Книга Застою. 1965–1976

– Перепрошую?..

– Кажу, що я бiльше не головний архiтектор «УкрНДІПмiстобудування». Вiднедавна я став експертом художньо-експертноi колегii Мiнiстерства культури УРСР. Звiсно, це не мае аж настiльки великого значення…

– О-о-о, навпаки мае! – негайно ж заперечив Каракiс. – Адже я тiльки-но хотiв поцiкавитися, чи нема там у вас в «УкрНДІПмiстобудуваннi» хоч би якихось вiдомостей про можливiсть перенесення Лук’янiвського цвинтаря.

– Тобто?..

Тепер вiд несподiванки зупинився вже Харитон Якимович, Анатолiй же хоч i був здивований, однак навпаки посунувся ближче до свого старого учителя. При цьому iхнi парасолi зiштовхнулися, хлюпнувши навсiбiч струменями холодноi дощовоi води.

– Бачте, яке дiло… – почав пояснювати Каракiс. – Моi знайомi з «УкрНДІпроектстальконструкцii» по секрету повiдомили, що у нас в Киевi збираються споруджувати за iхнiм проектом нову телевежу[33 - Найвища решiтчаста вiльностояча конструкцiя свiту та найвища споруда Украiни – Киiвська телевежа була зведена у 1968–1973 роках. У початковому 500-метровому варiантi розроблялася «УкрНДІпроектстальконструкцiею» для Москви, але в 1958 роцi була вiдхилена. Коли виникла нагальна потреба спорудити телевежу в Киевi, за основу взяли старий готовий проект, однак висоту споруди скоротили до 385 метрiв, пропорцiйно зменшивши решту елементiв конструкцii.]. І наскiльки я знаю, споруджуватимуть ii саме на тому мiсцi, де тепер лежить цей камiнь. Ава про це знае, я йому розповiв трохи ранiше. А тепер i вам кажу.

– Так-так, – кивнув на пiдтвердження Мiлецький.

– Стривайте, стривайте… То що ж це виходить?! – продовжив дивуватися Бугрим. – Я все ж таки ветеран галузi, тому розумiюся на певних речах. І можу з усiею певнiстю стверджувати, що на тому мiсцi, звiдки ми оце йдемо, спорудити телевежу неможливо. Там же настiльки мiзерний «п’ятачок», що нема де розвернутися! Хiба що частину Новоокружноi треба перекрити, лише тодi…

– Нi-нi, Харитоне Якимовичу, нiхто Новоокружну не перекриватиме. Я ж кажу, що збираються перенести на нове мiсце або Лук’янiвський цвинтар цiлком, або його частину.

– Найiмовiрнiше, що саме частину цвинтаря, – мовив стурбовано Мiлецький. – Подейкують, там е специфiчнi поховання, зробленi в давнину пiд час епiдемiй. Якщо розкрити тi могили… Невiдомо, чим це скiнчиться.

– Все так, Аво, все так. Але якщо навiть переноситимуть частину могил… наприклад, вiйськовий цвинтар… Все одно це робота займе чимало часу! А потiм ще телевежу зводитимуть. Отож я недарма запитав, чи вiрите ви в перспективу спорудження нашого пам’ятника? Робота ж попереду на роки… На десятилiття – це точно. А за цей час все може змiнитися.

– Але ж на каменi написано… – почав свое Анатолiй.

– Наскiльки я розумiю, Йосип Юлiйович натякае, що цим каменем поки що хочуть вiдволiкти увагу людей вiд спорудження телевежi, – заперечив Бугрим стурбованим тоном.

– Усе вiрно, Харитоне Якимовичу, все вiрно! Адже якщо навiть вiйськовi могили перенесуть, все одно це буде колишня територiя кладовища. Якщо ж з неi транслюватимуться радiосигнали… Хм-м-м!.. Уявляю, як це сприймуть пересiчнi люди.

– Як святотатство сприймуть, – зiтхнув Мiлецький.

– Точно, як наругу, – погодився Бугрим.

– А тому можна спробувати вiдволiкти увагу людей обiцянкою реалiзацii нашого з Авою проекту. Припустiмо, невдовзi почнуть розчищати територiю пiд якесь будiвництво й навiть переносити могили? Навiщо?! Хтозна… Якщо це робитиметься заради увiчнення пам’ятi жертв Бабиного Яру – люди не заперечуватимуть. Швидше навпаки… Якщо ж вiдкрито оголосити про спорудження телевежi – це сприймуть неоднозначо. Робiть висновки!..

Деякий час йшли мовчки. Нарештi Анатолiй наважився спитати:

– Отже, ви не вiрите в перспективу цього пам’ятника?

– І я не вiрю, й Ава теж не вiрить, наскiльки я розумiю.

– Не вiрю, нi, – мотнув головою Мiлецький.

– А тому, Анатолiю, якщо не вийде у нас з Авою, то вийде у вас, – посмiхнувся Каракiс. – Недарма ж я прихопив вас сьогоднi з собою.

– У нього вийде, кажете?.. – Бугрим покосився на мiнiстерського експерта з явною недовiрою й додав: – Вiн же «пластилiн» справжнiй, такi не здатнi вiдстоювати свое.

– У нього, Харитоне Якимовичу, у нього. Вiн все ж таки мiй учень, причому учень вельми талановитий… Ви його погано знаете.

– Йосипе Юлiйовичу, та облиште ви, зрештою!.. – махнув рукою Анатолiй. – Ви вже якось передрiкали менi, що я долучуся до робiт на Хрещатику, i що з того? А нiчого. Отож облиште.

– Одне iншому не завадить. Як я сказав – так i станеться. От згадаете моi слова через пару десяткiв рокiв. Ви, Анатолiю, ще будуватимете i на Хрещатику, i тут, в Бабиному Яру. Запам’ятайте це.

І Каракiс посмiхнувся знов. Посмiхнувся абсолютно щиро.

1967. Останнiй з УПА

Будинок по вул. Хорива, № 2, Киiв, середина квiтня 1967 року

– А котра вже година?..

Озирнувшись назад, Гатя подивилась на ходики i миттево пiдхопившись з-за столу, стурбовано мовила:

– Ой, менi ж додому треба! Бо там же ж моi без мене…

– Хто такi «твоi»? – щоб не вронити голову на стiл, Давлетов мусив пiдперти ii переплетеними пальцями рук. – Чоловiки твоi, чи що?

– Ну так, моi чоловiки. Всi трое: Андрiйко, наш Спартак i тато Сьома.

– Пхе!.. Чого ж хвилюватися?! Вони ж у тебе дорослi, самi впораються…

– А Спартак?! Йому ж iще чотири роки, – резонно заперечила Гатя.

Едуард Рустамович хотiв щось заперечити у вiдповiдь, проте Тося поквапилася перехопити iнiцiативу:

– Іди, Агато, йди собi додому, а з Едуардом Рустамовичем я ще посиджу. Ми з ним удвох посидимо.

– Але ж на столi ондо ще скiльки не доiдено! – обурився вiдставник. – Баличок… червона рибка… Ех-х-х, та ще за Сталiна такого добра було у продмагах – хоч греблю гати!..

– Було. Ось тiльки не у всiх грошей на цю красу вистачало, – зiтхнула Гатя. Однак не звернувши на ii зауваження найменшоi уваги, Едуард Рустамович потягнувся до напiвпорожньоi пляшки, уважно зазирнув всередину крiзь горлечко й додав: – І не випите все також… Ну дiвча-а-ата, це ж негарно як!.. Це ж поминки за моею мамою… за мамою Мiленою!.. Всi сусiди порозбiгалися, а ми ще не допили й не доiли – i куди ж це годиться?!

– Едуарде Рустамовичу, та у мене ж тато Сьома не просто так, а пiсля трьох iнфарктiв! А зараз погода яка мiнлива, раптом йому зле стане?..

– А-а-а, Самсон Данилович!.. – вiдставник розплився в хитрiй посмiшцi. – А як там його Белла поживае? Здорова чи теж того?..

Гатя виструнчилася й закусила губу, оскiльки дуже болiсно сприймала все, що стосувалося батьковоi коханки. Зокрема, вона й досi не могла пробачити нi татовi, анi собi самiй, що через iхнi сварки на цю тему тепер весь iхнiй дiм у курсi амурних справ ii батька.

Однак побачивши настiльки болiсну реакцiю подруги, Тося ледь помiтно махнула iй рукою (мовляв, забирайся, доки е шанс) i звернулася до колишнього сусiда:

– Едуарде Рустамовичу, дайте Гатi можливiсть нарештi доглянути батька. А поки я не забула, у мене тут е тост.

– Тост?.. Справдi?..

Вiдставник вичiкувально дивився на Тосю й навiть не вiдреагував на грюкання вхiдних дверей.

– Справдi, маю прекрасний тост: ми як слiд пом’янули вашу маму, давайте ж тепер вип’емо i за ваше, i за мое здоров’я! Бо я ж медицина все ж таки, я ж це здоров’я забезпечую…

– То-о-осю, яка ж ти розу-у-умниця!

Едуард Рустамович спробував плеснути в долонi, однак негайно клюнув носом, стрепенувся й мовив: