Темний Світ. Рівновага

Лампа пiд стелею потьмянiла, зате свiчки розгорiлися яскравiше, i я побачила, як над ними кружляють iскри – вогненнi мошки. Кiмната була наповнена… нi, не туманом. Найбiльше цей летючий кисiль нагадував крихiтнi хмари. Неначе моя голова – це лiтак на злетi, пiдлога – земля далеко внизу, а стiл – висока гора, вкутана прозорим димним серпанком. Наша гуртожитська кiмната була, виявляеться, гарна й велична, немовби Гiмалаi з космосу, немовби свiтлина далекоi галактики…

Але милувалась я недовго. Майже одразу я роздивилася патьоки на пiдлозi. Темнi… кров. Змазаний вiдбиток долонi, безформнi плями, якi кримiналiст визначив би, напевно, як «ознаки боротьби». Я перевела погляд на Настю…

І насилу стрималася, щоб не завищати.

Лице моеi сусiдки було залите кров’ю – з носа, очей, вух. На лiвiй скронi проступало синювато-чорне татуювання, схоже на складний iероглiф. У Настi був такий моторошний вигляд, що я вiдскочила, перекинувши стiлець, i розтисла руку в кишенi…

Кров i татуювання щезли. Настинi щоки ще блищали вiд пролитоi гiркоi води, але очi враз висохли, люто глянули з-пiд запалених повiк:

– Виродок! Зрадник! Покинув!

Вiд неi повiяло холодом, наче вiд кондицiонера, який врубили на повну. Повiяло такою iдкою, амiачною ненавистю, що я злякалася за Павлика:

– Стривай, може, з ним щось сталося…

– Сталося! Вiн у Соколова в кiмнатi бухае на днi народження! А ти за нього не заступайся! Теж менi захисниця!

Вона кричала на мене, зриваючи зло, i здавалося, що кожне ii слово здатне пропалити дiрку в одязi, наче кислотний плювок. Нiколи ранiше я не бачила Настi в такому станi.

– Захищай його! Давай! Цього паскудника! Та знаеш, хто ти пiсля цього?!

Мене винесло в коридор, мов вiтром. Цокотячи зубами, я притислася лобом до холодноi стiни. «Іди додому – там лихо», – сказав Інструктор. Що вiн мав на увазi? Зiрване побачення? Чи щось iнше?!

Чому саме я? Чому всяка гидота стаеться саме зi мною? Нас iхало в автобусi тридцятеро, але саме я вилетiла в рiчку крiзь розбиту шибку. Тисячi студентiв навчаються в цьому унiверситетi, сплять, iдять, флiртують, складають залiки, i тiльки я стою в темному коридорi, i на долонi в мене лежить знайомий з дитинства кулон у виглядi ока…

Що менi робити?

* * *

Звичайна урна стояла коло порожньоi лави. Стискаючи в долонi ланцюжок, я занесла кулон над круглою пащею урни…

Срiбна фiгурка глухо дзенькнула об залiзне дно. Ноги в мене пiдкосилися. Я опустилася на лаву.

Якщо з тобою станеться диво – викинь його на смiтник. Хай це буде любов чи надiя, чи раптова змiна – вiдмовся й сховайся в свою буденнiсть. Хай вогненнi мошки лiтають над свiчкою, хай земля здаеться прозорою до самiсiньких глибин, хай люди свiтяться зсередини барвистими вогнями… Вiдмовся вiд дива, це некомфортно. Не порушуй звичного порядку, бо це зайва морока, це заважае, лякае, мучить, вiдмовся…

Я встала i вiдiйшла. Потiм повернулася. Пiшла й повернулася знову. Зазирнула в урну; кулона не було видно, але ж я чула, як вiн дзенькнув об дно. Урна була не те щоб заповнена, але й не зовсiм порожня: я могла роздивитися картонну упаковку з фастфуду, синi використанi бахiли, коробку з-пiд сигарет…

Я вiдкинула спершу одну картонку. Потiм другу. Я поралася в смiттi однiею рукою, пiдсвiчуючи собi телефоном, розумiючи з кожною секундою дедалi яснiше: кулона тут нема. Я ж вiдмовилася вiд нього, правильно? От вiн i пiшов, образився на мене, визнав недостойною…

Гримнув дзвiнком телефон, я i його ледь не впустила в урну.

– Даша? Ти що робиш?

Я рилася в урнi з вправнiстю професiйного бомжа, але не була готова сповiстити про це мамi. На щастя, вона й не чекала вiдповiдi.

– Я дзвоню, щоб ти лягала спати!

– Наче вже й сплю, – промимрила я впiвголоса. – Прокинутися б…

– Це тому, що ти недосипляеш! Пiзно лягаеш!

– Точно…

– На добранiч!

– На добранiч, ма…

Уже не дбаючи про те, щоб не забруднити рук, я вдесяте перелопачувала забрудненi кетчупом картонки, сигаретну пачку, бахiли, м’ятий папiр i рваний полiетилен. Урна стала величезна, бездонна, мов шахтний стовбур, урна здавалася дiрою в чужу реальнiсть – як раптом загорiлося свiтло, бiле й потужне, i освiтило ii до самого дна.

Поруч стояв незнайомий хлопець. Промiнь лiхтарика, вiдбиваючись од металевого боку урни, пiдсвiчував обличчя цього нового персонажа, який з’явився мовчки, без якихось попереднiх заявок типу «Дiвчино, дозвольте вам допомогти», «Ой, а хто це тут?» або «Ви щось упустили?».

У яскравому свiтлi я вiдразу побачила свiй кулон на днi урни. Хлопець з лiхтариком нахилився, пiдчепив кулон за ланцюжок i пiдняв на рiвень очей:

– Оце?

Я схопила кулон – i на секунду затисла в долонi. І знов побачила змiнений свiт: чоловiк передi мною здавався вирiзаним з гiрського кришталю, його фiгура свiтилася золотаво-зеленим. Лiхтарик лупив у землю бiлим променем, таким яскравим, що я замружилася.

Несподiваний помiчник мовчав. Інший би на його мiсцi вже сто разiв покудкудакав би: «Ой, що з тобою?», «Тобi погано?», «Тебе провести?».

– Дякую, – промимрила я, ховаючи свою коштовнiсть у кишеню.

Вiн кивнув, приймаючи подяку. Я зрозумiла – якщо зараз почну з ним говорити, точно бовкну дурницю. А якщо промовчу – потiм пошкодую.

– Ти… завжди носиш з собою лiхтарик?

Нi, бувають i бiльш iдiотськi питання. Але рiдко.

– Бачиш, знадобився, – вiдгукнувся вiн лагiдно.

– Ти з унiверситету?

– Другий курс. Мехмат.

– Гуртожиток?

– Нi. Ми з подругою квартиру знiмаемо. У знайомих.

Я перевела дух. Зараз не час про це думати… Але я, здаеться, успадкувала вiд мами ген цiлковитого невезiння в особистих стосунках. Якщо менi хтось подобаеться – цей тип завжди не мiй, i я гордо дивлюся вбiк, мовляв, не дуже й хотiлося. Не буду ж я принижуватися, клянчити, лiзти зi зворушливою пичкою в чуже байдуже життя…

– Дякую, – сказала я ще раз. – Бувай.

Вiн кивнув i вимкнув лiхтарик, i тут мене наче за язика смикнули.

– Слухай… А ти менi не позичиш лiхтарика… на один вечiр?

* * *

– Вимкни свiтло! – крикнула Настя, натягуючи на голову ковдру. – Можеш дати менi спокiй?!