сказати. Але потiм Джо радiсно вигукнула:

– Як добре, що ти встигла прийти до того, як ми сiли снiдати!

– А можна менi вiднести теплi речi малечi? – терпляче спитала Бет.

– А я вiзьму вершки та кексики, – додала Емi, героiчно вiдмовившись вiд своiх найулюбленiших смаколикiв.