ЛІЛЮЛІ

І думае горбун тодi про Мафiю, i думае, що вiн нiколи не належав до таемноi Мафii – вiн тiльки врiзаеться клинком у нальоти плутократii, його бiль у Сiденгемi життя,

…І знову зажурно сказав Альоша.

– Савойя!

Мадам Фур'е!

..Льоля пiшла й сказала:

– Драстуйте, мадам Фур'е!

– А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сiдайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий Рiк. Це радiсно… А я сюди вже давно приiхала й звикла по-старому. Але це нiчого: Новий рiк – це радiсно… Я буду святкувати i ваш.

Льоля сказала:

– Ви хорошая, мадам Фур'е, i я вас люблю за вашу щирiсть. Мадам Фур'е збентежилась, заметушилась, а потiм не знала куди положити руки.

– Ви, Льольо, мене так схвилювали – i менi соромно, бо я забула про ласку.

Потiм француженка заспокоiлась i грала Льолi якусь маленьку пiсню з Бордо, здаеться, з департаменту Жiронди. Пiсня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекоi Францii, як закинутий берег замрiяноi Гаронни.

Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано:

ще не зiбралась студiя, щоб готовитись – генеральне – до постановки пародii на «Лiлюлi». Льоля слухала пiсню й згадувала гiмназiю й товариша Огре, коли вiн кiнчав унiверситета i коли вони стрiлись на концертi Карузе на гальорцi. Це перший раз. Огре сказав:

– Я люблю Карузе за теплоту в його голосi.

І Льоля тодi подумала, що вiн сказав:

– Я люблю тебе, моя кохана.

Потiм вiн провiв ii до самоi квартири, i вона цiлу нiч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулiгани.

…Мадам Фур'е два рази зiграла малесеньку пiсню з Бордо i ще грала. Француженка прекрасно володiла вiолончелею, бо вона була колись у консерваторii.

…Проходив трамвай повз будинок – це було чути. Ще було чути: бiля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: iде зимою весна.

…У мадам Фур'е була порожня кiмната, i тiльки стояла бiла кровать, а над кроваттю на стiнi бiлий килим iз бiлим лебедем, який хотiв улетiти.

Француженцi на лiвiй щоцi родимка й три волосики на нiй…Тодi Льоля подумала: мадам Фур'е i «Лiлюлi». А потiм подумала про Бордо, про далекий город Францii. Коли вiолончель стихла, Льоля сказала:

– Я слухаю вiолончель i думаю, що все-таки моiй душi чогось бракуе.

Мадам Фур'е сказала:

– Я, Льольо, не скiнчила консерваторii – i я не передам тонких нюансiв моеi симфонii.

Льоля сказала:

– Ах, мадам Фур'е, ви мене не зрозумiли. Ви так надхненно, так талановито передаете маленьку пiсню з Бордо!.. Я думаю, що ваша вiолончель – жива iстота, i в нiй жодного дисонансу… А от у моiй душi не те.

Француженка обняла Льолю й сказала:

– Ви Льолю, тендiтна дiвчинка, яка лiтае, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.

Льоля тихо дивилась на мадам Фур'е й мовчала. Тодi француженка говорила далi:

– Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.

Інакше й ви, Льольо, будете «iскопаемое». Я знаю, це мене так… Але я вже iнакше не можу. Вам треба iнакше, по-новому. Інший дух. Бiльшовизм. А я, Льольо, труп.

Мадам Фур'е схилила голову на вiолончель й задумалась. Льоля теж задумалась. А потiм раптом француженка скинулась:

– Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогоднi стрiчаете Новий Рiк. І я буду стрiчати Новий Рiк – гарно: все думаеш – «а чи не прийде щось iнше…»

Ще шумiв трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур'е пiде стрiчати Новий Рiк, i iй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур'е стрiчати Новий Рiк у пролеткультi, що на Садовiй, 30.

Льоля попрощалась i пiшла в свою кiмнату, бо вже час було iхати в город. Льоля згадала скриньку з дрiбницями бiля охотного ряду i на тумбочцi пiдручники й французький роман, здаеться, Гюго, i Анна Каренiна французькою мовою з порнографiчним малюнком на обкладинцi.

…Сидiв некрасивий карлик Альоша, i Льоля йому сказала:

– Ти, Альошо, дiйсно художник. Ти гарно придумав: саме так i кричить паровик, коли вилiтае в степ.

IV

Товариш Огре був на тютюновiй фабрицi – по хронiку. Там його стрiла жiночий органiзатор – товаришка Шмiдт, яку вiн часто бачив у парткомi. Товаришка Шмiдт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.

…– От подивiться, як ми будемо святкувати. От подивiться.

…Був зал, в – залi – буфет, а в буфетi – конфети, яблука та iнше. Ще в залi було багато дiвчат-робiтниць iз фабрики, якi вибiгали в зал, пiдбiгали до вiкна, дивились у свiчадо, i вiд них пахло дешевими духами. Потiм дiвчата товпились бiля дверей i питали схвильовано.

– Ще?.. Та де ж вони. Господи…

Вони чекали оркестрантiв.

Ще було: пiрамiди[14 - Стояли для краси.] з рекламою – «Папiроси тов. Петровскiй» i з рекламою – «Осiннi скрипки».

…Товарищка Шмiдт схвильовано говорила:

– Ну, скажiть щиро: де це в свiтi?.. А може б, хто iнший зробив?

Товариш Огре сказав:

– Ясно. Тiльки – ми!

Товаришка Шмiдт була безмежно рада i рожево-схвильована. Вона побiгла до пiрамiди «тов. Петровскiй» i до дiвчат, що нетерпляче чекали оркестрантiв, i не знала, що iй iще зробити, бо все вже було зроблено.

…А коли товариш Огре зiбрав хронiку, товаришка Шмiдт спитала: