Срібні ковзани

Срiбнi ковзани
Мерi Елiзабет Додж

«Срiбнi ковзани» – захоплююча повiсть знаменитоi американськоi письменницi Мерi Елiзабет Додж (англ. Mary Elizabeth Dodge, 1838-1905). *** У голландському мiстечку Брук мають вiдбутися ковзанярськi змагання, переможцi яких отримають срiбнi ковзани. Брат i сестра Бринкер мрiють стати володарями заповiтного призу… Іншi вiдомi твори автора – «Ервiнгтонскiе iсторii» i «Дональда i Доротi». Мерi Елiзабет Додж також е видавцем популярного дитячого журналу «Святий Миколай», у якому друкувалися Марк Твен, Брет Гарт, Роберт Льюiс Стiвенсон i Редьярд Кiплiнг.

Мерi Елiзабет Додж

СРІБНІ КОВЗАНИ

Ця книга присвячуеться моему батьковi Джеймсу Дж. Мейпу в знак вдячностi i любовi.

ПЕРЕДМОВА

Цей невеликий твiр поеднуе в собi повчальнi принципи книги про подорожi з сюжетом народного оповiдання. Їi сторiнки з педантичною ретельнiстю описують околицi, звичаi i основнi особливостi Голландii. Багато епiзодiв взятi з життя, а розповiдь про Раффа Брiнкера основана тiльки на фактах.

Хоча я визнаю, що багато в чому зобов'язана вiдомим письменниками голландськоi iсторii, лiтератури, мистецтва, але все ж з особливою вдячнiстю звертаюся до своiх добрих голландських друзiв, якi заради мене так великодушно i ревно переглядали минуле своеi краiни, представляючи ii такою, якою вона була двадцять рокiв тому, коли нiхто не помiчав будинок Брiнкерiв.

Чи отримають моi юнi читачi завдяки цiй нехитрiй повiстi лише загальне уявлення про Голландiю i ii ресурси, справжню картину жителiв i iх повсякденного життя, або звiльняться вiд деяких теперiшнiх забобонiв про знать i пiдприемцiв, але свою основну потребу в стилi написання вони точно задовольнять.

Чи викличе вона хоч в одному серцi почуття мiцноi вiри в Божу милiсть i любов, або чимось допоможе в «плетiннi» життя, в якiй через вузлiв i заплутанiсть золота нитка нiколи не потьмянiе i не порветься, на молитву, з якою вона почалася i закiнчилася, нарештi прийде вiдповiдь.

ЛИСТ ІЗ ГОЛЛАНДІЇ

ДОРОГІ ХЛОЧИКИ І ДІВЧАТКА, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ ВДОМА:

Якби ви всi змогли бути тут зi мною сьогоднi, як прекрасно ми б провели час, гуляючи цим гарним голландським мiстом! З яким задоволенням ми б розглядали похиленi будинки, поверненi на вулицю; прив'язанi за вiкнами маленькi перехиленi дзеркала, дерев'янi черевики i розташованi поруч вози, запряженi собаками; вiтрянi млини удалечинi; великi склади; канали, якi виконують подвiйну функцiю вулиць i рiчок, i незвичайну сумiш дерев i щогол, якi видно звiдусiль. Ах, як би це було добре! Але ось я сиджу тут, в чудовому готелi, дивлячись на все це i добре розумiючи, що навiть голландський дух, який, здаеться, здатний зробити все, що завгодно, не може подолати вiдстань i перенести зараз вас сюди. Однак, в подорожi по цим чудовим голландським мiстам без вас все ж е одна втiха – було б жахливо, якби хтось iз вас звалився в канали; i потiм цi гучнi вози з важкими колесами, так далеко розташованими один вiд одного; що б я робила, якби кiлька дюжин вас впали б пiд ними? І, можливо, один iз самих некерованих моiх хлопчикiв образить лелеку, а потiм вся Голландiя буде проти нас! Нi. Краще залишити все, як е. Через багато рокiв ви один за одним приiдете сюди, щоб побачити все своiми очима.

Голландiя сьогоднi така ж чудова, як тодi, коли бiльше двадцяти рокiв тому, Ганс i Гретель каталися на замерзлому каналi. Насправдi, зараз вона ще бiльше чудова, тому що з кожним днем все бiльше впевненостi в тому, що ii не змие море. Їi мiста виросли, i через зв'язки з iншими народами деякi ii особливостi зникли; але це все ще Голландiя, i вона завжди буде такою – сповненою дивацтв, мужностi i промисловостi – сама вiдважна маленька краiна на свiтi. У цьому листi я не розповiм вам про ii звичаi, мiста, палаци, церкви, картиннi галереi та музеi – все це описано в повiстi – за винятком того, що вони тут такi ж, як i в цьому сприятливому 1873-му роцi, оскiльки я побачила майже усiх iх за тиждень.

Сьогоднi один американський хлопець i я, бачачи, як деякi дiти заходять в старий будинок в дiловiй частинi Амстердама, зайшли слiдом за ними – i як ви думаете, що ми побачили? Лiтню жiнку, яка в серединi лiта продавала там гарячу воду i вогонь! Так вона заробляе собi на життя. Весь день вона сидить, пiдтримуючи торф'яний вогонь i тримаючи над ними блискучi мiднi резервуари з водою. Дiти, якi приходять i уходять, в химерних кам'яних вiдрах забирають iз собою чайники з окропом i шматки палаючого торфу. За це вони дають iй голландський цент[1 - Менше половини американського цента.]. Таким чином люди, якi не мають можливостi пiдтримувати вогонь в жарку погоду, все ж можуть випити чашку чаю або кави i з'iсти трохи вареноi риби i картоплi.

Залишивши стару хранительку вогню, яка люб’язно попрощалася з нами, похитавши головою, i охоче поклала нашi стiверси в свою велику зовнiшню кишеню, ми поiхали вулицями, насолоджуючись незвичайними видовищами державного дня прання. Так, в деяких кварталах мiста, далеко вiд каналiв, на вулицi вийшли пралi виконувати свою нелегку працю. Цiлi сотнi iх у грубих дерев'яних черевиках, з пiдiбраним подолом, голими руками, i щiльно прилеглими очiпками, схилилися над високими дерев'яними баняками, якi дiставали iм до пояса – базiкаючи i перучи, перучи i базiкаючи – безтурботно стоячи на дорозi, i всi мили холодноi водою, а не теплою, як це робимо ми. Як було б чудово для нашоi староi хранительки вогню, якби тепла вода раптово увiйшла в побут в цi державнi днi прання!

А тепер, до побачення. Хоча нi, зачекайте! Я повинна сказати вам ще дещо. Сьогоднi в амстердамськiй книгарнi ми знайшли цю повiсть Ганса Брiнкера голландською мовою. Це незвичайна на вигляд книга, гарно надрукована, з кольоровими малюнками, але з такими вражаючими словами, вiд чого менi, вiдверто кажучи, стало шкода маленьких голландцiв, якi будуть iх читати.

Я ще раз попрощаюся з вами зворушливими словами нашого голландського перекладача, з якими, я впевнена, ви повнiстю погодитесь: Я i моi спiввiтчизники дякуемо тим людям, якi завжди з радiстю зустрiчають мою роботу i чия прихильнiсть завжди в моему серцi.

Амстердам, 30 липня 1873 року

    З любов'ю, Ваш автор.

Роздiл I

ГАНС І ГРЕТЕЛЬ

Колись, давним-давно, ясного грудневого ранку на березi замерзлого каналу в Голландii, стояли, опустившись на колiна, двое абияк одягнених дiтей.

Сонце ще не зiйшло, а сiре небо вже розступилося бiля горизонту, i його край освiтився багряним кольором нового дня. Бiльшiсть добрих голландцiв насолоджувалися безтурботним ранковим сном; навiть мейнхеер[2 - Пан – прим. перекладача.] Стоппельнозе, високоповажний старий голландець, все ще перебував «в мирному спокоi».

Часом хтось з'являвся на льоду: то по прозорiй поверхнi каналу пробiжить селянка з переповненою кошиком на головi; то прослизне мiцний хлопець по дорозi на роботу в мiсто, по-доброму кривляючись тремтячим вiд холоду дiтям.

Тим часом, бадьоро пихкаючи, брат i сестра, якими вони були, здавалося, щось прив'язували до своiх нiг – безумовно, не ковзани, а нерiвнi шматки дерева, грубо обтесаних i вiдшлiфованi з нижнiх сторiн, з отворами, через якi були пронизанi ремiнцi з сироi шкiри.

Це химерне заняття придумав хлопчик на iм'я Ганс. Його мати була бiдною селянкою, настiльки бiдною, що навiть i подумати не могла про те, щоб купити ковзани для своiх малюкiв. Але якi б грубi не були цi ковзани, вони надавали дiтям чимало щасливих годин на льоду. І ось тепер, коли нашi юнi голландцi тягнули за ремiнцi своiми замерзлими червоними пальцями – з серйозним виглядом схиляючись на колiнах – нiякi думки про неймовiрнi сталевих леза не могли затьмарити iх внутрiшне задоволення.

Раптом хлопчик пiднявся i з широким розмахом рук i недбалим «Давай, Гретель», легко прослизнув по каналу.

«Ах, Ганс», жалiбно покликала його сестра, «ця нога ще не цiлком оговталася. Минулого базарного дня ремiнцi менi сильно натиснули, i я не перенесу, якщо iх знову затягнути в тому ж мiсцi».

«Ну тодi зав'яжи iх вище», вiдповiв Ганс, i, немов не дивлячись на неi, виписав на льоду чудову вiсiмку.

«Як це зробити? Адже ремiнець занадто короткий!»

Доброзичливо просвистiвши на голландськiй, що на англiйськiй означало «якi ж настирливi iстоти цi дiвчатка», вiн попрямував до неi.

«Наскiльки можна бути дурною, щоб надiти таке взуття, Гретель, коли у тебе е мiцна шкiряна пара. Твоi дерев'янi черевики були б краще, нiж цi».

«Що ти, Ганс! Ти що, забув? Батько кинув моi гарнi новi черевики прямо в полум'я. А коли я про це дiзналася, вони всi вже зморщилися в гущi палаючого торфу. Я можу кататися в цих, але не в моiх дерев'яних. А ну, побережися».

Ганс вийняв ремiнець з кишенi. Опустившись поруч з Гретель на колiна i наспiвуючи пiсеньку, вiн взявся до закрiплення ii ковзанiв з усiею силою своiх мiцних молодих рук.

«Ой! Ой!» заволала вона вiд несамовитоi болi.

Дратiвливим рiзким рухом Ганс розв'язав ремiнець. Вiн би кинув його на землю, як справжнiй старший брат, якби в той момент не помiтив сльозу, що стiкала по щоцi сестри.

«Я його полагоджу – не переживай», сказав вiн несподiвано м'яко, «але ми повиннi поквапитися, мама нас скоро покличе».

Потiм вiн допитливо подивився спочатку на землю, потiм на якiсь голi вербовi гiлки у себе над головою, i, нарештi на небо, яке тепер було прекрасним: блакитного, червоного i золотого забарвлення.

Нiчого потрiбного не було поруч. Але раптом погляд хлопчика прояснився, нiби вiн зустрiв приятеля, знаючого про його намiри. Вiн зняв з себе шапку i, роздерши пошматовану пiдкладку, прикрiпив ii поверх зношеного черевика Гретель, – вийшла гладка поверхня.

«А тепер», радiсно вигукнув вiн, при цьому зав'язуючи ремiнцi настiльки жваво, наскiльки дозволяли його закляклi вiд холоду пальцi, «зможеш ще потерпiти, якщо я трохи затягну?»

Гретель витягнула губки, немов кажучи, «Не треба, боляче», але промовчала.

Наступноi хвилини вони вже смiялися, i взявшись за руки, разом ковзали по каналу, не думаючи про те, чи витримае iх лiд чи нi, а в Голландii лiд, як правило, тримаеться всю зиму. Вiн мiцно розташовуеться на водi i замiсть того, щоб ставати тонким i нестiйким кожен раз, як сонце суворо грiе, вiн день за днем збираеться iз силою i стiйко вiдбивае виклик кожного променя.

Але ось, скрип! скрип! почулося пiд ногами Ганса. Потiм його кроки ставали все менше i менше, часто з ривками, i нарештi, вiн i зовсiм завалився на лiд, химерно пручаючись повiтрю.

«Ха-ха-ха!» засмiялася Гретель. «Першокласне падiння!»

Але пiд ii грубим синiм жакетом билося нiжне серце, i навiть смiючись, вона грацiйною ходою пiдiйшла ближче до свого поваленого брата.

«Тобi боляче, Ганс?.. А! Так ти ще й смiешся! А ну, дожени мене» Вона бiльше не тремтiла вiд холоду, а з палаючими щоками i весело блискучими очима поiхала геть.

Ганс схопився на ноги i жваво кинувся наздоганяти Гретель, але зловити ii виявилося не так-то просто. Та не встигла вона далеко втекти, як ii ковзани також заскрипiли.

Знаючи, що береженого Бог береже, вона раптово повернулась i понеслась прямо в обiйми свого переслiдувача.

«Ха-ха-ха! Я тебе впiймав!» вигукнув Ганс.