Книга Застою. 1965–1976

– Що – «тепер»?

– Тепер… будемо жити далi.

– Я, Толю, побоююсь, що через цi публiкацii у тебе будуть неприемностi.

– Мамо, ну навiщо говорити про це?!

– Бо я твоя мати, тому не можу не говорити.

– Якась напрочуд беззмiстовна бесiда у нас виходить! – вiд надлишку емоцiй Анатолiй сплеснув руками. При цьому окуляри у товстiй масивнiй оправi почали сповзати по спiтнiлому перенiссю, отож довелось iх поправити. – Про якi неприемностi йдеться, якщо я давно вже не маленьке хлопчисько з киiвськоi Куренiвки, а цiлий вiдповiдальний секретар Тульського вiддiлення Спiлки письменникiв СРСР?!

– Толю!.. Але ж ти чудово розумiеш, що в наших умовах з плечей злiтали голови набагато вищих посадовцiв, нiж письменницький вiдповiдальний секретар обласного рiвня. Звiсно, не про тебе нехай буде сказано…

– Я знаю, мамо, – знизав плечима Анатолiй i знов поправив окуляри, – i тим не менш… Мене завжди дратувало, що обличчя кожного чергового репресованого товариша треба акуратно, без жодного залишку вирiзати з фотографiй. Що треба знищувати зошити, якщо комусь там здалося, нiбито в малюнку на обкладинцi зашифрований портрет ворога народу. Я не мiг цього прийняти, мамо, хоча i був змушений мовчати.

– І всi цi моменти ти акуратно вивiв у своему «Бабиному Яру», – зiтхнула Марiя Федорiвна.

– Усе це я вивiв у своему романi-документi, бо попiл Клааса стукае в мое серце, – пiдхопив син.

Вони замовкли. Дивна виходила ситуацiя, дуже дивна!.. Скориставшись грандiозним всесоюзним святом – пiввiковим ювiлеем Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii, – вiдповiдальний секретар Тульського вiддiлення СП СРСР Анатолiй Кузнецов вирiшив злiтати на пару днiв до рiдного Киева, щоб вiдвiдати пристаркувату матiр Марiю Федорiвну. Вiн думав, що проведе цi днi в розслабленому станi, насолоджуючись спогадами про далеке дитинство. Натомiсть мама раз у раз заводила одну i ту саму розмову: навiщо було публiкувати «Бабин Яр»?.. навiщо було видавати ще й книжку – хiба ж журнальноi публiкацii було замало?.. чому неодмiнно «роман-документ», а не просто «роман» без всяких «документiв»?.. чи не забагато взяв на себе вiн – ii маленький i явно не надто розумний Толя, взявшись писати «документ» i при цьому не маючи на руках нiчого, окрiм власних спогадiв?.. І що це за «документ» такий, з дозволу сказати?!

Не вiдпочинок удвох iз мамою був, а суцiльна колотнеча i трiпання нервiв.

– Толю?..

Вiн здригнувся, вiдчувши мамину руку на своему плечi.

– Що?..

– Толю, а-а-а… чи можу я тобi допомогти?..

– Яким чином?! – щиро здивувався вiн.

– Ну-у-у… Наприклад, я можу зберiгати твоi матерiали… чернетки там чи що… Архiви, коротше кажучи. У письменникiв же мають бути якiсь архiви, хiба ж не так? Якщо тобi небезпечно чи неручно iх тримати, то це могла б зробити я. Як твоя матiр.

Озирнувши Марiю Федорiвну здивованим поглядом, Анатолiй спробував уявити, як мама переховуе його архiви й рукописи. Якщо з ними станеться те саме, що з фотографiями, з яких треба було щоразу вирiзати все новi й новi обличчя, аж доки все не перетворювалося на труху остаточно… Нi, краще не треба! Краще вiн вже сам якось. Без маминоi допомоги.

– Чернеток, мамо, я не зберiгаю. Що ж до рукописiв, то я зафiльмував iх на фотоплiвки, якi склав у склянi банки, мiцно закупорив i закопав у лiсi.

– Де це закопав?! – аж опiшила Марiя Федорiвна.

– Це не тут, не переживайте. Це у мене там, пiд Тулою. І цiеi моеi схованки не знайде нiхто стороннiй, тiльки я один. Тiльки я.

– Ну що ж, як знаеш, – зiтхнула мати. І вiн не змiг зрозумiти, що означало це ii зiтхання: чи то недостатнi пiдстави для заспокоення, чи то розчарування недовiрливiстю сина, чи щось iнше.

Вул. Карла Маркса, Киiв, 4 грудня 1967 року

Приблизно пiвгодини тому почало снiжити, тому ретельно розчищений тротуар швидко вкривався пухким бiлим покровом, що рипiв пiд ногами пiшоходiв при кожному кроцi.

Недарма кажуть, що понедiлок – день важкий. А якщо на понедiлок призначаеться кiнопрем’ера – що тут скажеш?! Що прем’ера пройде важко?.. Що доля фiльму не складеться?.. Мабуть, так.

– А все ж таки, Колю, якоi ти думки про те, як все пройшло?

– Здаеться, я висловився доволi зрозумiло.

– Нi, ти сказав лише, що стрiчку ми вiдпрацювали гiдно.

– Саме так i сказав.

– Але ж я не про те запитую! Мене цiкавить твоя…

Шерстобитов раптом зупинився, уважно поглянув у той бiк, де сяяли нiчними вогнями Хрещатик та площа Калiнiна[40 - Назва столичного Майдану Незалежностi в перiоди 1935–1941 та 1944–1977 рокiв.], потiм мовив замислено:

– А давай-но в iнший бiк пiдемо…

– Навiщо?

– Не хочу туди, де надто свiтло й людей забагато.

Вiдчуваючи, що режисер явно не в гуморi, Журавльов лише зiтхнув:

– Ну гаразд, якщо хочеш, пiдемо до метро.

– Нi-нi, давай…

– Куди?

Шерстобитов мотнув головою лiворуч, тодi вони перейшли через проiжджу частину на протилежний вiд кiнотеатру «Украiна» бiк вулицi, оминули невеличкий скверик i завернули на вулицю Заньковецькоi. Лише тодi оператор запитав:

– То про що ж ти хотiв дiзнатися?

– Про те, як пройшла прем’ера. Не як добре вся наша знiмальна група вiдпрацювала на картинi, а як ii глядачi сприйняли. Оцi конкретнi глядачi.

– Чесно?

– Авжеж чесно.

– Якщо чесно, Женю… то дарма ти за фантастику вхопився. Кiно для дiтей та юнацтва – от що тобi найкраще вдаеться! Натомiсть фантастика… Та ще й Єфремов з усiма його зарозумiлими iдеями… Дарма, от i все.

– Колю, ти прекрасно знаеш, що фантастичнi твори покликанi донести до поколiння радянськоi молодi в доступнiй формi передовi досягнення вiтчизняноi науки i технiки…

– Серйозно? Це ти про «Туманнiсть Андромеди» чи про щось iнше?

– Але ж уривки з роману публiкувалися i в «Пiонерськiй правдi», i в «Комсомольськiй правдi» також! Отже, не тiльки молодь, але навiть пiонери мусять зрозумiти наш фiльм. Тим паче, картина вiдкриваеться сценою вибору юнаками наставникiв для здiйснення «подвигiв Геркулеса»… Та i знiмалися цi сцени в «Артеку», а яка ж там краса!..

– Не треба, Женю, облиш. Ти сам прекрасно розумiеш, що це вiдмовка. На сьогоднiшнiй прем’ерi була повна зала дорослих, а не дiтей. Отже, хотiв ти того чи не хотiв, однак за рамки пiдлiткового кiно вийшов. І це може бути небезпечним, причому не тiльки для тебе, але також i для всiх нас.

– Колю, ти ж погодився працювати на цiй картинi разом з усiма!..