Темний Світ. Рівновага

Вiн замахав руками:

– Ну що ти! Це взагалi не можна порiвнювати! Я вiдкриваю маленькi вiконця туди-сюди, всього на кiлька хвилин. А там здоровенна дiра в Темний Свiт. Їi нiхто не малював, ii пробили екскаваторним ковшем, це було нещасливе й дуже малоймовiрне поеднання чинникiв… От ти знаеш iсторiю Чорнобильськоi катастрофи? Їi ймовiрнiсть була нуль цiлих нуль-нуль…

– Гришо, – сказала Лiза, уважно за мною спостерiгаючи, – у деяких випадках зайва iнформацiя нiчого не прояснюе. Дар’е, ти не заморочуйся, як це дiе. Це об’ективна реальнiсть – як податкова система або як будова ДНК. Вона iснуе поза нашою уявою, але iнодi даеться нам у вiдчуттях… Правда, не всiм. Є Тiнi – ти одну сьогоднi бачила. Є служба Доставки, вона ловить Тiней, доставляе до порталу й викидае назад у Темний Свiт. Усе!

За вiкном визирнуло сонце. Я простягла руку над столом – тiнь од моеi долонi впала на ковбасний кружечок зi слiдами зубiв.

– Тiнi… що це таке?

Гриша зiтхнув:

– Фрагменти ворожоi матерii… оформленi, як людиноподiбнi iстоти. Приблизно так. Там, де вони сидять, – у чужому просторi, який ми для простоти називаемо Темний Свiт, – недостатньо ресурсiв, вони лiзуть до нас, ну, як клiщi в лiсi – на тепло, на свiтло.

Я збагнула, що розтираю скроню, те саме мiсце, де бачила в Настi примарне «татуювання»:

– Моя сусiдка в гуртожитку…

– Жертва, – авторитетно кивнула Лiза.

– Що з нею буде?

Гриша й Лiза перезирнулися.

– Вона жива, – сказала Лiза з певним сумнiвом у голосi.

– А що, могла вмерти?!

– Рiзнi бувають Тiнi, – сказала Лiза й пiдiбгала губи. – Деякi висмоктують життя… Деякi вiдбирають час…

– А ця конкретна?

Вони не поспiшали вiдповiдати.

– Про що парилася твоя сусiдка? – запитав пiсля паузи Гриша. – Ну… що ii хвилювало в той вечiр?

– Проблеми з хлопцем. Вона його чекала, вiн не прийшов, вона образилася…

– Ти не пам’ятаеш, Тiнь при цьому щось пила чи iла?

– Не… Чекай, пиво! Вона пила пиво з пляшки, як шпана пiд парканом!

– Випила до дна чи щось лишилося?

Я згадала пляшку, що пролетiла повз мою голову, дзенькiт скла й хрускiт пiд ногами.

– Усе випила.

– Не пощастило твоiй сусiдцi, – сказала Лiза.

– У сенсi?

Вони знов помовчали. Перезирнулися. У мене заболiло серце.

– Любов, – сказала Лiза. – Тiнь висмоктала з твоеi сусiдки ii любов, i ми не встигли перервати транзакцiю.

Гриша потягся, хруснув суглобами:

– Так, дiвчата, я спати. Нiчку чесно вiдчергував…

– Що з нею тепер буде? – я не давала Лiзi вiдвести очi.

– Нiчого. Так i житиме.

– А… ii хлопець…

Лiза втомлено махнула рукою – усе, мовляв, нема про що говорити.

– І вона бiльше нiколи не закохаеться?!

– Не знаю, – Лiза встала, збираючи смiття зi стола. – Може, коли-небудь. Але та любов, що в неi була, – ii Тiнь зжерла до крапельки.

– І ми так просто ii вiдпустили?! – я теж пiдвелася.

– А що було з нею робити? – дуже сумно запитав Гриша. – Судити? Штрафувати? Осиковий кiлок вбивати? Це не допоможе – це тобi не вампiри, це абсолютно безсмертнi в нашому свiтi тварини, iх – тiльки на вихiд, тiльки в портал…

Я потяглась до амулета на шиi. Торкнулась i вiдсмикнула руку:

– Якби я не чухалася так довго… Не бiгала туди-сюди, не рилася б в урнi…

– Ти куди? – з пiдозрою запитала Лiза.

* * *

Перш нiж дзвонити, я вийшла в коридор i причинила за собою дверi кухнi.

– Лебедева, менi нiколи, – сказала Настя. – Я на пари.

– Як ти почуваешся?

– Прекрасно! Прямо камiнь з душi.

– Послухай, Павлик, вiн насправдi…

– Та пiшов вiн, – вiдгукнулась моя сусiдка, i в голосi ii не було нi туги, нi розпачу, нi злостi, жодноi емоцii – супутницi небайдужостi. Вона говорила легко, як про картонний стаканчик.

– Вiн тебе любить!

У телефонi заревiв Настин фен для волосся – я впiзнаю його з тисячi, в минулому життi цей фен був пароплавною сиреною.