Темний Світ. Рівновага

Вiн кинув свою пачку разом iз запальничкою. Дiвка зловила, одразу закурила – звичним рухом, жадiбно, квапливо. Потiм стримала себе, стала курити пiдкреслено повiльно, випускаючи дим угору.

Я секунду повагалася – i стисла в долонi амулет.

Воно… це… як i ранiше, було чорне створiння без лиця, рухливе, плинне, огидне. Але не тому менi перехопило дух: замiсть стiни в iстоти за спиною було провалля. Величезний порожнiй простiр, дiра… куди? У пекло?

– Стiй, – сказав Інструктор i взяв мене за лiкоть. Я випустила амулет i тiльки тодi зрозумiла, що йду до стiни або до дiри, йду туди, наче мене тягнуть на шнурку.

– Обережно, – серйозно сказав Інструктор. – Воно з незвички тягне. Вiдiйди.

Дiвка кинула на пiдлогу подаровану пачку:

– Падлюки ви. Гади. Цi, сатрапи.

– Отак пригощай iх сигареткою, – крiзь зуби процiдила блондинка. – Вони потiм вiддячать добром.

Вона широко розставила ноги у великих валянках, сплела пальцi, наче розминаючись перед фортепiанними екзерсисами:

– Чеши звiдси. Тiнь, знай свое мiсце!

Дiвка загарчала й почала вiдповзати до стiни – не зводячи з блондинки злiсного погляду… А потiм раптом глянула на мене:

– Ти з ними, так? Ну нiчого, ти пошкодуеш, скоро нас буде багато… ми до вас прийдемо, вдеремося, тут усе буде наше…

– Іди геть! – гаркнула блондинка.

Я встигла стиснути в долонi амулет i побачила, як зi сплетених долонь блондинки вириваеться бiлий стовп. Свiтло вдарило в чорну iстоту, як величезний кий по бiльярднiй кулi, i ввiгнало ii у велетенську потойбiчну лузу. Розмитi вихори, сiрi кисiльнi вири пiдхопили Тiнь, i чорна фiгура вмить зникла з очей, залишився потривожений чужий простiр, але й вiн угамувався – наче поверхня ставка пiсля кинутоi грудки.

Я виявила, що сиджу на крижанiй пiдлозi й борюся з нудотою. Блондинка, м’яко ступаючи валянками, пiдiйшла й стала поряд:

– Нудить? Це з незвички. Дивись, дiвчино, це портал у Темний Свiт, i звiдти до нас лiзуть Тiнi. Убити Тiнь не можна – можна тiльки вигнати назад… туди.

Я озирнулася на Інструктора. Вiн у цiй компанii був менi знайомий найбiльше – пiдтримка й захист у разi чого.

Інструктор кивнув, пiдтверджуючи слова блондинки. Я аж тепер помiтила, що вiн без куфайки – в легкому костюмi, у вiдкритих туфлях, i йому не холодно.

– Не парся, – знову заговорила блондинка. – Я знаю, як це сприймаеться свiжим поглядом… Але – життя е життя, i життя iнодi мiстить у собi фiгню типу порталу в пiдземелля… Треба просто прийняти, що так воно е, i не морочити собi голову. Покурити хочеш?

– Не курю… – я прокашлялася. – А що вона казала: «нас скоро тут буде багато»?

– А це вона просто молола язиком, – сказав Гриша. – Вони всi намагаються щось бовкнути наостанок, щоб не було так образливо.

У руках у нього був смартфон, i весь цей час вiн, не вiдриваючись, грався в якусь iграшку на зразок «Балансу». У поеднаннi з вушанкою й куфайкою це сприймалося кумедно.

– Вiдкрити портал з того боку вони не можуть, – Гриша програв i сховав телефон. – Отож не переживай…

Вiн подав менi руку й допомiг звестися. Я похитнулася.

– А як вони взагалi сюди… потрапляють? Проходять?

– Наче кран протiкае, – видно було, що вiн не знущаеться, а, навпаки, намагаеться говорити якомога зрозумiлiше. – Вентиль закритий, але окремi краплi просочуються. Такий принцип. Мене звуть Гриша, а ти Дар’я? Будьмо знайомi.

Я розгублено кивнула.

– А старпери, яких поставлено охороняти, нi фiга не охороняють, – додала блондинка.

– Лiзо! – гарикнув Інструктор звiдкiлясь з-за стелажiв. – Я все чую!

Вона картинно закотила очi.

– Заради справедливостi, портал вони все-таки тримають, – примирливо додав Гриша. – Ти iх бачила?

* * *

За дерев’яним столом на старих табуретах сидiло трое: один у робочих штанях i вицвiлiй сiрiй майцi, другий у галiфе й потертiй гiмнастерцi. Третiй в iнженерськiй блузi за модою сорокових. На iхнiх обличчях i у волоссi блищав iнiй. На розсохлiй стiльницi лежали кiсточки домiно – тут iшла гра, некваплива, вдумлива, без початку й без переможцiв.

– Злiва дядько Толя, – неголосно представляла Лiза. – Вiн той самий екскаваторник. У центрi Серго, геодезист. Праворуч Іван Іванович, iнженер. Вони майже сiмдесят рокiв тут сидять… грають.

Трое дивилися на мене – так, нiби десь у дворi на робiтничiй околицi я пiдiйшла б до них запитати, чи пробiгало тут руде кошеня. У iхнiх поглядах була цiкавiсть – загалом доброзичлива, але слабка, як далекий тьмяний вогник.

– Вони охоронцi, – сказав Гриша. – У ту мить, коли… коли стався катаклiзм, вiдкрився портал, вони виявилися поруч, ну… iх накрило. Вони переродилися – з людей стали частиною системи… яка зберiгае свiтову стабiльнiсть. Вони не живi й не мертвi… У них двоiста природа, ти ж пам’ятаеш, напевно, що природа свiтла – це випромiнювання й хвиля…

– Гришо, – сказав Інструктор. – Дiвчинi на сьогоднi вистачить! Дайте iй можливiсть вiдпочити й отямитися.

Я була йому дуже вдячна.

Лiза взяла мене за лiкоть i кудись потягла. Я не встигла й зогледiтись, як знов опинилася у комiрчинi з лiфтом, шафами й калюжею на бруднiй пiдлозi. Лiза ледь чи не силомiць зняла з мене куфайку й витрусила з валянкiв.

– Отже, ти iх бачиш? – запитала сухувато й буденно.

– Кого?

– Тiнi!

– А, так.

– А що ти ще вмiеш робити?

– Вареники з вишнями.

– Круто, – Лiза прищурилася. – А я тiльки яечню.

Гриша викликав лiфт.

– Гришо, – сказала Лiза несподiвано дитячим, дещо примхливим голосом. – Зроби дружинi приемне – вiдкрий рамочку.

– А що ти менi обiцяла? – з готовнiстю вiдгукнувся Гриша.

– Це не лiнь, – вона пiдняла туфлю й показала зламаний каблук. – У мене – от…