– Дiвчино, хочете покататися?
Я покрутила головою, шукаючи, до кого вiн звертаеться. Вiн, виявляеться, вже зробив коло по алеях, наздогнав мене й тепер дивився згори вниз, як i личить патрицiевi з колiсницi.
– Спiшу на пару, – вiдгукнулась я сухо. – Дякую.
Вiн обiгнав мене й знову повернувся:
– А хiба так не швидше?
Навколо зiбралася не те що юрба, але група зацiкавлених громадян, точнiше, громадянок. Я мимоволi вiдчула себе в центрi уваги, зовсiм недоречно.
– Покатаетесь? – вiн зiстрибнув з сегвея, широким жестом указавши менi дорогу. У нього були розкiшнi знущальнi зеленi очi – як у шахрая в старовинному романi. Як у принца, який навiщось перевдягнувся в шахрая.
– І куди тут натискати? – спитала я недбало.
Ця штука виявилася краща, нiж я думала. Сегвей – цiкава машина, на нiй встановленi гiроскопiчнi датчики; якщо не знаете, що таке гiроскоп, подивiться на дитячу дзигу. Чому вона не падае, стоячи на тоненькiй нiжцi?
Нахилившись уперед, я розiгналася, скiльки вистачило мотора. Люди сахалися мене й тiкали зi шляху. Я iхала не на заняття, а прямо в протилежному напрямку – вiд свого фiлологiчного корпусу до головного. Я збиралася розвернутися, повернутися по своiх слiдах i вiддати чудо технiки захеканому власниковi.
Я помилилася. Хазяiн сегвея захекався, але не вiдстав: щойно повернувши, я в нього ледь не врiзалася.
– Добре бiгаеш, – я зiскочила з сегвея.
– Розряд з легкоi атлетики. Сподобалося?
– Дякую.
Група зацiкавлених громадянок нiде не дiлася – навпаки, стала щiльнiша. Завтра по гуртожитку поповзуть чутки, що далi, то дивовижнiшi. Причому нiхто не розповiдатиме, як я була в пiдземеллi пiд унiверситетом i бачила портал в iнший свiт. Замiсть цього чужа фантазiя пiдсуне менi нову бiографiю в ролi подруги Бонда… тобто Матвiя чи Захара, чи…
– До речi, мене звуть Семен. Для друзiв Сем.
– Дар’я, – представилась я i ледве стримала напад нервового смiху. – Ну вибач, я справдi спiзнююся…
І побiгла.
Роздiл п’ятий
Оперативниця
Пригоди притягують одна одну. Конвеерна стрiчка вашого життя може тягтися мiсяцями, роками, столiттями, тодi мудра людина складе подяку долi, а енергiйна – помре з нудьги. Зате якщо на доброчинному студентському вечорi ваш лотерейний бiлет – раптом! – виграе шоколадку, цiлком можливо, до ранку на кухнi лопне найголовнiша труба, водопровiдник – зненацька! – виявиться добрим чарiвником, подаруе вам монетку для здiйснення бажань, принц гепнеться на ваш дах прямо верхи на драконi, але пригоди на цьому не закiнчаться.
Я зупинилася, щоб перевести дух, i пiймала в долоню свiй амулет. Стисла, вiдчуваючи, як срiбне око притискаеться до шкiри…
Свiтло! Зелень трави, потоки ультрафiолету, жовтi й синi метелики, стовпи свiтла над головами. Я бачила людськi голоси, що розтiкаються кольоровими хвилями, я поглядом розрiзняла спiв птахiв i сигнали машин з вулицi. Я бачила хвилювання, що охопило Семових однокурсниць, i шлейф загальноi цiкавостi, який тягся за ним – i набагато слабше за мною. Я бачила чужi страхи й мотиви, iх було занадто багато, так строкато й складно, прекрасно, моторошно, яскраво…
І раптом на всю цю пишноту впав пульсуючий аварiйний червоний вiдблиск.
Двое цiлувалися вiддалiк, бiля лави, в усiх на очах. Я бачила тiльки потилицю хлопця й руки дiвчини – але дiвчина мене не цiкавила; на скронi у хлопця мерехтiв уже знайомий менi символ. Цей знак був схожий на розпечене клеймо ката.
Я випустила амулет. Свiт став буденним, небо бляклим, студенти навколо – просто людьми, поцiлунок – чужим поцiлунком. Я пiдiйшла й зупинилася поруч; дiвчина помiтила мене перша:
– Вам щось треба?
Хлопець обернувся до мене, i тодi я його впiзнала. Згадався вчорашнiй вечiр. Урна, зниклий амулет, мiй розпач, промiнь лiхтаря. Мовчазний студент мехмату, що з’явився вчасно: «Ми з подругою квартиру наймаемо…»
– Я хочу повернути тобi твiй лiхтарик, – сказала я перше, що спало на думку.
Вiн поморщився:
– А можна… якось потiм?
Його подруга, брюнетка, свердлила мене поглядом.
– У тебе неприемностi, – швидко сказала я. – Менi так здаеться.
– А менi здаеться, це в тебе неприемностi! – дiвчина була не з тих, хто лiзе по слово в кишеню. – Поворожити хочеш? Позолотити ручку?
– Нi, я поясню…
– Михайле, – вона повернулася до хлопця, – це що, твоя знайома?
Цiкаво, на якому вона факультетi, подумала я. Їй би прокурором бути – з таким металом у голосi. Не дивно, що хлопець, знiяковiвши, похитав головою.
– Дiвчино, до побачення! – брюнетка взяла його пiд руку, наче маркуючи власнiсть, i потягнула до прохiдноi. Я кинулася було за ними – але потiм зупинилася й витягла телефон.
– Лiзо…
– Не можу говорити, я за кермом.
– Тут у хлопця знак на скронi. Такий самий, як…
– Ясно. Поруч Тiнь, вона його ссе. Шукай.
– Це може бути його дiвчина?
– Перевiр насамперед.
До початку пари залишалося п’ять хвилин.
* * *
У вестибюлi я загрузла в щiльнiй юрбi. Усi спiшили, усi йшли до лiфтiв, i я нiяк не могла скоротити вiдстань хоч на кiлька крокiв. Я стисла амулет, виглядаючи Тiнь на ходу, – i ледь не гримнулася, так закрутилася голова. Нi, треба спершу ii наздогнати…
У лiфтовому холi вони роздiлилися. Брюнетка вирушила до лiфтiв на географiчний, а Мiша повернув до висотних лiфтiв на мехмат. Я побiгла було за брюнеткою, але вона злилася з юрбою й так, пiд прикриттям, сiла в лiфт. Тi, що залишилися в холi, почали голосно нарiкати, що тепер точно спiзняться: наступного чекати хвилини двi…
Лаючись упiвголоса, я розвернулася й погналася за Мiшею. Його вже не було на майданчику; я вдало вгвинтилася в лiфт i виявилася там единою дiвчиною. І, ймовiрно, единим гуманiтарiем.
Вони були невловимо схожi – усi чомусь дуже високi, я загубилася серед них, як мишка в травi. Сухi, худорлявi, багато хто в масивних окулярах, вони дивилися на мене згори вниз з цiкавiстю.