ЛІЛЮЛІ

По всiй вулицi на всiм протязi стояли ватажки свiтовоi революцii, наче вулиця й справдi хотiла, щоб бiльш було ватажкiв свiтовоi революцii.

Але була жура: ватажки розтаборились, загатили всю вулицю з наказу виконкому, i були тiльки рисунки:

– Так?

– Так?

Звичайно, справа зовсiм не в рисунках. Безперечно, iлюзiя прекрасна рiч, але – на жаль, не завше.

…Чуете, потенцiальнi пiдсвинки з «прекрасноi синьоi свинi»?

– Так?

– Так!

…І шумiв трамвай.

…– Гражданiн, ваш бiлет?

Товариш Огре подав грошi.

Минали червонi вiтрини. Назустрiч курив автомобiль i дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась i Маруся – вперед, назад, навкруги. І знову верещала:

– Це ж прелiсть, Огре! Чуеш?

Тодi товариш Огре розказав про фантазiю некрасивого карлика – про гудки, про капебеу. Маруся заливаеться: це ж чудовий матерiал для поеми. Але…

– Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет iз своею поемою в редакцiю, де сидить суворий редактор iз золотими окулярами на носi. Поет дивиться на окуляри, на золотi дротики, i вони нагадують йому золотi австралiйськi розсипи, i, може, далекий Індiйський океан, i, можливо, – нарештi! – невiдомий пiвденний бiгун. Але вiн нiяк не знае, чому не приймають його поему. І тодi виходить поет iз редакцii з безпорадною тоскою й рве на маленькi клаптi свою поему «Лi-лю-лi».

…Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:

– Що ж тут смiшного?

– Що ж тут смiшного? Дурний! Це ж побут революцii. Це ж прелiсть, Огре!

Потiм вискочила з трамвая й крикнула:

– До побачення, Огре! До вечора! Буду i я на пародii… Хай живе Пупишкiн – голова пролеткульту i його заступник – Мамочка! О-о, як стрiнемо Новий Рiк!.. До побачення, Огре!

…Знову летiли, минали червонi вiтрини. Знову!

…І знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воiстину в той день город жив невiдомим загоризонтним життям.

І здавалось, що тротуаром бредуть надхненнi мiнестрелi. Здавалось…

…І раптом – здалось: в шумi трамвая хтось розплющив сентиментальнi очi й скрикнув нечутно – в розпуцi, в божевiллi – невiдомо:

…– о мiй прекрасний загоризонтний краю!

Вiрю! Вiрю так глибоко, так незносно, як пахнуть на зубатих кварталах степовi бур'яни. Вiрю!.. Бо бачу – i Дафнiса, i Хлою, i молоде кохання, а далi Боккаччо «Аmeto», а далi iдилiя на обнiжках духмяних степiв. Отари золоторунних i зелена пiсня, мов хмiль, тиха, мов пух на скроню…

…І дрижить пiдо мною земля, мов полонянка з диких озер! І пливе мiй радiсний бiль у столiтнi далi, i мiй бiль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою…

Пупишкiн i мамочка

Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту

…Товариш Огре, зиркнув у вiкно.

– Хто це?

…Ну, да, товариш Пупишкiн. Вiн поспiшае до Тагайського мосту до товариша Огре в такiй справi, у справi сьогоднiшньоi пародii на «Лiлюлi».

…– І справдi: хiба такий поганий товариш Пупишкiн?

Безперечно, хороший! Живе вiн, значить, на такiй-то вулицi, такий-то №…

– Живе?

– Живе!

– Ну i Бог з ним!

Але хтось не вгомоняеться.

Тодi це:

– Товариш Пупишкiн, голова пролеткульту – не просто голова: i письменник. Оповiдання його починаеться фатально так: «Галя внесла самовар i розставила чашки. Петро допiру прийшов iз заводу й принiс iз собою декiлька прокламацiй еtс». Пише товариш Пупишкiн своi оповiдання за чашкою чаю; говорить: «Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумiете?» І дiйсно: як не розумiти? Навiть тульський акцент чути!

…– Це який? Це той, що йде!

– Ну да, той, що йде: товариш Пупишкiн. Вiн же ще не прийшов – не пiдiйшов до Тайгайського мосту. Вiн розминувся з товаришем Огре.

…товариш Пупишкiн мае «чотирьох ребятьонков» i щиро стоiть на посту. Вiн дуже задоволений iз балетноi студii. Там такi еластичнi дiвчата[13 - Учаться.], що «антiк маре з шоколадом». Правда, хтось каже, що це мiськi мiщаночки… – Ну, то вiльному воля! Знаемо цих архiнитикiв! Все iм не так!

…– А як же так?

– А так, значить, «вопче».

І от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.

…Товариш Пупишкiн любить говорити, як вiн захищав Петроград: «Ми захищали Петроград… А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкiн питае:

– Так як по-твоему: битiе не определяет сознанiе?

– Не!

– Дурак! Битiе завше определяет сознанiе. От тобi приклад i доказ: що таке битiе?