Темний Світ. Рівновага

Ще вчора я так би й зробила. Не маю звички втручатися в чуже приватне життя. Але сьогоднi в мене в долонi був мiй кулон… Мiй амулет. І неясне вiдчуття, що поруч дiеться темне, страшне, глухе, поруч убивають, – а нiхто не бачить. Крiм мене.

Я зупинилась коло ii лiжка, стискаючи амулет у долонi:

– Щодо Павлика… Тут щось не так. Вiн тебе любить.

– Любить?! Сука!

Вона вiдкинула ковдру.

Їi лице було вкрите суцiльною кiркою кровi. Кров сочилася з кожноi пори. Постiль була в кровi, i пiдлога, i вся кiмната, я закричала вiд страху – i випустила амулет. Кров зникла; у Настi було опухле, але чисте лице з очима нещасноi злоi баби:

– Усi мужики – паскудники! Правду менi мама казала, а я не вiрила!

Вона кричала не своiм звичайним голосом, веселим, низьким i ледь хрипкуватим. Це був вереск, сухий i надривний, вереск бензопили, яка вгризаеться в мертве дерево:

– І татусь мiй був такий! Швиденько перепхнутися – i погнав далi! Усi мужики однаково влаштованi!

Слова вискакували з неi готовими блоками – наче хтось заздалегiдь написав iй текст. Менi стало недобре.

– Насте… Послухай, не кричи… Стривай хвилину, просто подумай…

– Що-о?! Ти iх покриваеш, ти за них, еге ж? Ти за цих цапiв смердючих?!

Вона дивилася на мене з такою огидою, що я позадкувала. Якби я не знала цю дiвчину два роки… Якби я не вчилася з нею на одному потоцi, не жила в однiй кiмнатi, не пила чай… Може, ii пiдмiнили? Пiдсадили в мозок чужу свiдомiсть? Вивернули навиворiт, зачарували? Що з нею зробили, врештi-решт?!

Задкуючи, я знову вийшла в коридор i зачинила дверi. Надiла на шию амулет – i вiн здався менi дуже теплим, майже гарячим.

– Потерпи, я розберусь, – сказала я Настi, хоча вона мене не чула.

І, однiеi рукою стискаючи амулет на грудях, другою ввiмкнула лiхтарик.

* * *

Коридор був хистким мрячним проходом, кишкою величезного звiра, шахтою на днi океану. Стiни тремтiли, липкий кисiль то приховував iх од мене, то знову розповзався, i тодi пiд променем лiхтарика на стiнах проступали написи чужою мовою. Це не була нi арабська в’язь, нi iероглiфи, нi латиниця, нi будь-яка знайома менi знакова система. Чомусь я була впевнена, що мова ця не просто столiттями мертва, але навiть нелюдська.

Я пройшла по коридору вiд краю до краю, пiднялася сходами на наступний поверх i нiкого не зустрiла, хоч це була людна пора, вечiр. Уже пiдходячи до двадцять дев’ятоi кiмнати, де жив непутящий Соколов, я побачила на стiнi напис, зроблений росiйською: «Тiнь приходить, щоб погубити».

Я розтисла кулак, який устиг онiмiти. Тут, у звичайному свiтi, нiякого напису не було: стiну недавно бiлили.

Я постукала у двадцять дев’яту. Нiхто не вiдповiв. Дверi були вiдчиненi. Я зайшла.

Стiл у кiмнатцi був завалений брудним пластиковим посудом. Тут вiдзначали бурхливо, пили багато, закушували молочною ковбасою i бiляшами. Серед безлiчi порожнiх пляшок у кутку самотньо стояла пачка з-пiд кефiру.

На лiжку хропiв, не знявши навiть кросiвок, хтось – лицем до стiни. Ще один хтось, худий, у червонiй футболцi, слухав щось у навушниках i посмикувався, пiдстрибував, не вiдриваючи пiдошов од пiдлоги, схожий на поплавець пiд час iнтенсивного клювання. Навколо вiн, здавалося, нiчого не бачив, поглинутий своiм глибоким внутрiшнiм свiтом.

На пiдвiконнi сидiла об’емиста дiвка в джинсах i короткому топiку. Дудлила пиво з пляшки. Дивилася лiниво й нахабно:

– Заблукала?

У неi була особлива вимова – так говорять провiнцiали, коли знущаються з вимови москвичiв. Але я не збиралася з нею говорити. Озирнувшись, я побачила ще дещо – точнiше, декого в цiй кiмнатi.

Хтось сидiв на пiдлозi за маленьким холодильником, привалившись до стiни. Спершу я помiтила ногу в синiй шкарпетцi. Розмiр взуття сорок п’ятий. Ознак життя не спостерiгаеться.

Я пiдiйшла ближче. Павлик сидiв, на вигляд п’яний у смерть, блiдий, невпiзнанний. Невже цей хлопець зовсiм недавно чекав на побачення, готувався, зазирав менi в очi: «Я ii люблю, я хочу iй освiдчитися».

– Павлик? – спитала я невпевнено.

– Узагалi-то тут уже все закiнчилося, – повiдомила з пiдвiконня дiвка.

Я схилилася над Павликом:

– Агов! Ти мене чуеш?

Амулет вислизнув через комiр i загойдався в мене перед очима. Я пiймала його в кулак, i свiт змiнився.

Нi, Павлик не був п’яний. У нього був вигляд жорстоко побитоi людини, яка нiч пролежала в заметi. Непритомний, оглушений, хворий; хто з ним таке зробив?!

– Не займай його, нехай проспиться, – так само лiниво сказала за моею спиною дiвка. Я обернулась, як i ранiше стискаючи в долонi амулет…

Воно сидiло на пiдвiконнi.

Створiння без лиця, чорна текуча тварюка, схожа на живий виливок з бiтуму. Таким би могло бути втiлене марення Сальвадора Далi пiд дуже важкими наркотиками. Я випустила амулет; дiвка, нiби нiчого й не було, розглядала мене, ii бiлий живiт молодим жирком звисав поверх паска на штанях.

– Побачила? І шо? Шо ти менi зробиш?

І, пiднявши пляшку, вона стала шумно жлуктити свое пиво. Незрозумiло як – iнтуiтивно – я зрозумiла, що не можна дозволити iй допити.

– Ану… стiй!

Менi б кинутися на неi, вибити пляшку. Крикнути, кинути стiльцем, приголомшити ii хоч якось. Але я розгубилася й прогавила момент. Одним ковтком вона прикiнчила пляшку, розтягла губи, облизнулася великим язиком:

– Лови!

Я ледве встигнула ухилитися. Пляшка гримнула об стiну за моею спиною, i по всiй кiмнатi полетiли скалки. Той, що спав на лiжку, навiть не поворухнувся. Хлопець у навушниках, як i ранiше, танцював на мiсцi, але в очах його з’явився слабкий проблиск iнтересу.

Дiвка заскочила на пiдвiконня. Махнула менi рукою й ступила назовнi. З десятого поверху.

Хлопець з навушниками роззявив рота. Ми з ним разом пiдскочили до вiдчиненого вiкна…

Дiвка стояла внизу, на газонi. Знову махнула рукою – як юнга на щоглi корабля, коли той вiдчалюе в море. Повернулася й потрюхикала геть – крутячи задом, пiдстрибуючи.

Лiхтарi свiтили яскраво, все було видно мов на долонi. З-за рогу навперейми стрибусi вискочила iнша дiвчина – блондинка на височенних шпильках.

Блондинка змахнула руками. Синювата вольтова дуга беззвучно вдарила стрибуху в груди – i та звалилась, як лялька, як пластиковий манекен. Блондинка на каблуках схопила ii за ногу й кудись дiловито поволокла, на ходу витягаючи мобiльний телефон з сумочки на поясi.

– Нiколи бiльше не куритиму цiеi гидоти, – жалiбно заскиглив хлопець у навушниках.

Я мовчки кинулась до дверей.