Темний Світ. Рівновага

Наша з мамою однокiмнатка в Петрозаводську, де я народилася, була чудова. Пам’ятаю опуклi лiнii на шпалерах у кiмнатi, стерту плитку на пiдлозi крихiтноi кухнi i величезний кущ черемшини пiд вiкном. Пам’ятаю, як ухкала, вмикаючись, газова колонка i як сивовусий газiвник наклеiв на неi сувору картинку: «Стiй! Перевiр тягу!»

Коли ми звiдти виiжджали, менi ледь виповнилося тринадцять. Було дуже сумно, страшно й розпачливо, здавалося, закiнчуеться життя. При цьому показувати справжнi почуття я не могла – я мусила радiти, бо мама знайшла собi любов через листування. А я ж не ворог своiй мамi, вона й так через мене стiльки рокiв сама! І ми переiхали до дядька Колi в Липецьк, але ненадовго.

Ви ненавидите переiзди так само люто, як ненавиджу iх я? Мама шукала себе, мiняючи мiста й роботу, сходячись то з одним, то з iншим «пристойним чоловiком». У восьмий, дев’ятий, десятий i одинадцятий клас я йшла щоразу в нову школу.

Я вдавалася то в однi крайнощi, то в iншi: то я лiзла з усiма дружити, то «грала лiдера», то, навпаки, забивалася в тiнь, щоб менi дали спокiй. Я просто не могла нормально й упевнено ладнати з людьми, ображалася на дрiбницi, лiзла битися, влаштовувала демаршi, i приблизно до листопада вчителi вже мене ненавидiли, а ровесники цькували всiм класом.

До травня все якимось дивом залагоджувалось. Я починала нарештi нормально вчитися й нормально жити, окреслювались якiсь симпатii й дружби… Але влiтку ми переiжджали, i все починалося заново.

Закiнчивши школу, я поклялася почати нове життя й на ознаменування цього рiшення одна приiхала в Москву. На площi трьох вокзалiв, поки я крутила головою, шукаючи метро, з розрiзаного боку моеi чорноi дорожньоi сумки витягли гаманець з усiма грошима й паспортом, свiжим атестатом i результатами ЄДЕ, з рекомендацiйним листом пановi де Тревiлю… Брешу, рекомендацiйних листiв у мене зроду-вiку не було.

Обливаючись слiзьми, через три години я вiдшукала своi папери в смiттевому баку на однiй iз сусiднiх вулиць i була така щаслива, що жалiти грошей здавалось нiби аж непристойно.

З червоними очима, набряклим носом, брудна, пiтна, я довго не наважувалася ввiйти в храм науки, який був для мене символом недосяжного, прекрасного, створеного для iнших майбутнього. Вони проходили повз мене – впевненi у собi, високi, спортивнi, гарнi випускники найкращих московських шкiл. Я стояла осторонь – безтолкова i взагалi середнячок. Так говорила моя перша вчителька ще в Петрозаводську: середнячок, але ретельна. Старанна, але безтолкова! Написати такий складний диктант – i пропустити м’який знак у словi «пальчик»!

Я, може, так i пiшла б, але дуже хотiлося пити. А там усерединi був кулер з безплатною водою. А грошей у мене лишилося сiм рублiв з копiйками.

І сталося диво: в мене прийняли документи й поселили в гуртожиток на абiтуру, тому що, крiм ЄДЕ, треба було складати ще iспити. Поселили, до речi, в цю ж таки кiмнату, де ми тепер, на другому курсi, живемо з Настею. Кiмнатка чимось нагадуе менi нашу квартиру в Петрозаводську – може, тому, що я вважаю ii своiм домом?

* * *

Настя закип’ятила чайник, заварила фруктовий чай у пакетиках, пiдсунула чашку до мене:

– Лебедева… а як у тебе справи з наркотою?

Я захлинулася:

– Нiяк! Траву один раз курила, в школi на випускному! Спробувала – не сподобалось. І все!

Настя замислено постукала ложкою об порцеляновий край:

– Якщо ти без усякоi хiмii такi глюки ловиш – ти ж знахiдка для пушера…

– Слухай, Насте, не смiшно. Людина вперше виiхала, i хоч би на автоматi, а це ж механiка, тут думаеш, як би не заглухнути, а вiн репетуе: не сповiльняйся…

– Хто репетуе? – Настя пiдняла акуратнi свiтлi брови.

– Інструктор!

– Лебедева, схаменись. Не було нiякого iнструктора. Ти не ходила нi на якi курси. Пiсля такоi аварii ти б чай пила в морзi!

Я прокашлялася, вiддихалася й почала дмухати у свою чашку, спостерiгаючи, як тоненький шар пари звiюеться з бордовоi чайноi поверхнi.

– А що було? – спитала, коли чай трохи охолов.

– Темна iсторiя, – замислено сказала Настя. – Якби в тебе був паспорт, вони за цей час могли б узяти на твое iм’я кредит у банку…

– Але в мене була тiльки залiковка, – пробурмотiла я. – Тому вони могли достроково скласти за мене сесiю, але не додумалися.

– У тебе точно нiчого не пропало? – Настя почала мене розглядати, нiби сподiваючись побачити вiдсутнiсть, наприклад, носа чи правоi руки.

І раптом розчахнула очi, як Мальвiна:

– А де твiй кулон? Ти ж його нiколи не знiмаеш?!

* * *

У дитинствi зi мною сталася iсторiя, коли я поiхала на екскурсiю з групою з лiтнього шкiльного табору. Автобус був старий, але ще мiцний, з сизими шибками у свiтлих металевих рамах, а у водiя над вiтровим склом висiла лялька з довгим волоссям. Я пам’ятаю, як зацiкавлено поглядала на цю ляльку…

А бiльше не пам’ятаю нiчого.

Одне слово, в автобусi щось там зламалося, вiн розiгнався на спуску й вилетiв на мiст. Усi дiти й вихователька вiдбулися переляком… крiм мене, зрозумiло, бо я збираю неприемностi, як магнiт залiзну стружку. Мене викинуло, нiби катапультою, у розбите вiкно. Я шубовснула з моста у воду. Напевно, спрацював психологiчний самозахист чи щось таке, бо все це я знаю тiльки з чужих слiв.

Якимсь дивом я зумiла вилiзти на берег, хоч рiчка була глибока, а плавала я погано i вiд удару об воду взагалi могла знепритомнiти. Багато хто, слухаючи потiм цю iсторiю, кривив губи й хитав головою: iм здавалося, що я дуже перебiльшую. Але моя мама не дасть обманити – так усе й було.

У дитинствi мама розповiдала, що мiй батько загинув, i кулон – срiбна пiдвiска у формi ока – едина пам’ять, яку вiн по собi залишив. Пiзнiше я стала помiчати в ii словах неузгодження. Якось мама в сльозах зiзналася, що батько не загинув, а покинув нас. Я щось таке пiдозрювала й поставилася до новини спокiйно.

Мама розповiдала: вона хотiла викинути кулон, позбутися пам’ятi про зрадника, але так i не змогла, сховала «око» в старий гаманець i закинула на верхню полицю шафи. А в той день, коли я врятувалася пiсля падiння з моста, кулон дивним чином опинився в мене на шиi. Сам по собi, як стверджувала мама. Уголос я не посмiла засумнiватися: видно, маму так вразили моi пригоди, що вона забула, як сама напередоднi вiддала менi срiбну цяцьку.

Вiдтодi в мене на шиi завжди був цей кулон. Я не дуже його кому-небудь показувала – просто носила пiд одягом. Інодi знiмала – коли йшла на пляж, наприклад, або в басейн, щоб не загубити. Але коли я його знiмала – завжди ставало незатишно, нiяково й здавалося, що хтось на мене дивиться. Напевно, так почуваеться миша, коли вгорi кружляе сова. Або, наприклад, у «Володарi перснiв» сцена з Фродо точнiсiнько передае це вiдчуття: ти беззахисний, тебе виглядають, зараз накрие. Тому згодом я взагалi перестала його знiмати.

І оце тепер його не було. Стоячи у ваннiй, дивлячись на себе в дзеркало, я думала, що треба було б подзвонити в автошколу й пошукати в навчальнiй машинi… Може, хтось знайшов, коли прибирав i пилососив сидiння…

І тут же уявила, на що мала, за логiкою, перетворитися та «Лада Калина». І заодно ми з iнструктором усерединi. Яке там знайти срiбну забавку…

Дзеркало запотiло. Нi про що не думаючи, а просто дуже жалiючи за кулоном, я намалювала на потьмянiлому склi обрис ока…

І погасло свiтло.

* * *

Було пiзно, давно настав вечiр. Я вiдчинила дверi в коридор – там хоч свiтло лiхтарiв пробивалося з вiкон, а у ваннiй було темно, як у кишкiвнику чорного пуделя, що спить у вугiльному вагонi похмуроi пiвденноi ночi.

– Бу!

Величезна темна людина наскочила на мене з-за рогу. Ще секунда – i я заверещала б, як блондинка в кепському жахастику. На щастя, саме в цю мить знову загорiлося свiтло.

– Павлик?! Ти що, iдiот?!

Напевно, вигляд у мене був лютий, бо цей дурник навiть перестав усмiхатися:

– Злякалася? Ну вибач, я жартома…

– Клiнiчний iдiот!

Павлик – теж другокурсник, живе на поверх вище, але часто ходить на нашу кухню, оскiльки мае iнтерес до Настi. Вiн схожий на величезного доброго пса, не дуже розумного, але безмежно позитивного: пострибати, погратися. Нiколи не чула, щоб вiн про когось або про щось вiдгукувався погано. Багато дiвчат прихильнi до нього й називають «сонечком».

Пiсля всiеi сьогоднiшньоi колотнечi менi було не до Павлика – але вiн знову наздогнав мене й перепинив: