Книга Застою. 1965–1976

От саме в рамках цiеi кампанii всiм вчителям було доручено з’ясувати, хто зi старших родичiв нинiшнiх школярiв боровся з нiмецьким фашизмом особливо героiчно. А з’ясувавши – запланувати виступи героiв перед дiтлахами на урочистих зборах протягом навчального року.

Ця кампанiя збiглася з переводом Левка Потаповича до Охтирки. Йому довiрили вести 1-Б клас, який формувався саме зараз. Природно, як слухняний виконавець, вiн поспiшив озброiтися списком дiтей класу з хатнiми адресами та почав обходити сiм’ю за сiм’ею, знайомитися з батьками своiх «першачкiв» i розпитувати, хто де воював чи перебував пiд час вiйни.

Камiла Шепетун була в охвiстi списку, отож додому до неi Левко Потапович потрапив далеко не одразу. Але потрапивши, був вражений занадто сторожким (якщо не сказати – крижаним) прийомом, влаштованим батьками першокласницi. Йому ледь-ледь вдалося з’ясувати, що як тато, так i мама ученицi були не з мiсцевих: вiн приiхав з Харкова, вона – з Киева, причому обидва обiймали незначущi посади на труболиварному заводi. Як раптом вчитель дiзнався таке!.. Виявляеться, пiд час вiйни Мирослав Сергiйович Сусло командував пiхотним батальйоном, а його дружина Марiя Явтухiвна Шепетун була справжньою киiвською пiдпiльницею! Оце так знахiдка!.. Та таким батькам, можна сказати, цiни немае!!! Кому ж iще виступати перед малечею, як не цим двом?..

Однак на цю, здавалося б, дуже привабливу пропозицiю Мирослав Сергiйович буквально вибухнув нестримною лайкою. Добре, що Камiли на той час не було вдома – пiшла погуляти… Ледь-ледь вдалося Марii Явтухiвнi втихомирити чоловiка, який вилетiв з iхноi кiмнати, рiзко грюкнувши дверима i при цьому ледь не збивши з нiг стару сусiдку, яка спiшно вдала, що просто проходила коридором, а не пiдслуховувала.

– Будь ласка, Левко Потаповичу, не звертайте уваги. Мiй чоловiк терпiти не може, коли хтось починае розпитувати про його фронтове минуле.

Марiя Явтухiвна спробувала зобразити лагiдну посмiшку, однак це вийшло настiльки невдало, що вона якнайшвидше вiдвернулася.

– Але чому?! – дивувався вчитель. – Адже я хотiв всього лише запросити або його, або вас… До речi, а ви теж нервуетесь, згадуючи вiйну?

– Знаете, що я вам скажу…

Жiнка трохи помовчала й раптом запропонувала:

– А давайте-но чайку вип’емо! Згода?..

Левко Потапович кивнув. Тодi Марiя Явтухiвна виставила на стiл, що стояв посеред кiмнати, двi пошарпанi чашки з надтрiснутими по краях блюдцями, такий самий пошарпаний заварювальний чайничок, розкриту пачку грузинського чаю-екстра i цукорницю з дрiбно поколотим цукром, виклала пару нержавiючих чайних ложечок. Пiшовши на кухню, хвилин за двадцять повернулася звiдти з повним чайником окропу i всiлася за стiл навпроти гостя:

– Про чоловiка мого я не розповiдатиму… бо якщо вiдверто, то й досi не в усьому розiбралася. Скажу лише, що воював вiн героiчно, але… Скажiмо так, через певнi обставини вже пiсля вiйни у нього забрали й офiцерське звання, i всi нагороди та запроторили в Камишлаг[29 - Камишовий табiр – Особливий табiр № 10 з центром у с. Ольжерас (нинi м. Междуреченськ) Мисковського р-ну Кемеровськоi областi. Існував у 1951–1954 роках. Основний напрям робiт – будiвництво шахт Кузбасу.] на пiдземнi роботи.

– А-а-а…

– Левко Потаповичу, я дуже прошу бiльше не торкатися цiеi теми! Я не знаю нiчого, окрiм того, що замiсть «десятки» за вироком мого Мирося звiльнили всього лише через три або чотири роки, проте нiчого з вiдiбраного не повернули i проживати у великих мiстах заборонили. У нього в Харковi була сiм’я – то i дружина, i дiти зреклися… Ну-у-у, ви тепер розумiете, як вiн опинився тут, в Охтирцi й чому ми зiйшлися?..

– Марiе Явтухiвно, хоч я i працював з малолiтнiм контингентом у спецiальних дитбудинках, однак знайомий також з багатьма дорослими, якi вiдсидiли за рiзнi… м-м-м… грiхи перед нашою Радянською Батькiвщиною. А iнодi й без грiхiв вiдмотали рiзнi строки.

– Ну, отож, отож! – кивнула вона. – Тому, сподiваюсь, ви бiльше не станете торкатися цiеi болiсноi теми.

– Це через ув’язнення дочка записана на ваше прiзвище? – обережно спитав Левко Потапович.

– Так. Адже Мирослав вважае, що його зганьбили, збезчестили через чиюсь примху. Хоча й я також…

– Ви, Марiе Явтухiвно?!

– А з чого б менi добровiльно переiжджати з Киева в Охтирку? Невже ви можете припустити таке, Левко Потаповичу?..

Тепер вже гiсть вiдвiв очi, знiяковiло втупившись в свою чашку. Розцiнивши це по-своему, господиня пiдлила йому ще заварки й гарячоi води, стурбовано мовила:

– Треба б знов чайник закип’ятити.

Однак до кухнi не пiшла, натомiсть заходилася розповiдати iсторiю про те, як виявила в купi смiття маленьку еврейську дiвчинку Дору, яку таемно сховала у себе вдома й яка прожила у неi пiд лiжком довгi два роки окупацii.

– Але ж, Марiе Явтухiвно… Не знаю, що там у чоловiка вашого сталося чи то на фронтi, чи вже в мирному життi, але ви точно героiня!!! І те, що ви зробили, – це справжнiй подвиг!..

– На жаль, тi, хто залишив мене в Киевi для пiдпiльноi роботи, так не вважають. І вони мають рацiю: адже якби фашисти знайшли Дору, нас би обох розстрiляли. Отож нема чого заперечити: я справдi пiддала загрозi те надзвичайно важливе завдання, яке менi доручили виконати.

– Невже ви шкодуете?..

– Нi, не шкодую. І не шкодувала нiколи, – Марiя Явтухiвна слабко посмiхнулася. – Бiльш того, якби заздалегiдь знала, що через порятунок Дори у мене пiсля вiйни виникнуть неприемностi, то все одно повелася б так само. Я не знаю, чим це пояснити. Можливо, я несповна розуму… але чомусь менi здаеться, що я вчинила правильно.

Вони трохи помовчали, тодi жiнка пересмикнула плечима i спитала гостя:

– Левку Потаповичу, а от ви як вважаете, вiрно я вчинила чи нi? Звiсно, ви вчитель… педагог, так би мовити. В школi можете розказувати дiтям те, що вам наказано розказувати. Я це розумiю. Але ось зараз, коли тут немае нi мого Мирослава, анi Камiли – що ви зараз скажете менi особисто?..

Гiсть вiдверто розгубився, бо нiяк не розраховував, що його стануть про щось розпитувати. Це ж вiн прийшов з’ясувати, хто з учасникiв вiйни зможе виступити перед дiтьми, як раптом… То вiдповiсти чи нi?! Чи не варто?..

З iншого боку, розповiдь Марii Явтухiвни несподiвано збурила його власнi спогади про военне лихолiття. Нi-нi, звiсно ж, вiн на фронтi жодного дня не був через малолiтство. Проте у Левка Потаповича були власнi спогади, пекучi й незвичайнi: про бабусю з Кiзляра – батькову тещу, яка жила на Червоноармiйськiй вулицi й до якоi його вiдправили на початку лiта 1941 року (а згодом з’ясувалося, що не на один мiсяць), про евреiв-переселенцiв з Москви, про подаровану москвичкою Еммою шовкову сорочку та ii чудодiйну силу… Про смерть бабусi й поневiряння по дитбудинках спочатку в Дагестанi, потiм у Карачаево-Черкесii. І звiсно ж про те, як у сiчнi 1944 року карачаевцi викрали вихованцiв дитбудинку, розташованого в станицi Зеленчуцькiй, та розстрiляли, щоб помститися за втраченi сiм’i[30 - У листопадi 1943 року вiдбулися масовi депортацii карачаевцiв до Казахстану та Киргизii. Приводом для цього стали звинувачення у спiвпрацi з нiмецькими окупантами, у протидii вiдновленню радянськоi влади i в бандитизмi. Повернутися на Пiвнiчний Кавказ тим депортованим, хто вижив, було дозволено лише в 1957 роцi. Остаточно полiтична реабiлiтацiя карачаевського народу вiдбулася лише в 1991 роцi.].

«Моi сини також хотiли жити! І його дiти, i його, i його! Але мiлiцiонери iх пристрелили, бо вони опиралися. Моi сини тепер в раю бiля Аллаха, i його дiти, i його також, i його!.. А ви зараз подохнете, як собаки!»

Так кричав той черкес, що командував iншими озброеними чоловiками. І хоч як благали викраденi дитбудинкiвцi – iх усiх поставили до стiни напiвзруйнованого будинку та розстрiляли. Мабуть, до самоi смертi Левко Потапович не забуде, як пролежав серед закляклих тiл товаришiв до глибокоi ночi, як пiд покровом темряви поповз до берега Великого Зеленчука, як кинувся в крижану воду й поплив за течiею. А над головою свистiли невидимi кулi…

І головне, про що вiн не мiг забути – то це про бiлу шовкову сорочку, з благословенням подаровану переселенкою Еммою: от саме сорочка ця його i врятувала!!! Бо нi кулi, анi крижана вода йому не зашкодили.

Одного разу Левко Потапович таки наважився розповiсти цю iсторiю вихованцям Мотовилiвського дитбудинку. Дiти слухали з роззявленими ротами, майже затамувавши подих. Отож тепер, коли почув незвичайну в усiх вiдношеннях розповiдь Марii Явтухiвни про дiвчинку Дору, вчителевi закортiло подiлитися з нею власними спогадами.

Проте щойно Левко Потапович зiбрався з духом, як дверi кiмнати розчинилися, i в них з’явився Мирослав Сергiйович Сусло, який мовив з неприхованою вiдразою:

– Ви тут чаювати розсiлися, я так бачу… Але чи не здаеться вам, товаришу Силич, що ви зловживаете становищем майбутнього вчителя нашоi Камiли? Бо як на мене, то вам саме час додому забиратися.

– Миро-о-осю-у-у!.. Хiба так можна? Це ж некрасиво, – спробувала протестувати Марiя Явтухiвна, однак ii чоловiк лишався неприхильним. Отож Левко Потапович був змушений розпрощатися. Вiн знав, що бiльш нiколи не навiдаеться сюди в гостi. Аж надто очевидно було, що батьковi сiмейства його iдея виступу перед школярами не сподобалась, що ж до його дружини… Вона ж сама погоджуеться, що не мала права ризикувати виконанням завдання Батькiвщини заради порятунку маленькоi дiвчинки – i тим не менш, ризикнула. Чи варто розповiдати про це дiтям?! Навряд чи…

Що ж, Левко Потапович побував у них один-единий раз – хай на тому все окошиться. До того ж чай у них не найкращий. І якщо бути щирим, то Марiя Явтухiвна абсолютно не вмiе його заварювати!

А хто ж перед дiтками виступатиме?! Ну-у-у, хтось-таки знайдеться. Якщо добре подумати, вже намiчаеться декiлька кандидатiв.

Коротше кажучи, Левко Потапович бiльше не мав намiру спiлкуватися з батьками Камiли Шепетун. Як раптом…

Так, сьогоднi ввечерi до нього додому несподiвано прибiгла Камiла i буквально з порога, вiд хвилювання плутаючи слова, випалила:

– Левко Попато… Потаповичу! Пато… ой – тато просить нас… Ой – просить вас прийти до нас. Негайно!.. Отак.

Зважаючи на доволi пiзнiй час (було вже пiв на дев’яту вечора), все це виглядало аж надто неймовiрним.

– Ти правду кажеш? Нiчого не наплутала? – про всяк випадок перепитав здивований вчитель.

– Нiчого, – Камiла крутнула головою так енергiйно, що двi акуратно заплетенi кiски пiдстрибнули вгору i знов впали iй на плiчка.

– Це тато просить, не мама?

– Тато, тато!

– А чого ж так пiзно?

– А я там знаю! – Камiла знов крутнула головою. – Сказав, щоб ви прийшли зараз, та й усе. Якщо ви дорогу забули, то я проведу.