Книга Застою. 1965–1976

Зробивши вигляд, нiбито вiн нiчого не чуе, хлопець навiть не озирнувся i продовжував прямувати вулицею.

– Агов, Микито!

Ну що ж це таке?! Невже аж настiльки важко зрозумiти просту рiч: якщо когось кличуть, а вiн не озираеться – то це вiдбуваеться через небажання розмовляти з тим, хто кличе! Здавалось би, все просто…

– Микито, та стривай же ти!!!

Ото причепився… Впертий. Цiкаво, хто це? Здаеться, Ромчик… або не Ромчик?! Тодi Вiлька?.. Борька?.. Максимко?.. Хоча вiн навчався тут вже понад мiсяць, проте й досi не навчився розрiзняти голоси однокласникiв наослiп – не дивлячись на того, хто гукае. Отже?..

Микита озирнувся й мовив одночасно:

– Ну, i чого ж тобi треба?

– Та так, поговорити хотiлося.

«Не так, а за грошi!» – спробував вiджартуватися Микита, проте замiсть цього промимрив невиразно:

– Ото навiщо всi цi розмови? Знаю я вас… тих, хто з розмовами лiзе…

– Чого-чого? – перепитав Вiлька.

Зрозумiвши, що вiн ледь не ляпнув зайвого, хлопець мовив тепер уже розсудливiше:

– Послухай-но, я додому йду. От чого ти до мене причепився, га? У тебе свiй дiм е, тож давай, тупай-тупай туди, а мене навiщо чiпати…

Озирнувши Вiльку з голови до нiг, переконався, що той розгублено клiпае очима, роззявивши рота вiд подиву, тому додав:

– Отак от, не займай мене! І передай iншому, щоб не займав.

– Іншому?..

– Ну так, третьому, якому наказано спостерiгати за мною.

– Чого-чого?! – у Вiльки очi на лоба полiзли вiд подиву.

– Шпигувати за мною не треба, от чого! Так i передай цьому… третьому.

– Якому ще третьому?! Ти про що це?..

«Це ж треба, щоб отак майстерно прикидатися! – мимоволi здивувався Микита. – Чи… А раптом Вiлька не вдае подиву?! А раптом це серйозно…»

– Ну гаразд, переконав. Давай-но поговоримо, якщо хочеш, – нарештi погодився вiн i додав: – Тiльки додому я тебе не поведу, май на увазi.

– Чому?

– Бо додому я запрошую тiльки друзiв.

– Ну, то давай товаришувати, якщо вже на те пiшло! – одразу ж пожвавiшав Вiлька, проте Микита поквапився осадити його:

– Е-е-е, нi, не так щоб одразу. Ми з тобою поговоримо для початку, як ти й хотiв. Тiльки от куди пiдемо?

– А давай-но на рiчку!

– На рiчку?

– Еге ж! Тут до Устi[19 - Рiчка в Здолбунiвському та Рiвненському районах Рiвненськоi областi, лiва притока Горинi. Зокрема, Устя протiкае i через Рiвне.] квартали чотири, не бiльше.

– Та знаю, знаю, як менi того не знати… Ну що ж, ходiмо, – погодився Микита, хоча й жив на початку вулицi Правди, а не в кiнцi бiля набережноi. Втiм, якщо Вiлька i справдi е приставленим до нього нишпоркою, то краще йому не знати, де саме мешкае сiмейство Горбачiв. Чим довше вiн не зможе носити записочки батькам Микити, тим спокiйнiшим лишатиметься його життя. Все просто i без жодних образ! Отож нехай вирiшить, що Горбачi мешкають або по вулицi Правди неподалiк ii перетину з Прибережною[20 - Нинi – вул. Набережна.], або ж на самiй Прибережнiй.

– Чого посмiхаешся?

– Я посмiхаюсь? – Микита здивовано позирнув на хитрого нишпорку.

– Ти, ти, авжеж.

– І не думав навiть, – знизав плечима хлопчина. І негайно ж напустив на обличчя якомога серйознiший вираз, бо настiльки необережно демонструвати торжество не годилося. Те, що вiн розкусив усi пiдленькi намiри цього Вiльки – це ще пiвсправи… Головне почнеться ось-ось зараз, щойно вони дiйдуть до мосту через Устю. Зараз почнеться, зараз…

– Ну, i що ти там торочив про шпигунство?

Рiчкова вода повiльно пливла пiд ногами хлопцiв, якi стояли на мосту, спершись на бильця, й дивилися на вкриту легенькими дрiбонькими брижками водну поверхню, а не один на одного.

– Послухай-но, Вiлько, чому це ти мене першим запитуеш? Я тебе не чiпав, це ти до мене навiщось причепився, немов той реп’ях. Отож i поясни менi першим, чому наша класна керiвниця тебе пiдiслала, а не сама менi все пояснила як слiд? Невже ж Тереза Юзефiвна боiться?

– Микито, ти це про що?!

І стiльки непiдробного подиву прозвучало цього разу в запитаннi Вiльки, що вiн майже повiрив у щирiсть однокласника… Майже – саме так! Бо в останнiй момент все ж таки схаменувся й мовив розчаровано:

– Отже, ти також зображуеш тут менi подив… Отже, боiшся сказати правду так само, як i наша класна керiвниця… Отже, ти таке ж саме сцикло, як i вона!.. Ех, Вiлько, Вiлько, не думав я, що ти такий боягуз. Бо наша Тереза Юзефiвна хоча й доросла, але все ж таки жiнка, iй можна i здрейфити. А от якщо ти засцяв!.. Не очiкував вiд тебе такого, нiяк не очiкував.

– Микито!..

– Га?..

– Ти про що?!

– Про те саме.

– Та ми нiбито про рiзне говоримо, а не про одне i те саме!.. – Вiлька дуже натурально сплеснув руками, але негайно ж запитав: – Послухай-но… А може, ми i справдi про рiзнi речi говоримо, га?..

– Так, годi! Набридло це все менi, чесне слово, – скрушно зiтхнув Микита. – Давай тодi так… Якщо ти засцяв настiльки, що не можеш менi пояснити все вiдверто, тодi пояснюватиму я. Гаразд?

– Ну, гаразд.

– Добре. Отож коли наша Тереза Юзефiвна дiзналася, що в ii класi вчитиметься новенький, то й зрозумiла, що всю систему «трiйок» доведеться перекроiти по-новому.

– А-а-а…

Утiм, оскiльки запитання буквально повисло у Вiльки на кiнчику язика, Микита поквапився випередити однокласника: