Книга Застою. 1965–1976

– Не забув. Але, звiсно ж, пiдемо разом, бо пiзно вже й маленьким дiткам не годиться вештатися вулицями проти ночi.

– Та-а-а!.. – дiвчинка напнула губки i подивилась на вчителя якось зверхньо-поблажливо. – Я ж мiсцева, хто менi що зробить?..

На щастя, йти було недалеко: кварталiв сiм чи вiсiм, не бiльше. Дорогою мовчали. Левко Потапович все гадав, що ж сталося, з якого це дива нелюб’язний батько сiмейства раптом запросив його в гостi?! Та ще й на нiч глядючи… З якого це дива, справдi?..

Гадав, гадав – i не вгадав: виявляеться, причина була… в iншому гостi! Принаймнi саме таке враження склалося у Левка Потаповича, оскiльки варто було йому слiдом за Камiлою переступити порiг iхньоi кiмнати, як похнюплений Мирослав Сергiйович одразу ж зрадiв неймовiрно i звернувся до молодого чоловiка, який сидiв проти нього за столом:

– О-о-о, ось i Левко Потапович! Знайомтеся, це майбутнiй вчитель нашоi Камiли, вона ж у нас буквально за тиждень до першого класу пiде. Як час летить, як летить, подумати тiльки: здаеться, от-от щойно народилася – а вже до першого класу… Подумати тiльки!..

– Так-так, Мирославе Сергiйовичу, час iде, а разом з тим i давня iсторiя про штучний перкаль стае дедалi…

– Нi-нi-нi, годi на сьогоднi, годi! – лагiдно усмiхнений господар рiшучо замахав руками. – Годi на сьогоднi про штучний перкаль. До нас завiтав майбутнiй вчитель нашоi Камiли, ми мусимо термiново обговорити з ним… До речi, Левко Потаповичу, знайомтесь: це до мене аж iз самого Харкова кореспондент приiхав! Знайшов, бачте, навiть тут, в Охтирцi. Хоче, щоб я згадав деякi справи давно минулих днiв, як казав Пушкiн…

– Товаришу Сусло, але ж iсторiя з революцiйним винаходом штучного перкалю i справдi варта того, щоб вiдновити всi подро… – почав харкiв’янин. Та Мирослав Сергiйович лишався непохитним:

– Товаришу Гапочка, дорогий, годi на сьогоднi! У нас важлива розмова з майбутнiм вчителем нашоi Камiли…

– А я?! А той революцiйний винахiд як же?..

– Нiчого не можу вдiяти! От повернуся з вiдрядження за тиждень, тодi й поговоримо як слiд. Неквапом i спокiйно.

– Але ж я не можу стирчати тут, у вашiй Охтирцi, цiлий тиждень, очiкуючи вас! – скрикнув кореспондент вiдчайдушно.

– Нiчого не можу вдiяти. Вам час додому.

І хоч як впирався харкiвський гiсть, проте його все ж таки витурили з кiмнати, а потiм i з комунальноi квартири.

– Дякую вам, Левко Потаповичу, що прийшли, бо цей Гапочка…

Вiн озирнувся на голос i тiльки тут побачив Марiю Явтухiвну, яка забилася в найтемнiший куточок кiмнати i звiдти насторожено спостерiгала за всiм, що вiдбувалося.

– Наскiльки я розумiю, Мирослав Сергiйович тривiально використав мене для того, щоб спровадити попереднього гостя, – невдоволено пробуркотiв вчитель.

Дiйсно, кому ж сподобаеться, якщо тебе використовують у такий спосiб… Марiя Явтухiвна зiбралася щось вiдповiсти, проте не встигла: у дверi увiйшов господар, на обличчi якого не залишилось жодного слiду люб’язностi.

– Дякую, що прийшли, Левко Потаповичу, – пробурмотiв вiн дещо стомлено, – бо я вже не знав, як здихатися цього прилипали Гапочки. Вчепився як той клiщ i крутить, крутить свое!.. Все викручуе, бач, викручуе!..

– Штучний перкаль… Що це таке? – обережно поцiкавився Левко Потапович. І негайно ж пошкодував про цю свою цiкавiсть.

– Послухайте-но, товаришу Силич! – проскреготав Мирослав Сергiйович, причому тепер в його голосi брязкнули загрозливi нотки. – Я не збираюсь обговорювати з вами речi не просто неприемнi, але й небезпечнi! Ви не харкiвський кореспондент, це вiн може… Натомiсть вам краще про цей клятий винахiд забути i не згадувати нiколи! Мене один чоловiк попереджав, я не послухався… i от тепер…

Утiм, хто i про що попереджав Мирослава Сергiйовича, так i лишилося невiдомим. Чоловiк замовк раптово i, схоже, не збирався нiчого пояснювати. Мовчанка тривала, аж доки Марiя Явтухiвна не порушила тишу:

– Левко Потаповичу, чи ви не хочете чайку попити? Бо минулого разу… Камiло, збiгай-но на кухню, постав на вогонь чайник. А я тут зараз…

– Так, звiсно, поп’емо чайку, – погодився вчитель, побачивши, що господиня вже виставляе на стiл чашки та блюдця.

Мирослав Сергiйович скрушно зiтхнув, але заперечувати теж не став. Хлопнули дверi кiмнати: це Камiла побiгла на комунальну кухню.

Район Бабиного Яру, Киiв, 23 жовтня 1966 року

Затягнуте суцiльними, без жодного просвiту хмарами небо плакало огидно-холодним осiннiм дощем. Небеснi сльози рясно поливали задвiрки Лук’янiвського цвинтаря й серед iншого – величезну кам’яну брилу форми, наближеноi до паралелепiпеда. Одна з граней каменюки була гладко обтесана, а на нiй вибито наступний напис:

ТУТ БУДЕ СПОРУДЖЕНО ПАМ’ЯТНИК РАДЯНСЬКИМ ЛЮДЯМ – ЖЕРТВАМ ЗЛОДІЯНЬ ФАШИЗМУ ПІД ЧАС ТИМЧАСОВОЇ ОКУПАЦІЇ МІСТА КИЄВА В 1941–1943 РОКАХ

Через те, що дощовi потоки рясно зрошували вертикальну гранiтну поверхню, канавки вирiзаних на нiй лiтер вже давно (очевидно, ще вночi) намокли. Завдяки цьому виникла оптична iлюзiя – лiтери немовби розчинилися i зникли. Тому щоб розiбрати напис, потрiбно було докласти неабияких зусиль. Звiсно, було б краще наблизитися до каменюки упритул…

Однак тi, хто зiбрався бiля муру, що огорожував задвiрки Лук’янiвського цвинтаря, не наважувалися на подiбний крок iз двох причин. По-перше, парковi дорiжки, «пролiнiенi» залiзобетонними квадратними плитами, проходили на певнiй вiдстанi вiд гранiтноi брили. Оскiльки земля мiж парковими дорiжками i каменюкою рясно просочилася дощовою водою, то кожен, хто наважився б ступити на неi, ризикував не тiльки безнадiйно зiпсувати черевики, але й посковзнутися та впасти. По-друге, на певнiй вiдстанi звiдси, бiля самого виходу однiеi з залiзобетонних дорiжок на вулицю Мельникова бовванiла фiгура мiлiцiонера, закутаного в сiрий плащ-намет. Хтозна, куди вiн дивиться: можливо, на проiжджу частину, якою час вiд часу повiльно проiжджали автiвки… але цiлком можливо, що сюди, на пам’ятний камiнь! Точнiше, на людей, якi намагатимуться розiбрати рясно политий дощовою водою напис. Щоб запам’ятати, хто це робить…

Тому тi, хто завмер бiля гранiтноi брили, читали напис, одночасно тримаючи фiгуру в плащ-наметi на межi бокового поля зору. Прекрасно розумiючи, навiщо тут чергуе «топтун», люди намагалися вдавати, що змiст написаного iм байдужий – хоча при цьому тихесенько перешiптувалися здавленими голосами. Однак про що саме вони говорили, судити було важко через рiзкi пориви вогкого холодного вiтру, який розкидав на всi боки сльози небесного дощу. Можливо, люди допомагали одне одному розiбрати вирiзьблений на каменi напис. Можливо, iхню увагу найбiльше притягували двi перехрещенi ламанi канавки, якi нiбито перекреслювали написане – чи то природнi, чи прорiзанi навмисно… А можливо…

Втiм, усе було можливо!

Одне зрозумiло: все це зроблено не просто так, а з певним умислом. От тiльки в чому вiн полягае, умисел цей хитромудрий?!

Однак стояти на пронизливому вiтрi пiд огидно-холодним осiннiм дощем до нескiнченностi неможливо. Вiд потокiв небесноi води та поривiв крижаного вiтрi не врятуе нi парасолька, нi осiнне пальто, анi плащ. Тому постоявши хто скiльки мiг, люди прямували до виходу парковоi дорiжки на Дорогожицьку вулицю. Чому не на Мельникова?.. Та просто не хотiлося проходити поруч з постовим мiлiцiонером – бо раптом той подивиться на твое обличчя i запам’ятае?! А кому воно треба…

Звiсно, не можна було виключати, що другий «топтун» засiв бiля виходу на Дорогожицьку о-о-он у тих кущах, листя з яких ще не встигло облетiти. А отже, все одно тебе засечуть i запам’ятають, зафiксують, що цiеi недiлi, 23 жовтня 1966 року ти приходив пiд мур, яким було обнесено вiйськову дiлянку Лук’янiвського цвинтаря, аби на власнi очi побачити мокре диво – каменюку з багатообiцяючим написом, перекресленим навхрест двома лiнiями-канавками невiдомого походження.

Пiшли до виходу на Дорогожицьку i четверо чоловiкiв, трое з яких мали вже солiдний вiк, а четвертий був значно молодшим.

– Ну, Аво[31 - Мiлецький Авраам Мойсейович (1918–2004) – украiнський архiтектор, член Спiлки архiтекторiв СРСР, доцент Киiвського державного художнього iнституту. Зробив величезний внесок у формування «обличчя» столицi Украiни.], i що ж ти можеш сказати з цього приводу? – спитав найстарший з них товариша, який намагався хоч якось захистити вiд дощу величезною чорною парасолею iх обох.

– Навiщо мене запитувати? Немовби сам не розумiеш, до чого воно йде.

– А чого ж не розумiю? Все дуже навiть зрозумiло.

– Тодi не мене турбуй своiми запитаннями, а от хоч би учня свого.

– Мене? – негайно озвався наймолодший з чоловiкiв.

– Вас, Анатолiю, звiсно ж, що вас, – пiдтвердив той, кого Йосип Юлiйович Каракiс по-простецькому назвав Авою.

– Я все ж таки вiрю, що попри прикметнi ознаки, що так i кидаються в очi, ваш пам’ятник все ж таки буде встано… встановле…

Вони саме оминули кущi й завертали з парковоi дорiжки лiворуч на асфальт тротуару, коли особливо потужний порив вiтру мало не вирвав невеличку парасольку з рук наймолодшого. Якби не вчасна допомога четвертого – трохи згорбленого вусаня, закутаного у вилинялий брезентовий плащ, можливо, вiн би загалом впустив ii.

– Маете на увазi те, що напис немовби закреслено? – про всяк випадок перепитав Каракiс.

– Саме так, – кивнув Анатолiй i звернувся до вусаня: – Дякую, що допомогли з парасолею, iнакше б менi мокнути довелося.

– Нема за що, – пробуркотiв той не надто люб’язно.

– Пробачте, хiба я вас чимось…

– Нiчим ви мене не образили й не зачепили навiть, – так само нелюб’язно продовжив той. – Просто я терпiти не можу отаких «пластилiнових» людей, здебiльшого молодих, як-от ви.

– Як-як ви сказали, Харитоне Якимовичу?! «Пластилiнова» людина?.. – перепитав Каракiс, намагаючись захистити вiд пронизливого вiтру вухо долонею, приставленою до скронi кiвшиком.