Темний Світ. Рівновага

* * *

Вона лежала в травi й на вигляд не вiдрiзнялася вiд манекена. Я знову засумнiвалась у своему глуздi, тим бiльше що над нею стояла блондинка з телефоном i говорила втомлено й цiлком буденно:

– Вантаження закiнчено, прошу доставки.

Потiм блондинка подивилася на мене, неначе давно чекала, що я з’явлюся:

– Для першого разу пристойно.

– Це що таке? – тихо спитала я, дивлячись на нерухоме тiло в травi. – Вона…

– Просто Тiнь, – сказала блондинка з таким виразом, яким кажуть «просто стiлець». – Умбра вульгарiс. Латиною.

Вона пiймала мiй погляд:

– Ти не тiшся, вона не здохла. Їх не можна вбивати.

– Типу, забороняе «Грiнпiс»? – буркнула я.

– Типу, вони безсмертнi, – без тiнi усмiшки вiдгукнулася блондинка. – Ну, де вiн там…

З-за куща, за яким iще секунду тому нiкого не було, виринув чоловiк рокiв тридцяти, в майцi з яскравим анiмешним малюнком. «Наруто», наскiльки я можу судити про такi речi. У руках у нього поблискував балончик дезодоранту.

– Я збожеволiла, – сказала я приречено. – Як прикро.

– Не надiйся, – привiтно повiдомив чоловiк. – Ти хто?

Замiсть мене вiдповiла блондинка:

– Це наша новенька. Звуть Дар’я. Інструктор пiдкинув.

У вухах у мене знову зазвучали скрегiт i брязкiт аварii, тож довелося мiцно затиснути iх долонями:

– Інструктор?!

– Розбiр польотiв потiм, – довiрливо сказав чоловiк. – Спершу треба роботу зробити.

Вiн пiдскочив до стiни трансформаторноi будки й став малювати щось на цеглi – балончик у його руцi виявився зовсiм не дезодорантом, а пульверизатором з фарбою. Вiн малював графiтi срiблисто-металевим струменем, розгонисто, вмiло, навiть, мабуть, красиво.

– Доставка готова…

Вiн одступив од стiни, i я побачила, що цегли пiд графiтi бiльше немае. Є дiрка з оплавленими краями, всерединi струменiе повiтря, як над багаттям, i щось iще просвiчуе, немов далекий лiхтар у туманi.

– Вантажимо, – блондинка знову пiдхопила дiвку за ногу, але та вже втратила подiбнiсть до манекена – вовтузилась, ворушилась, мацала долонями по травi. – Вона очуняла, Гришо, допоможи!

Чоловiка не довелося просити двiчi. Разом вони пiдхопили дiвку i, ступивши одне за одним у дiру, зникли й затягли ii з собою. Ще за мить цегла повернулася на мiсце – тiльки слабка тiнь графiтi проявилася на секунду й теж розчинилася. Залишилася цегляна стiна. Мiцна – хоч головою бийся.

* * *

Хвилин десять я сидiла на лавi коло входу в гуртожиток. Думала, просиджу тут у шоцi й трепетi до ранку.

Але – нiчого подiбного. Я змерзла, вiддихалася… i згадала про Павлика. Чи вiн там хоч живий?!

Бiгом повернулася в кiмнату Соколова. Кружляв нiчний метелик над залишками пластикового застiлля, досi так само хропiв на лiжку невiдомий гiсть, зате танцюрист у червонiй футболцi втiк, залишивши на пiдвiконнi своi навушники. Павлик сидiв, привалившись спиною до стiни, але був притомний – оглядався навколо, немовби намагався зрозумiти, де вiн.

Я стисла в долонi амулет. Вигляд у Павлика досi був кепський, але вже набагато-набагато кращий: синява з лиця сходила, чорнi «окуляри» розсмоктувалися, в очах з’явився глузд.

– Привiт… Що це тут?

– Це в Соколова був день народження, – зiтхнула я.

У Павликових очах з’явився жах:

– А я тут… як? Навiщо?

Я мовчки допомогла йому встати.

Усю дорогу по коридору вiн белькотiв засмучено й жалiбно: iшов до Настi… подзвонив i… вiн iшов, i раптом…

– Ішов туди, а втрапив сюди, – крiзь зуби процiдила я.

– Вона образилася, так? – Павлик дивився на мене з надiею. Чекав, напевно, що я скажу – дурницi, дiло житейське, дiвчина пробачить…

Я зазирнула в нашу кiмнату. Настя спала. Я повагалась… Нi. Чекати до ранку не треба.

– Насте… Чуеш?

Вона розплющила каламутнi очi:

– Котра година?

– Не мае значення. Тут до тебе… тут Павлик хоче щось сказати.

– А це хто? – спитала вона й клiпнула.

– Перестань, – я подивилася докiрливо. – З ним сталася бiда, випадково отруiвся паленою горiлкою. Нi на якому днi народження вiн не пив, а валявся вирубаний, добре, що взагалi не вмер…

Настя позiхнула й глянула на годинник:

– Свиня ти. Четверта ранку, а ти менi розповiдаеш якiсь байки про алкоголiкiв.

Павлик просунув голову у вiдчиненi дверi.

– Насте! – простогнав так жалiсно, що розридалась би навiть Снiгова королева. – Зi мною щось сталось, я йшов до тебе, я…

– Дайте поспати, – сухо сказала моя сусiдка. – Зачини дверi, май совiсть.

І натягла на голову ковдру.