ЛІЛЮЛІ

– Сознанiе!

– Дурак!.. А що таке сознанiе?

Товариш Мамочка хилиться на канапу:

– Душенька! Яке може бути сознанiе, коли сплошна безсознательнiсть.

Тодi товариш Пупишкiн розгортае книгу й рiшуче парируе удар:

– От тобi й Бухарiн сказав… нарештi й я тобi кажу!

– Не!

– Дурак… ти, мабуть, i сьогоднi пiдпив?

Тодi Мамочка в обiйми:

– А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, пiд пресом авторитарности. А я от кажу: «Геть усяку авторитарнiсть i да здраствует колективнее творчествоi». Понiмаеш? От де собака зарита: пролеткульт!

Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, i товариш Пупишкiн трохи того…

– Ну-ну, не кричи. Лягай спати.

Мамочка:

– Я? Спати? Потомствений пролетарiй? Нi за якi коврижки! Будемо бодрствовать. До последней каплi кровi… Понiмаеш?

І т. д. i т. п., ets.

…Здаеться, товариш Пупишкiн пiдходить до будинку?

– Ну да!

…Тайгайський мiст залишився позаду. Знову в порожнiй вулицi бiжить тротуаром похилий пес. Тихо вмирае блакить. А з заходу насуваються синi тачанки.

…І знову на далеких пустирях тоскуе трамвай.

ІІІ

Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусiднiй кiмнатi вiолончель. Це француженка Фур'е.

Мадам Фур'е вранцi ходила на ринок в охотний ряд, розкладала бiля себе барахло, що залишилось пiсля революцii: вази, мереживо, всякi дрiбницi, що iх нiхто не купував, а вона думала – куплять. Удень давала уроки, а ввечерi грала на вiолончелi, ii вважали за «iскопаемое», бо грошi за уроки вона вiддавала за воду, за електрику, iнше, i не тiльки за себе, а майже за всiх квартирантiв. Сама ж жила «Бож'iм духом» i вiолончелею, музикою, що сама творила.

Француженка – породиста жiнка, i коли вона стоiть в охотнiм ряду бiля барахла, вона iмпонуе своею постаттю й своiм обличчям. До неi пiдходять i дивляться на неi. А барахло лежить, i його не купують.

Фур'е каже:

– Колего, товар хороший. Може, купите?

«Колега» усмiхаеться й нахабно дивиться на ii обличчя. Це бiльше випадковi завiтальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур'е вже не дивляться, i вона вже iм не каже:

– Колего, товар хороший.

Фур'е вся в зажурних пiснях вiолончелi. Вона всiх любить, всi для неi друзi: i нарком, i провокатор – це логiка ii любови.

…А Льоля пiдвелась i зiдхнула.

Тодi в кiмнату входить горбун.

Вiн розказуе про одну комунiстку, що мае золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона «забула» вiддати й тепер хоче комусь продати.

…– Як по-твоему: треба говорити про це чи нi?

– Покинь дурницi! Нiчого я не знаю.

– А я от знаю… – І горбун засмiявся тихо й щиро i дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потiм сiв i теж слухав мадам Фур'е: вiолончелю.

…А музика така:

– на мiльонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багрянi конi.

…І раптом шум: то за вiкном проходять табуни, мабуть, каравани на пiвнiч…

– Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..

Але вiолончель бурю – тодi степовий вiтер, i летять в чебрецеву далечiнь дороги. Тодi конi вдарять на гони й скаженiв… І знову гримiла зоря на далеких шляхах…. – Хеопс-Хуфу!..

…– Льольо!

– Я.

– Ти слухаеш?

– Слухаю.

Француженка не стихала.

…І тодi ж, коли чуеш вiолончель, мадам Фур'е хочеться сказати, що в життi не бувае такого болю, коли проходять вiтри тривожнi.

І сiдае поет, i хоче творити не безпорадний реквiем, а гiмн весняному шумовi. Вiн не хоче творити реквiем, бо редактор iз золотими окулярами на носi скаже написати iншу поему. Тодi поет виходить на вулицю й думае про життя, що воно обов'язково прекрасне, i думае про тайфун, якого нiколи не бачив; i тодi золотi рiки течуть бiля його серця. Поет каже:

– Савойя!

І думае, що савояри – убогi люди, що уходять з гiр на чужину, на заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя – безмежна кармазинова рiка, i протiкае вона по вiках невiдомо вiдкiля i невiдомо куди.

…Альоша сидить, задумався над героiчною п'есою, а потяг кричить у степу:

– Гу-гу!.. – довго, спроволока.