Книга Застою. 1965–1976

Ах, до чого ж добре, що вiн настiльки вчасно забрався з цiеi нелюб’язноi, негостинноi… можна навiть смiливо говорити – ворожоi Украiни!

Правду люди кажуть: риба шукае, де глибше, а людина – де краще. Чи було малому циганчуковi добре на цiй огидно-зрадливiй Украiнi?! Що такого Владо побачив там, окрiм безпросвiтного горя i суцiльних злиднiв?! Та про це навiть говорити не доводиться…

Єдине добре, що там сталося – це, власне, його поява на бiлий свiт десь на просторах Подiлля. Але ж далi, далi!..

Батька вiн навiть i не пам’ятав як слiд. Все, що лишилося вiд батька, – в жодному разi не спогади, а просте усвiдомлення, що будь-хто з людей окрiм мами обов’язково мае також i тата. Просто таким чином влаштований свiт…

Матiр вiн згадував дуже рiдко, причому спогади цi були якимись рваними, фрагментарними: вона уявлялася то як пара нiжних пестливих рук, то як доволi низький, але приемний голос, то як усмiхнений рот з крихiтною, ледь помiтною родимкою трохи лiворуч бiля складочки шкiри, що простягнулася вiд верхньоi губи до перенiсся… Оце й усе, що пам’ятав Владо.

Значно чiткiше уявляв свою мимовiльну мачуху – тiтку Мокрину, звичайну селянку iз згаслим вiд безрадiсного та безпросвiтного життя поглядом темно-сiрих очей, вкритим передчасними зморшками обличчям i натруженими руками, почорнiлими й зашкарублими вiд постiйноi важкоi роботи на землi. Дiтей тiтки Мокрини – своiх зведених братикiв – вже почав забувати… але ж не ii саму!..

Всiх цих трьох найдорожчих йому дорослих людей – тата, матiр i тiтку Мокрину – Владо безповоротно втратив. Усi вони пiшли в небуття саме там, на далекiй тепер негостиннiй Украiнi. А iще?..

А що там iще було згадувати!..

Дитячий будинок у Кiровоградi, з якого вiн декiлька разiв тiкав, намагаючись розшукати родичiв?..

Кiровоградський завод, на якому працював токарем?..

Вулицю Пiонерську в Ямполi, що вела до школи № 1 та була вимощена пам’ятниками «зi старого жидiвського цвинтаря»?..

Лейтенанта з лiнiйного вiддiлу мiлiцii на залiзничнiй станцii «Вапнярка», який так i не надiслав жодноi вiсточки про його рiдних – хоча наiвний хлопчик повiрив мiлiцiонеровi й чекав на те послання довго, але марно?..

От що такого було в тiй землi, за чим тепер можна сумувати?!

Нiчого, геть нiчого!!!

Зате варто було перебратися сюди, в Ростов-на-Дону, як життя маленького циганчука Владо Джугастрянського, ласкою дитбудинкiвського начальства перехрещеного на Володимира Муратова, змiнилося до невпiзнанностi. Заради справедливостi варто зауважити, звiсно, що першi пару рокiв пiсля переiзду на нове мiсце проживання вiн вiдпрацював на знаменитому Ростсiльмашi[5 - Нинi АТ «Ростсiльмаш» – росiйська компанiя, що входить в п’ятiрку найбiльших свiтових виробникiв сiльськогосподарськоi технiки.] так само, як i в Кiровоградi. Однак на вiдмiну вiд украiнського обласного центру, тут, при ростовському пiдприемствi, функцiонував самодiяльний театр. Дiзнавшись про це, молодий чоловiк сповнився нахабства, завiтав просто на найближчу репетицiю i з порога ошелешив усiх чи то проханням, чи завуальованою заявою:

– Вiзьмiть до себе i мене, хочу теж грати разом з вами!

Коли ж стисло розповiв театралам про себе, заради проби станцював i проспiвав «С боем взяли мы Орел, город весь прошли…» та ще пару-трiйку пiсень, керiвник самодiяльного колективу спитав:

– Чи подобаеться тобi творчiсть класикiв росiйськоi дожовтневоi лiтератури? Чи знайомий ти з творчiстю Миколи Гоголя?.. «Вечори на хуторi бiля Диканьки» читав?.. А «Нiч перед Рiздвом»?.. Нi-нi, я не про фiльм Олександра Роу[6 - Ця екранiзацiя була здiйснена 1961 року.] запитую – оригiнальну гоголiвську повiсть читав?.. А коваля Вакулу зiграти погодишся?.. Ти ж циган, серед ваших чоловiкiв кожен другий – то коваль, а ти ж токарем працюеш… Ну то й що, коли токарем?! Все одно пролетар. Коваля тобi зiграти – раз плюнути! То як?..

Звiсно ж, на таку шикарну пропозицiю Владо погодився з неабияким задоволенням. Любительський спектакль «Нiч перед Рiздвом» був зiграний напередоднi Нового 1963 року. Очевидно, попри вiдсутнiсть акторськоi (та й загалом будь-якоi мистецькоi) освiти, коваль Вакула у виконаннi новоспеченого актора-любителя вийшов дуже переконливим, оскiльки тут сталося нове диво: виявляеться, на спектакль завiтав режисер i художнiй керiвник ростовського Молодiжного театру драми iм. Ленiнського комсомолу, який в наступному роцi було вирiшено реорганiзувати в Театр юного глядача. Зважаючи на близьке вже перетворення, до театральноi трупи аж нiяк не завадило б влити трохи «свiжоi кровi». З любителями вiн був максимально вiдвертим i не церемонився анiтрохи:

– Ви своi спектаклi любительськi граете вряди-годи, тодi як у нас театр професiйний: своя сцена, свiй репертуар, все серйозно. Вiддайте менi вашого Вакулу – аж надто цей хлопець менi сподобався! Ми теж мрiемо поставити свiй спектакль «Черевички для Оксани», то його не тiльки працiвники Ростсiльмашу побачать – на нього ж все наше мiсто подивитися прийде!!! А як на гастролi поiдемо, то й не тiльки наше мiсто!.. Це ж масштаб який, уявiть лише собi… Уявили, еге ж?!

Вгадати фiнал цiеi розмови було неважко. Ясна рiч, режисер Молодiжного драмтеатру мiг би полюбовно вирiшити все з самим актором. Тим не менш суто формально звернувся до всього творчого колективу – бо хоча й любителi, а все ж сякi-такi колеги по мистецькому цеху… Всi чудово розумiли: така пропозицiя, зроблена любителю, – це справжнiй подарунок долi, який треба хапати обома руками без найменших роздумiв. Тим паче у глибинi душi Владо Муратов завжди мрiяв про акторську кар’еру, просто, зважаючи на сиротинське виховання, не надто вiрив у подiбну можливiсть.

Отак i сталося, що молодий токар звiльнився iз Ростсiльмашу i переквалiфiкувався в актори реорганiзованого ростовського ТЮГу. Почалися репетицii спектаклю за мотивами гоголiвськоi рiздвяноi повiстi. Прем’ера спектаклю «Черевички для Оксани» була намiчена саме на сьогоднiшнiй день – на суботу, 2 сiчня 1965 року. Але…

Але прем’ера так i не вiдбулася.

Причиною провалу настiльки, здавалось би, перспективного проекту став той самий колишнiй токар, якого художнiй керiвник вперто, не один мiсяць розшукував по всьому Ростову-на-Дону. Точнiше, не вiн сам, а його неймовiрно швидке, можна сказати – блискавичне й неймовiрно пристрасне кохання з партнеркою по сценi – мiнiатюрною красунею, виконавицею ролi Оксани. Правду кажучи, уникнути ii чарiв у Владо не було жодноi можливостi… тим паче з його запальним циганським темпераментом!..

Коротше кажучи, коли любовний туман бодай трiшечки вивiтрився з мiзкiв закоханоi акторськоi парочки, з’ясувалося, що партнерка Владо не просто вагiтна, але вагiтна дуже навiть помiтно – з нахабно випнутим уперед черевом. То хiба ж могла вона в такому станi грати першу красуню на хуторi бiля Диканьки?.. Це навiть не смiшно.

А втiм, без сюрпризу все одно не обiйшлося. Бо хоча прем’ера гоголiвського спектаклю була вiдкладена, доки виконавиця провiдноi жiночоi ролi не вийде з декретноi вiдпустки, але ж саме сьогоднi – в суботу, 2 сiчня 1965 року Владо Муратов став батьком! Оскiльки його кохана дружина народила дiвчинку, то з вибором iменi акторське подружжя анiтрохи не вагалося: звiсно ж, Оксана! Як iще могли вони назвати це маленьке диво?! Тiльки так, не iнакше…

Санаторiй «Конча-Заспа», Столичне шосе, № 215, Киiвщина, 8 сiчня 1965 року

Ото добре, що зараз зимовi канiкули! Замiсть того щоб зранку йти до школи, а ввечерi вдома виконувати чергову занудну «домашку», можна прибiгти до мами на роботу. Адже тут, в санаторii «Конча-Заспа», де вона працюе прибиральницею, ось просто зараз намагаеться поправити здоров’я знаменитий поет Сосюра.

Василько випадково дiзнався про це вiд матерi буквально позавчора, знов-таки прийшовши до неi на роботу. Гадав, вони удвох (як це завжди ставалося пiд час канiкул) займуться прибиранням поверхiв, вiдведених матерi, а покоiвки в цей час мiнятимуть постояльцям постiлi й рушники i загалом наводитимуть лад в iхнiх кiмнатах. Але натомiсть матiр прошепотiла, схилившись до його вуха:

– Ондо поглянь за моею спиною… Бачиш, двое стоять бiля дверей на сходи? То це, Васильку, вiдомий поет Володимир Миколайович Сосюра з дружиною Марiею Гаврилiвною. Якщо хочеш, пiдiйди до них швиденько… Тiльки щоб справдi швиденько! Не затримуйся, бо якщо ти менi допомагаеш, то я б хотiла ранiше прибирання завершити й додому пiти. Тож давай!..

Василько хутко пiдбiг до парочки бiля дверей та одразу ж спитав:

– Здрастуйте! А це правда, що ви – вiдомий поет Сосюра?

– Хлопчику! Хiба тебе не навчали, що втручатися отак в бесiди дорослих людей геть неввiчливо? – невдоволеним голосом спитала жiнка. Однак хворобливо брезклий, на вигляд дуже втомлений чоловiк зупинив ii легеньким кивком голови, потiм звернувся до хлопчика:

– Так, я справдi поет Сосюра. А в чiм рiч?

– Володю! Не забувай про те, в якому станi ти зараз перебуваеш… – мовила жiнка, за м’якiстю тону намагаючись приховати обурення.

– Марiйко, давай не будемо!.. – так само м’яко заперечив чоловiк i знов звернувся до хлопчика: – Отже, давай-но кажи, чого тобi треба?

– Та я, власне… – Василько проковтнув грудку, що пiдступно застрягла в горлi, однак все ж наважився i мовив: – Я власне, вiршi пишу i хотiв би, щоб iх якийсь вiдомий поет почитав. А ми тут класом нещодавно…

– Навiть тут, в санаторii вiд цих юних обдарувань немае спокою! – не витримала жiнка. – Вас, юних талантiв, багато, а мiй Володя – вiн один. Вiн унiкальний, а ти, хлопчику… ти поки що невiдомо хто i збоку бантик!..

– Марiйко, я тебе прошу! – посмiхнувся Сосюра. Однак тут знов заговорив хлопчик:

– Та, власне, я збирався показати своi вiршi iншому поетовi – товаришу Тичинi. Нам… нашому класу, тобто до Киева екскурсiю влаштовували, ми з ним… з Тичиною спецiально зустрiчалися. Та я йому не…

Василько несподiвано замовк.

– Що ти «не»? Що там у вас сталося? Давай-но кажи вже, якщо почав, – наказав поет.

– Я товаришу Тичинi не повiрив.

– Не повiрив?! – здивувався Сосюра i знов звернувся до дружини: – От бачиш, Марiйко, Тичинi цей молодий чоловiк не повiрив. А менi…

– Знаете, коли наша екскурсiйна група зустрiлася з товаришем Тичиною, то вiн почав говорити, що треба любити Партiю, любити Ленiна, що ця любов допоможе митцевi стати на едино можливий вiрний творчий шлях. І щоб ми робили все, як вiн написав у вiршi «Партiя веде».

– А-а-а… хiба це аж такi поганi поради?

Василько набурмосився, не надто люб’язно подивився спочатку на поета Сосюру, потiм на його дружину, потiм пробурмотiв:

– Нi-нi, мабуть, товариш Тичина все вiрно порадив. От тiльки вiн робив це не щиро, от в чiм рiч…

– Ти чула, Марiйко? – вигукнув у захватi поет. – Тичинi вiн не повiрив, тодi як менi, очевидно, навпаки довiряе. Хiба ж не так?

– Володю, ми цього хлопчика вперше в життi бачимо. Отямся!..