Книга Застою. 1965–1976

– Звiсно, хочу! Двi банки купи. А ще я конфiтюру хочу! Смачний, напевно? А дорогий який!.. Мама сказала, пiвцарства вартий.

– Добре! Куплю я i помiдори, i конфiтюр. Але скажи менi, Валерко, а з чого це мама стiльки перепiчок замовила? Аж десять штук.

Син розгорнув хустку i почав лiчити пласкi хлiбини:

– Раз, два, три, чотири, п’ять… Раз-п’ять, два-п’ять, три-п’ять.

– Три та п’ять – буде вiсiм, – повчальним тоном додав батько.

– Вiсiм… Ми купили скiльки було, бо бiльше не було.

– А чого так багато?

Малий хитро посмiхнувся й, озирнувшись на всi боки, змовницьки прошепотiв:

– Землетрус сьогоднi буде.

«Боже, як же складно жити з Касандрою! І все вона знае наперед, аж лячно», – подумав Леонiд. Немовби прочитавши батьковi думки, Валерка тихесенько прошепотiв:

– Це не мама, це Рафаiл Тагiрович сказав. І Вiктор Лi також.

Сьогоднiшня вечеря в сiмействi Гайдамакiв-Уханьських була надзвичайно смачною, а на додачу пили ще й чай з конфiтюром, хоча i коштував вiн скаженi грошi. Тим не менш Леонiд купив аж три банки, немов i справдi наближався кiнець свiту. Пiсля вечерi Гелена пiшла в кiмнату, а Леонiд з Валеркою лишилися на кухнi мити посуд. Коли навели лад, батько сiмейства раптом уздрiв у куточку цiлий ящик «Боржомi» й величезний двадцятилiтровий бiдон. Не знаючи, обурюватися чи дивуватися, вiн негайно побiг до кiмнати… i побачив, що дружина пакуе дорожню сумку.

– Ми що, кудись вiд’iжджаемо? – спитав Леонiд розгублено.

– Нi, – вiдповiла Гелена.

– А що тодi?..

– Невдовзi нас сильно качне, електрику, воду i газ вимкнуть, телефони не працюватимуть. Треба мати пiд рукою необхiднi речi, документи та грошi, а у квартирi – запас продуктiв. У бiдонi вода для вмивання i прибирання.

– Мати пiд руко-о-ою-у-у… – передражнив ii Леонiд. І тут його погляд впав на сервант: – Гелю, а де наш посуд?! Де чарки i кришталь?!

– У коробочки спакувала, щоб не побилися, – посмiхнулася дружина й ласкаво пригладила його волосся.

Леонiд вiдскочив i схопився за голову, однак дружина продовжила тихеньким наполегливим шепiтком:

– Не переймайся, я кришталь потiм цiлим дiстану. А от наш сусiд Юра з третього поверху свiй спальний гарнiтур на сходи поспiхом потягне, все попереламае, потiм два днi прибиратиме.

– Касандрочко моя люба! Це тобi Вiктор сказав або Рафаiл? – спитав чоловiк насмiшкувато, поступово оговтуючись вiд шоку.

– Нi, про це я сама здогадалася. Я ж у тебе Касандра, чи не так?

Спати полягали рано, при цьому навiть малий Валерка вгомонився i заснув напрочуд швидко. Леонiд прокинувся вiд тужливого оглушливого гуркотiння, немов грiзний Карпатський Велетень, про якого в дитбудинку розповiдала Ірма, раптом заграв на довжелезнiй трембiтi. Поглянув на будильник: лише 5:15 ранку!.. Пiдбiг до вiкна, визирнув на темну вулицю…

Як раптом на пiвнiчнiй частинi небокраю блимнув вогняний спалах, i за якийсь час по тому завiбрувала земля. Гудiння наростало, нiби щось велике i страшне повiльно, але впевнено котилося просто на iхнiй дiм.

Леонiд перелякано заметушився по кiмнатi й негайно виявив, що Гелена не спить, а з цiкавiстю спостерiгае за поведiнкою чоловiка.

– Гелю, вiйна! Америка нас бомбить!!! Лiтаки чуеш?!

– Заспокiйся, Льоню, не вiр газетним плiткам. Особливо тому, що друкують у журналi «За рубежом»[25 - Радянський, а нинi росiйський часопис. Видаеться з 1930 року.], – ласкаво прошепотiла Гелена й додала заспокiйливо: – Нiяка це не вiйна, це всього лише землетрус.

Раптом земля пiд будинком повiльно заворушилася, немов пiдземнi сили вирiшили нагадати людям про свое iснування. Потiм зарипiло й заскреготало. Будинок затремтiв, як перелякане звiрятко, якому хочуть завдати гострого раптового болю. Протягом кiлькох наступних секунд сталася низка невеликих поштовхiв, земля крекотала i звивалася, будинок трусився в жорстокiй пропасницi. Було чутно, як за стiнами у сусiдiв б’еться посуд у шафах i буфетах. Потiм з гучним рипiнням лiжко поповзло до стiни.

– Може, побiжимо на вулицю?! – у вiдчаi Леонiд схопив ii за руку.

– Нi, не варто, – вiдповiла дружина напрочуд спокiйно. – Там холодно i небезпечно, зараз почнуться сильнiшi поштовхи, щось впаде, здiйметься пилюка, дихати буде нiчим. Та й не пройдеш ти сходами: сусiд Юра вже почав витягати з квартири меблi.

Леонiд прислухався: справдi, щось жалiсливо рипiло i трiщало на сходах… Раптом земля здригнулася вiд жахливого, неймовiрноi сили удару! Звiдусiль залунали гучнi зойки смертельно переляканих людей. Леонiд розчахнув вiкно й визирнув на вулицю. Його вразило те, що там вiдбувалося: земля дибiлася й осiдала, то оголюючи, то знов ховаючи рванi глибокi трiщини. Припаркованi бiля будинкiв автiвки кидало вперед i назад. Дерева ламалися, немов сiрники, й виверталися з корiнням, утворюючи завали.

З будинкiв на вулицю вискакували люди, босi й напiводягнутi: хтось в спiдньому, хтось навiть без в сорочки, зате з ватяною ковдрою на плечах – хто в чому!.. Пiд акомпанемент пронизливого передзвону вiконних шибок, гуркотiння уламкiв цегли, скреготання металу й iншi звуки руйнування споруд вони кидалися врозтiч, бiгли навмання в пропилену темряву – лише б подалi вiд будинкiв.

Дехто примудрявся вскочити в автiвку й навiть завести двигун. І ось вже легковики, голосно сигналячи, один за одним мчать дорогами, усипаними пилюкою, уламками цегли й вiдiрваними дошками, об’iжджаючи бетоннi плити, що хтозна як повиповзали на проiжджу частину. Ось один з легковикiв (мабуть, через погану видимiсть) на величезнiй швидкостi влетiв у рiг будинку, вiдскочив вiд нього, немов тенiсний м’ячик, налетiв на бетонний брус. Вiд удару через вiтрове скло вилетiв водiй i, розпластавшись на заваленому смiттям асфальтi, нерухомо застиг у калюжi власноi кровi, безладно розкинувши руки й ноги…

Невелика вантажiвка, яка виiхала переднiми колесами на тротуар, раптом провалилася в розверзлу пiд нею трiщину i зникла пiд землею.

Увесь цей жах тривав не бiльше 5–7 хвилин, якi здалися Леонiдовi вiчнiстю. Потiм будинок вже вкотре здригнувся й вiдчутно нахилився, з даху полетiли уламки шиферу, цегли i дощок. Споруда стогнала i плакала, готова впасти – але встояла, практично не постраждавши. Зате стовпи пилюки здiйнялися майже до четвертого поверху…

Леонiд закрив вiкно i повернувся в лiжко, вирiшивши: якщо вже судилося загинути, то з комфортом. Далi були ще поштовхи – слабкi й ледь помiтнi. Але саме цей поштовх, найпотужнiший з усiх, нiби запустив ланцюговий механiзм руйнування старих глинобитних будинкiв, якi безладно розсипалися. Натомiсть нещодавно збудованi панельнi будинки, гуркочучи i крекчучи, повiльно складалися в один поверх, немов картковi.

Валерка нарештi прокинувся й ошалiлими очима дивився на батькiв. Було видно, що малий неабияк наляканий. Гелена пiдiйшла до нього, вийняла з дитячого лiжечка, поклала на диван i лягла поруч. Малюк притулився до неi, немов шукаючи захисту, уткнувся обличчям у материнi груди i лежав деякий час нерухомо. Потiм пiдняв голову й запитав:

– Мамо, а ти i тато завтра пiдете на роботу?

– Нi, маленький, не пiдемо.

Малюк мiцно обiйняв матiр, незабаром заспокоiвся i тихо засопiв.

Прокинулися пiзно – близько 10:00 ранку. На вулицях працювали бульдозери та екскаватори, туди-сюди курсували вантажiвки, що вивозили смiття за мiсто.

Вставати не хотiлося. Свiтла, газу й води не було, телефон мовчав, зате працювало центральне радiо. Протягом двох годин слухали те, що передавали про стихiйне лихо в Ташкентi:

«У першi ж години пiсля землетрусу по тривозi були пiднятi всi служби мiста: служби пожежноi охорони, МВС, армii та медицини. Радянськi люди, в тому числi жителi Ташкента, непереможнi. Велике всiм iм спасибi!»

І таке iнше в тому ж дусi.

Леонiд спробував вийти з квартири, однак виявилося, що меблi на сходи виносив не тiльки дядя Юра з третього поверху, але й iншi сусiди. Зокрема, шафа дядька Ікара – сусiди з четвертого поверху – надiйно заблокувала дверi квартири сiмейства Гайдамакiв-Уханьських.

– Я ж тобi казала вночi, що на вулицю бiгти не варто, – посмiхнулася Геля. – Ото був би номер, якби ти вибiг на вулицю, а тепер не мав би змоги повернутися до нашоi оселi! Уявляеш?..

– Касандро ти моя, поясни краще, чому ти зберiгала вночi дивний спокiй? Чи ти, може, знала, що наш будинок вцiлiе?

– Так, знала.

– Звiдки?!

– Бо вiн вiдносно новий i цегляний. Зруйнувалися ж переважно древнi саклi та новiтнi панельнi будинки. А наш встояв, хоч стiни i порепалися.