Книга Застою. 1965–1976

– Саме так, «пластилiнова», – кивнув той. – І прошу мати на увазi, що подiбних субчикiв я зустрiчав не тiльки на фронтi, але й, на жаль, в мирному життi також. Причому, можете вiрити або не вiрити, з одним таким «пластилiном» я перетнувся саме на цiй маруднiй справi.

– З Бабиним Яром?..

– Точнiше, з Куренiвкою, – Харитон Якимович мимоволi стишив голос, хоча через буяння негоди тепер його слова було важко розiбрати. – Все йому, «пластилiну» цьому, бачте i так, i сяк. І проект тiеi дамби клятоi в цiлому подобався, i не без окремих застережень…

– Стривайте, стривайте, – Каракiс мимоволi стишив ходу, тим самим затримавши всю компанiю, – здаеться, я навiть знаю, про кого ви говорите! Його звуть… звуть його… М-м-м… Як же його звати, справдi?!

– Ходiмо, Йосипе. Навiщо пiд дощем мокнути? – супутник спробував вiдволiкти Каракiса вiд роздумiв.

– Справдi, Аво, ходiмо, бо я вас усiх, здаеться, затримую.

– Нас усiх!..

– Так-так, звiсно, що нас. Ходiмо.

– Тим паче не вартий той «пластилiн», щоб його зараз згадувати, – пiдхопив вусань. – Це вiн тепер такий хороший, хоч до болячки прикладай, а коли ми з ним сварилися в кабiнетi цього мерзотника Давидова…

– А-а-а, то ось ви де познайомилися! – кивнув Каракiс. – Розумiю, розумiю. Тепер я розумiю ваше до нього ставлення.

– Саме так! Його ж, субчика цього, спочатку Давидов спитав – мовляв, яке ваше ставлення до проекту дамби цiеi, отож вiн i почав. Щоб i вашим i нашим. Абсолютно «пластилiнова» позицiя, кажу ж вам! Тодi вже я його запитую, хiба ж можна отаким безхребетником по життю бути?! Та й загалом, звiдки ти, «пластилiн» сякий-такий, в нашому Киевi взявся?! А вiн…

– А я тут до чого?

– Що-що?.. – вусань змiряв Анатолiя здивованим поглядом.

– Ви сказали, що я такий самий «пластилiновий», як i цей чоловiк, iм’я якого ви нiяк пригадати не можете. Чому?

– Бо ти вiриш, що i пам’ятник розстрiляним тут буде встановлено, i несприятливих прикмет не заперечуеш. Це, знаеш, знов-таки i вашим i нашим! Ласкаве телятко двох маток ссе, аякже…

– Харитоне Якимовичу, дарма ви так про Анатолiя кажете, – слабко посмiхнувся Каракiс, вирiшивши, що учень потребуе певного захисту. – Просто ви його знаете недостатньо добре, тодi як я маю задоволення спостерiгати за цим молодим чоловiком ще зi студентськоi лави. Втiм, наш Анатолiй не такий вже й молодий… І досвiду встиг набратися. Вiн же тепер цiлий головний архiтектор в «УкрНДІПмiстобудуваннi», отакоi! Це як в анекдотi про Карла Маркса. Знаете?.. От Ава точно знае.

– Це про економiста?.. – перепитав той i хихикнув, не втримавшись.

– Так-так, той самий. Хлопчик запитуе маму: «А хто такий Карл Маркс?» – «Вiн, синку, був економiстом», – «Ага-а-а, зрозумiв! Це як наш дядя Ізя!» – «Нi-нi, синку, наш дядя Ізя – вiн старший економiст, тодi як Карл Маркс – вiн просто економiст».

Усi довго смiялися, включно з Харитоном Якимовичем. Адже те, що для розрядки ситуацii Каракiс наважився в його присутностi розповiсти полiтичний анекдот, свiдчило про довiрчiсть iхнiх стосункiв. Хоча познайомилися вони очно менше мiсяця тому.

Очно – бо колись давно нинi покiйний голова Киiвського мiськвиконкому товариш Давидов неодноразово запитував заслуженого будiвельника товариша Бугрима: мовляв, яким боком до вашоi iнiцiативноi групи товаришiв, що чинить запеклий спротив замиванню Бабиного Яру, причетний такий собi архiтектор Каракiс?! Але тодi вони ще не встигли зазнайомитися, хоча саме прiзвище й посаду Харитон Якимович запам’ятав.

І вже коли у четвер, 29 вересня цього року, бiля узголiв’я засипаного (нарештi все ж таки не замитого, а поступово засипаного землею!) Бабиного Яру зiбралися на стихiйний мiтинг найсмiливiшi кияни… коли перед цим стихiйним зiбранням виступили як Іван Дзюба, так i Вiктор Некрасов… Тодi хтось почав декламувати пронизливу до нервових дрижакiв, до мимовiльних слiз поезiю Євтушенка:

Над Бабьим Яром памятников нет.
Крутой обрыв, как грубое надгробье.
Мне страшно.
Мне сегодня столько лет,
как самому еврейскому народу.
Мне кажется, сейчас –
я иудей.
Вот я бреду по древнему Египту.
А вот я, на кресте распятый, гибну,
и до сих пор на мне – следы гвоздей.
Мне кажется, что Дрейфус –
это я.
Мещанство –
мой доносчик и судья.
Я за решеткой.
Я попал в кольцо.
Затравленный,
оплеванный,
оболганный.
И дамочки с брюссельскими оборками,
визжа, зонтами тычут мне в лицо…

Саме в цей момент до мiтингувальникiв почали наближатися мiлiцiонери, якi до того тупцювали неподалiк. Промовець, який читав вiрш Євтушенка, перелякано замовк, зате обурено загомонiли iншi:

– Не заважайте!..

– Дайте нам вiдзначити роковини!..

– Сьогоднi ж кругла дата – двадцять п’ять рокiв!..

– Чверть сторiччя вiд початку розстрiлiв!..

– Та майте ж ви совiсть!..

– Ви радянськi люди чи нi?..

– Як не роздуплилися на пам’ятник, то дайте ж хоч так пом’янути!..

Але мiлiцiонери продовжували насуватися. Як раптом перед ними вийшов якийсь чоловiчок у дiловому костюмi, худий, блiдий i довготелесий, та мовив трохи засиплим голосом:

– Спокiйно, товаришi, спокiйно! Я представляю мiськвиконком i маю заявити наступне… Заявити цiлком офiцiйно, так би мовити. Йдучи назустрiч побажанням трудящих… а ви у нас i е трудящi – отже, йдучи назустрiч вашим побажанням… Вашим, товаришi, побажанням!..

– Чого-чого?.. Що ви таке кажете? – пролунало з натовпу.

– Я кажу, що йдучи назустрiч вашим, товаришi, побажанням, був проведений конкурс архiтектурних проектiв на найкращий пам’ятник жертвам фашистських бузувiрiв. І от, товаришi, я маю офiцiйно оголосити, що на цьому конкурсi перемiг проект двох шановних архiтекторiв – товаришiв Каракiса Йосипа Юлiйовича та Мiлецького Авраама Мойсейовича. Привiтаемо ж iх нашими бурхливими оплесками!

Пiсля чого худий, блiдий, довготелесий чоловiчок представив мiтингувальникам обох авторiв переможного проекту. Ясна рiч, на цьому стихiйний мiтинг i завершився. А по його закiнченнi до архiтекторiв Каракiса й Мiлецького пiдiйшов схвильований вусань, вiдрекомендувався:

– Бугрим Харитон Якимович, ветеран будiвельноi галузi.

Пiсля чого розповiв, як свого часу створена пiд його орудою iнiцiативна група товаришiв «знизу» намагалася протидiяти замиванню Бабиного Яру… хоча й марно. Розмова тривала ще довго, як раптом з’ясувалося, що Харитон Якимович ще замолоду – на початку 1930-х рокiв брав участь у добудовi Будинку Червоноi Армii i Флоту[32 - Нинi – Центральний будинок офiцерiв Збройних сил Украiни.]. Але ж керував цим будiвництвом не хто iнший, як Йосип Юлiйович Каракiс!!! Отож виходило, що заочно вони знайомi не один десяток рокiв… Природно, старий архiтектор i старий будiвельник розпрощалися найкращими друзями.

А далi, буквально вчора – у суботу, 22 жовтня, зi швидкiстю кур’ерського потяга Киевом розлетiлася чутка про якусь дивну гранiтну брилу, нiбито встановлену поруч iз муром Лук’янiвського цвинтаря. Природно, Авраам Мойсейович та Йосип Юлiйович, як автори переможного, офiцiйно визнаного й узаконеного владою проекту поiхали подивитися на це диво. До того ж керуючись незрозумiлим передчуттям, Каракiс прихопив iз собою колишнього свого учня Анатолiя.

Але кого ж вони зустрiли тут, бiля рясно вимоченоi дощем каменюки?! Природно, Харитон Якимович також не мiг не прийти сюди, на Сирець… Отож тепер, прямуючи тротуаром Дорогожицькоi вулицi, всi четверо гадали, чи справдi здiйсниться багаторiчна мрiя багатьох киян – чи це чергова вiдмовка, обiцянка-цяцянка влади з метою заспокоiти громадськiсть?..

– А знаете, Йосипе Юлiйовичу, я бiльше не працюю в «УкрНДІПмiстобудуваннi», – мовив раптом Анатолiй.