ЛІЛЮЛІ

– Ну да, жiнка товариша Огре.

…Вечiр.

З площi Рози Люксембург трамвай до Тайгайського мосту. Побувати треба дома, щоб потiм до пiвночi збирати хронiку в новорiчний випуск.

Приiхав давно.

Дома Льоля й горбун Альоша[8 - Горбун швагер, брат Льолин.]. Горбун i зараз переписуе героiчнi п'еси для Льолi – для пролеткульту, для iнших клубiв, де працюе тендiтна Льоля.

Горбун каже:

– Ізмайле, подивись у вiкно.

Товариш Огре пiдiйшов i подивився у вiкно…

Горбун[9 - Горбун – некрасивий карлик, евнух, без рослини й пом'ятий, але його очi нагадують Голгофу, коли йшов легендарний Христос на Голгофу.] задумливо дивиться в присмерк i каже:

– Бачиш? Завше так: паровики чогось суетяться, шиплять, свистять, гудуть. А навкруги – бруд, грязь… Що це? Не знаеш? А коли паровик, минувши депо, вилiтае в степ, вiн кричить не то радiсно, не то журливо: «Гу-гу-у!.. «І от недалеко спускають пари: «Чох-чох!.. «А я чомусь думаю, що паровик гудить спроволока так: «Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!»

І Альоша провiв «капебеу», мов голодний вовк у голоднiм i дикiм степу.

Льоля сказала:

– Ти, Альошо, фантазер. От i все.

Товариш Огре сказав:

– Так, вiн фантазьор. Але вiн художник. Це правда: паровик у степу кричить «капебеу». Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо, художник. Тодi некрасивий карлик iще сказав:

– А пар по насипу стелеться – ви знаете чому?.. Коли потяг мчить до семафору – ви знаете чому?

І засмiявся тихо й щиро.

Товариш Огре спитав:

– А чому?

…Альоша не говорив i ще смiявся тихо й щиро й дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу.

…Сказала й Льоля:

– Ну, говори…

…Вже зовсiм присмерк.

І далеко, за паровиками, що шиплять, свистять, за брудом вугiлля й пару, далеко фаркнув зелений вогонь семафора. І був такий нетутешнiй, нiби химерний вартовий забутих заулкiв города… А далi степи причаiлись на глухих неосяжних гонах. Із станцii вилетiв потяг й кричав на ввесь степ:

– Гу-у!..

…Альоша не сказав чому i знову

переписував героiчну п'есу для Льолi… А Льоля бiля вiкна й поспiшно пришивала до панталонiв[10 - Бiлих як снiг.] мереживо. Бо Льоля, хоч i сама прала панталони, але без бiлих, як снiг, панталонiв ходити не могла, i без мережива на панталонах.

…Запалили електрику.

Посерединi – залiзна пiчка, а збоку – рояль. А ще збоку бiля стiни – туалетний столик. Їдять мало. Інодi Льоля радить, жартуючи, в помкомгол. Але це буквально. А втiм, без одеколону нiхто не може: нi Льоля, нi Ізмайло, нi навiть Альоша.

На туалетнiм столику й художнi фiгурки. Льоля ще з першого курсу[11 - Курси покинула – революцiя.] купувала й любила туалетнi прибори, щоб пахло вiд неi молодiстю, радiстю, гiмназiею, закоханими вечорами, коли хочеться кохати й без кiнця когось невiдомого, де малинник, де крижовник, де, може, ходять серпанковi тiнi забутих дiвчат iз забутого теремка, де цiлий свiт минулого.

…Товариш Огре похапцем рiзав на маленькi шматки маленький шматок бiлого хлiба й дивився у вiкно, де стояв зелений вогонь семафора… І знов у вечорових сутiнках степу шипiли, свистiли й вовтузились паровики.

Альоша теж зрiдка поглядав туди, i невiдомо було, чого поглядав туди некрасивий карлик Альоша.

II

Дивно: пiд Новий Рiк весна. Це так генiально, мов замрiянi фантазii генiального Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно…

…Товариш Огре вийшов i поспiшно пiшов у задуму зимовоi весни. Льоля пiде потiм— ще рано, вона ще встигне зробити репетицiю пародii на «Лiлюлi».

…До трамвайноi постоянки – сорок крокiв, iде. Калюжi тихо замислились на вечiрне небо. Бiжить собака, понюхав калюжу й побiг далi. Ще вийшли з двору, що напроти, меланхолiйнi гуси. Потiм iз геготом кинулися знову до двору, бо собака раптом звернув i рiшуче помчав до ворiт.

…Але не калюжi думають про небо. То зорi подумали в калюжi й одразу сховались… Так бувае часто, коли починае темнiти i в порожнiй вулицi бiжить тротуаром похилий пес.

…Товариш Огре, звичайно, буде збирати хронiку до одинадцятоi, а потiм пiде в клуб пролеткульту, що на Садовiй, 30. Це ж там Льоля буде стрiчати Новий Рiк по новому стилю в «стилi» уесесер. Це ж там вона буде ставити пародiю не на Ромена Роллана, а на постановку «Лi-лю-лi», п'еси Ромена Роллана. так що на постановку мiльярди, а колiзей без плебеiв. І от ставили пародiю на «Лiлюлi». Товаришка Льоля Огре.

На постоянцi була й Маруся. Прилетiла, влетiла, ковтае слова й так розказуе газетну сучаснiсть, так од неi пахне життям, що хочеться заверещати на всю землю, як Глаголiн у «Собацi садовника».

І летять уривки:

– Тодi духмяний сум не бувае п'яною радiстю, коли вмирають дзвони кармазинового сонця за тихими гаями сiльськоi iдилii. І як Миклуха-Маклай на островi Новоi Гвiнеi вивчае побут папуасiв, так… так…

…Маруся верещить:

– Я питаю. Я питаю: що за журнал? А вiн менi: «Купiть, бариш-ня: тут запрещонное про Ленiна». І це так серйозно, так пiдпiльно… Ха-ха-ха!.. Максимiлiяна Гардена з «De profundis».

Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Іще заплутався в заулках i бiжить до «Дикоi Кiшки», до «Дитячого «Спартака»… а десь «ундервуд» шаленiе, а десь стихiйна композицiя.

І знову Маруся ковтае слова, i знову розказуе анекдоти, правду, про це:

– На верандi сидить стара дiва й плаче. – «Чого плачете?» – Тодi вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока лiт була чиста, мов сльоза, а тепер ii спокусив курортний лiкар[12 - На верандi.] i погубив навiки. Це ж жах! Ви чуете: навiки! Тепер вона хоче iхати в столицю й ознайомитись iз програмою капебеу, бо тепер хто ii вiзьме… Га?.. Кому вона потрiбна?

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

І Маруся так заливаеться, що прямо – чорт!.. А потiм знову про веранду, про скелi, про море, про морський вiтер, що голубий, мов запах, i запашний, мов смак.

Все переплуталось. Стихiя.

…А трамвай пiдiйшов i одiйшов у задуму зимовоi весни – з товаришем Огре, з Марусею, через Тайгайський мiст, до центру го-рода, повз мiськi будiвлi, заквiтчанi червоними стягами. У стягах ходив химерний вiтер i перебирав полотнища.