Темний Світ. Рівновага

– Дiвчино, хочете покататися?

Я покрутила головою, шукаючи, до кого вiн звертаеться. Вiн, виявляеться, вже зробив коло по алеях, наздогнав мене й тепер дивився згори вниз, як i личить патрицiевi з колiсницi.

– Спiшу на пару, – вiдгукнулась я сухо. – Дякую.

Вiн обiгнав мене й знову повернувся:

– А хiба так не швидше?

Навколо зiбралася не те що юрба, але група зацiкавлених громадян, точнiше, громадянок. Я мимоволi вiдчула себе в центрi уваги, зовсiм недоречно.

– Покатаетесь? – вiн зiстрибнув з сегвея, широким жестом указавши менi дорогу. У нього були розкiшнi знущальнi зеленi очi – як у шахрая в старовинному романi. Як у принца, який навiщось перевдягнувся в шахрая.

– І куди тут натискати? – спитала я недбало.

Ця штука виявилася краща, нiж я думала. Сегвей – цiкава машина, на нiй встановленi гiроскопiчнi датчики; якщо не знаете, що таке гiроскоп, подивiться на дитячу дзигу. Чому вона не падае, стоячи на тоненькiй нiжцi?

Нахилившись уперед, я розiгналася, скiльки вистачило мотора. Люди сахалися мене й тiкали зi шляху. Я iхала не на заняття, а прямо в протилежному напрямку – вiд свого фiлологiчного корпусу до головного. Я збиралася розвернутися, повернутися по своiх слiдах i вiддати чудо технiки захеканому власниковi.

Я помилилася. Хазяiн сегвея захекався, але не вiдстав: щойно повернувши, я в нього ледь не врiзалася.

– Добре бiгаеш, – я зiскочила з сегвея.

– Розряд з легкоi атлетики. Сподобалося?

– Дякую.

Група зацiкавлених громадянок нiде не дiлася – навпаки, стала щiльнiша. Завтра по гуртожитку поповзуть чутки, що далi, то дивовижнiшi. Причому нiхто не розповiдатиме, як я була в пiдземеллi пiд унiверситетом i бачила портал в iнший свiт. Замiсть цього чужа фантазiя пiдсуне менi нову бiографiю в ролi подруги Бонда… тобто Матвiя чи Захара, чи…

– До речi, мене звуть Семен. Для друзiв Сем.

– Дар’я, – представилась я i ледве стримала напад нервового смiху. – Ну вибач, я справдi спiзнююся…

І побiгла.

Роздiл п’ятий

Оперативниця

Пригоди притягують одна одну. Конвеерна стрiчка вашого життя може тягтися мiсяцями, роками, столiттями, тодi мудра людина складе подяку долi, а енергiйна – помре з нудьги. Зате якщо на доброчинному студентському вечорi ваш лотерейний бiлет – раптом! – виграе шоколадку, цiлком можливо, до ранку на кухнi лопне найголовнiша труба, водопровiдник – зненацька! – виявиться добрим чарiвником, подаруе вам монетку для здiйснення бажань, принц гепнеться на ваш дах прямо верхи на драконi, але пригоди на цьому не закiнчаться.

Я зупинилася, щоб перевести дух, i пiймала в долоню свiй амулет. Стисла, вiдчуваючи, як срiбне око притискаеться до шкiри…

Свiтло! Зелень трави, потоки ультрафiолету, жовтi й синi метелики, стовпи свiтла над головами. Я бачила людськi голоси, що розтiкаються кольоровими хвилями, я поглядом розрiзняла спiв птахiв i сигнали машин з вулицi. Я бачила хвилювання, що охопило Семових однокурсниць, i шлейф загальноi цiкавостi, який тягся за ним – i набагато слабше за мною. Я бачила чужi страхи й мотиви, iх було занадто багато, так строкато й складно, прекрасно, моторошно, яскраво…

І раптом на всю цю пишноту впав пульсуючий аварiйний червоний вiдблиск.

Двое цiлувалися вiддалiк, бiля лави, в усiх на очах. Я бачила тiльки потилицю хлопця й руки дiвчини – але дiвчина мене не цiкавила; на скронi у хлопця мерехтiв уже знайомий менi символ. Цей знак був схожий на розпечене клеймо ката.

Я випустила амулет. Свiт став буденним, небо бляклим, студенти навколо – просто людьми, поцiлунок – чужим поцiлунком. Я пiдiйшла й зупинилася поруч; дiвчина помiтила мене перша:

– Вам щось треба?

Хлопець обернувся до мене, i тодi я його впiзнала. Згадався вчорашнiй вечiр. Урна, зниклий амулет, мiй розпач, промiнь лiхтаря. Мовчазний студент мехмату, що з’явився вчасно: «Ми з подругою квартиру наймаемо…»

– Я хочу повернути тобi твiй лiхтарик, – сказала я перше, що спало на думку.

Вiн поморщився:

– А можна… якось потiм?

Його подруга, брюнетка, свердлила мене поглядом.

– У тебе неприемностi, – швидко сказала я. – Менi так здаеться.

– А менi здаеться, це в тебе неприемностi! – дiвчина була не з тих, хто лiзе по слово в кишеню. – Поворожити хочеш? Позолотити ручку?

– Нi, я поясню…

– Михайле, – вона повернулася до хлопця, – це що, твоя знайома?

Цiкаво, на якому вона факультетi, подумала я. Їй би прокурором бути – з таким металом у голосi. Не дивно, що хлопець, знiяковiвши, похитав головою.

– Дiвчино, до побачення! – брюнетка взяла його пiд руку, наче маркуючи власнiсть, i потягнула до прохiдноi. Я кинулася було за ними – але потiм зупинилася й витягла телефон.

– Лiзо…

– Не можу говорити, я за кермом.

– Тут у хлопця знак на скронi. Такий самий, як…

– Ясно. Поруч Тiнь, вона його ссе. Шукай.

– Це може бути його дiвчина?

– Перевiр насамперед.

До початку пари залишалося п’ять хвилин.

* * *

У вестибюлi я загрузла в щiльнiй юрбi. Усi спiшили, усi йшли до лiфтiв, i я нiяк не могла скоротити вiдстань хоч на кiлька крокiв. Я стисла амулет, виглядаючи Тiнь на ходу, – i ледь не гримнулася, так закрутилася голова. Нi, треба спершу ii наздогнати…

У лiфтовому холi вони роздiлилися. Брюнетка вирушила до лiфтiв на географiчний, а Мiша повернув до висотних лiфтiв на мехмат. Я побiгла було за брюнеткою, але вона злилася з юрбою й так, пiд прикриттям, сiла в лiфт. Тi, що залишилися в холi, почали голосно нарiкати, що тепер точно спiзняться: наступного чекати хвилини двi…

Лаючись упiвголоса, я розвернулася й погналася за Мiшею. Його вже не було на майданчику; я вдало вгвинтилася в лiфт i виявилася там единою дiвчиною. І, ймовiрно, единим гуманiтарiем.

Вони були невловимо схожi – усi чомусь дуже високi, я загубилася серед них, як мишка в травi. Сухi, худорлявi, багато хто в масивних окулярах, вони дивилися на мене згори вниз з цiкавiстю.