Темний Світ. Рівновага

Пiпл видихнув i розслабився:

– Нiчого… Нiчого тут нема, нiякоi Тiнi, ми даремно сюди приiхали.

І пiшов сходами униз.

* * *

– Ти знаеш, у якiй вони квартирi?

Вiн подивився на вiкна:

– У сорок першiй.

– Тодi чому… ти… не можеш пiти до них i сказати всю правду? Ти ж бачив, цей хлопець… Мiша… вiн уже щось вiдчувае, з ним щось не так…

Пiпл промовчав. Я сама згадала: не далi як сьогоднi вранцi я сама намагалася застерегти Мiшу, i тепер вiн вважае мене в найкращому разi дурненькою.

– Ти сказав, що йому лишилося жити щонайбiльше добу…

Пiпл кивнув.

– А ми будемо дивитися й чекати?!

Вiддаляючись вiд пiд’iзду, вiн на ходу поманив мене за собою. Ми пройшли повз тiтку Свiтлану – Пiпл привiтно з нею привiтався.

– Тут така ситуацiя, – заговорив вiн, коли ми знову вийшли на вулицю. – Перед фiналом Тiнь зазвичай вилазить з укриття й пiдходить ближче до жертви. Якщо ми ii вистежимо, перш нiж вiн помре, – ми молодцi.

– Вiн здоровий молодий чоловiк. Вiд чого йому вмирати?

– Зовнi це буде схоже на аварiю, кримiнал, раптовий iнсульт – у молодих теж бувае, хоч i рiдко. Навiть самогубство. По сутi, раптовий кiнець життя, яке зжерла Тiнь.

Менi стало холодно. Я зупинилася:

– Послухай, виходить, усi аварii… вибухи, пожежi, iнсульти…

– Не всi, – м’яко заперечив Пiпл. – Тiнi пiдстроюються пiд iснуючий тренд. Пiдкладають, так би мовити, своi жертви пiд нещаснi випадки.

– Навiщо це треба? Навiщо вони вбивають?

– Харчуються. Грiються. Здобувають свiй ресурс… Тобi зараз куди? В гуртожиток?

Я похитала головою:

– Почекай… Тiнь завжди пiдходить до жертви в останню мить?

– У дев’яноста вiдсотках випадкiв.

– А якщо ця Тiнь, яка вбивае Мiшу… опиниться серед тих десяти вiдсоткiв, що не виходять?

Пiпл зiтхнув. Я звично потяглася рукою до амулета – i схопила порожнечу.

– Не переживай, – сказав Пiпл. – Не бачиш Тiней – о’кей. Навчися визначати iх за непрямими ознаками.

– Це ж за якими?

– По-перше, вони вiчно мерзнуть. Якщо у спеку бачиш людину в теплому светрi й шарфi – зверни увагу. По-друге, вони бояться молока: воно для них – як кислота. Сумнiваешся в комусь – запропонуй сьорбнути молочка або випити кави з вершками. Вiдмовиться – отже, Тiнь.

– Або просто не любить молока.

– Або не любить, – легко погодився Пiпл. – Ти як почуваешся?

– Паскудно.

– У тебе сьогоднi був нiвроку такий гормональний викид, – сказав вiн замислено.

– І що це значить?

– Значить, що ти зустрiла когось, хто потiм з’явиться в еротичних снах… У тебе як iз сексуальною орiентацiею?

– Традицiйна! Це тебе не стосуеться! І перестань мене обнюхувати!

На мене з пiдозрою зиркали люди на вулицi. Я, похопившись, замовкла.

– Вибач, – сказав Пiпл дуже щиро. – У мене це професiйна деформацiя. Я буваю безтактний.

І всмiхнувся без краплi зарозумiлостi – щиро i з симпатiею.

Роздiл шостий

Голуби й соколи

У коридорi на пiдвiконнi Павлик здiйснював манiпуляцii з величезним букетом квiтiв. Коли я пiдiйшла, вiн пiдстрибнув з несподiванки, потiм розслабився й видихнув:

– А, це ти…

У букет було втулено плюшевого ведмедика, у лапах ведмедик тримав шоколадку, до шоколадки скотчем крiпилася листiвка з вибаченнями й зiзнанням у коханнi. Ведмедик i виглядом, i поглядом скидався на Павлика. Менi стало шкода iх обох.

– Павлику, може, тобi поки що перечекати… Хай вона охолоне…

Я брехала. Я знала, що Настя не охолоне й не зiгрiеться. Я не вмiла пояснити це Павликовi, який знемагав вiд почуття провини, хоч не був нi в чому винен.

– Дашо, передай iй, будь ласка, бо я сам боюся…

Я кивнула. Взяла букет з ведмедем i листiвкою. Зайшла в кiмнату: тут було незвично чисто й прибрано, Настя валялася на лiжку з ноутбуком на животi.

– Це тобi, – я простягла iй букет. Вона й голови не повернула:

– Дякую. Пiдеш на кухню – залиши в помийному вiдрi.