Книга Застою. 1965–1976

– Он як, не бендера?! А хто ж це тодi?

– Та бiс його знае! Безхатько якийсь.

– Без… Чого-чого «без»?!

– Безхатько, кажу ж. Не мав де жити, отож i пiшов у печери.

– А-а-а, ну так би й казав, що бомж! – зрадiв майор.

– Тобi ж кажуть, що безхатько, – вiдповiв iнший колгоспник.

Далi до трупа пiдводили iнших селян, однак усi були одностайними: не знаемо, хто це… найменшого поняття не маемо… нiколи не бачили, нi… мабуть, безхатько, хтозна!..

Процедура безуспiшного упiзнання загиблого тривала, аж доки червонопикий майор не второпав, що таемний iнформатор може не витримати, опинившись перед тiлом загиблого, якого вiн же i здав чекiстам. Тiльки тодi наказав усiм полишити мiсце «викурювання», не чiпаючи при цьому труп: нехай i далi лежить там, де поклали.

– Е-е-е, тобi не здаеться, що тут е ще хтось, а не тiльки ми?!

– Та облиш… Можна подумати, ти бiля мертвякiв нiколи не чергував.

– Ще б пак! Але ж на вiйнi, як на вiйнi…

– Тихiше ти! Слухай!..

Кадебiсти вмить замовкли.

Стримуючи бурхливе дихання, мовчала також Стефанiя: саме вона наважилася прийти пiд покровом ночi до закинутого скельного монастиря, сподiваючись, що iй таки вдасться забрати звiдти й поховати по-людськи тiло старшого брата – 63-рiчного Юрiя Михайлецького, який довгих два десятилiття переховувався вiд нишпорок радянськоi влади в Рукомиських печерах. Однак вчасно помiтивши в суцiльнiй темрявi пару яскраво-помаранчевих крапочок (то були кiнчики тлiючих цигарок), жiнка зрозумiла, що виставленi бiля тiла вартовi нiкуди не дiлися i що поховати загиблого лютою смертю брата не вийде. Принаймнi сьогоднi.

Що ж, не судилося! Шкода, ох як же ж шкода!..

Добре вже те, що коли мiлiцiя почала знiмати людей з копання цукрових бурякiв, вона встигла зорiентуватися, що й до чого. Далi непомiтно вислизнула з натовпу колгоспникiв i дременула додому, пошматувала i спалила всi речi, що бодай якось нагадували про Михайла, а попiл викинула на гнiй. Тепер шукай, не шукай – нiяких доказiв iхньоi спорiдненостi не знайдеш. Хоча б це добре…

Берегомет, Буковина, 7 листопада 1967 року

– А ще я такий анекдот нещодавно почула, – вiдклавши вбiк виделку, iз змовницьким виглядом заговорила Марiчка: – Отже, помирае старий бандерiвець, як раптом розплющуе очi та й каже: «А най би хтось iз синiв моiх за парторгом збiгав, щоб сюди його привести! То зробiть, прошу». Сини питають: «Батьку, та навiщо вам парторг отой?! Вбити цю паскуду ви вже не в змозi, а щоб всяке лайно в хатi смердiло, то нiкому воно не треба». – «А я перед смертю в партiю вступити хочу», – каже старий бандерiвець. Усi жахнулись: мовляв, з’iхав з глузду старий… Але бандерiвець стоiть на своему, а воля помираючого – то е закон. Ну, хтось iз синiв збiгав за парторгом, той прибiг i каже: «Вуйцю, невже ото правда?! Аж не вiриться». – «Та правда, правда. Розкаявся я в старих грiхах, хочу бодай перед смертю свою позицiю виправити», – вiдповiдае бандерiвець. Отож парторг його прийняв термiново в партiю та й побiг собi щасливий. Тодi дiти аж розридалися: «Батьку, й нащо ото ви й себе, i нас зганьбили?! Як нам тепер людям в очi дивитися?! Це ж нечувана зрада». Тодi посмiхнувся радiсно старий бандерiвець: «Нiц ви не розумiете! Коли я помру, то знаю точно – бодай одним комунякою на землi нашiй поменшае!..»

Смiялися всi: як сама розкажчиця, так i ii мама Клава, i прийомний тато Маркiян (якого вона вже давно вважала рiдним, хоча й досi не звикла, що вiтчим вперто кличе ii Мусею), i зведений братик Леон. Смiялися, хоча для iхнього сiмейства день цей аж нiяк не був веселим.

А все через Ілька! Коли вiн з’явився тут, у Берегометi, в серединi липня 1958 року, то одразу ж заявив: з табору його, як «доходягу», викинули достроково зовсiм не за «зразкову поведiнку», а просто щоб своею смертю не псував табiрному начальству статистичнi показники. Бо у них мiж таборами, бачте, цiла система соцiалiстичного змагання запроваджена!..

Невiдомо, на що саме розраховувало табiрне начальство, ухвалюючи помилування, бо Ілько помер зовсiм не скоро, як йому обiцяли, а через чотири роки. Причому сталося це день у день на найсвiтлiше радянське свято – 7 листопада 1962 року, в сорок п’яту рiчницю Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii.

Таким чином, сьогоднi був не тiльки справжнiй пiввiковий «кругляк» подii, що невiдворотно змiнила долю всього свiту. Намагаючись нiяк не демонструвати своiх справжнiх почуттiв, на п’ятирiчних споминах за сином i братом у скромнiй берегометськiй оселi зустрiлося все сiмейство Яроцьких: до провiдного працiвника мiсцевого лiсокомбiнату Маркiяна Лукича та його дружини-пенсiонерки Клавдii Лаврiнiвни приiхали з Луцька дочка Марiчка з зятем, а зi Львова – синочок Леончик, студент тамтешнього полiтехнiчного iнституту. Жодних гостей на посиденьки не запрошували. А що там говорилося у вузькому сiмейному колi – про це нiхто стороннiй нiколи й нiзащо б не дiзнався. Тому поводилися, не стримуючи почуттiв – як i належало серед своiх.

Для початку пом’янули Ілька. Потiм настала черга загиблих на вiйнi з фашистами першого чоловiка Клавдii Лаврiнiвни та iхнього старшого сина. Потiм перебрали поiменно всю першу родину Маркiяна Лукича – «злiсних куркуляк-глитаiв» з Хiнчанки, поглинутоi сучасним Житомиром. Таким чином, коли поминальнi чарки скiнчилися i настала пора випити за живих, всi вже добряче захмiлiли.

І несподiвано для самих себе… не те що розвеселилися, але явно пiднеслися духом – хоч як дико це виглядало! Почалося знов-таки зi споминiв про Ілька. Звiсно, розмовляючи з матiр’ю в примiщеннi пошти влiтку 1958 року, «доходяга» виглядав нещасним i неприкаяним. Однак хто б мiг подумати, що, проживши у новознайденiй родинi пару мiсяцiв та трохи вiдiгрiвшись душевно, вiн виявиться приемним в усiх вiдношеннях скромним, чуйним i доброзичливим чоловiком?!

Хоча Ілько ходив, трохи кульгаючи i тягнучи праву ногу (з часом дедалi сильнiше), вiн дуже полюбляв гуляти на берегу Серету[38 - Притока Дунаю, що тече Буковиною та Румунiею, понад якою стоiть Берегомет.] i майструвати зi знайдених по дорозi трiсочок, шишок та соломинок кумеднi фiгурки чоловiчкiв i тваринок, якi охоче роздавав усiм зустрiчним дiтлахам. За це батьки обдарованих час вiд часу годували «лялькаря» всякими смаколиками, а жiнки шепотiли йому услiд: «Блаженний! Бережи тебе, Господи», – i крадькома хрестили його у спину.

Попри всю свою доброзичливiсть, на людях Ілько здебiльшого мовчав, а якщо говорив – то уривчасто й неохоче. Очевидно, до такоi поведiнки його привчило табiрне життя в Теньлагу, що поблизу селища Усть-Омчуг. Однак вдома вiн iнколи розслаблявся, тодi дозволяв собi згадати минуле. Тодi розповiдав речi настiльки незвичайнi, що аж у головi не вкладалися. А найбiльш незвичайними були його згадки про… бандерiвцiв, завдяки яким вiн нiбито й вижив!

– Так-так, ви просто не уявляете, що це за люди, – говорив Ілько, при цьому його тьмянi невиразнi очi починали свiтитися якимсь незвичайним внутрiшнiм свiтлом. – Там, у Теньлагу, усiх, хто був з Украiни, називали «хохлами». Але вiдколи до нас почали привозити бандерiвцiв… О-о-о, вiдтодi усе змiнилося! Не дай боже було обiзвати когось iз них «хохлом» – одразу могли в пику зацiдити навiть охоронцевi! Навiть знаючи, що за це можуть скарати на смерть у найжорстокiший спосiб – iх нiщо не зупиняло… І при цьому вони ще й «Слава Украiнi!» кричали. І знаете… замiсть «хохлiв» iх таки справдi почали називати «бендерами». Вимовляли це з вiдкритою ненавистю, але водночас дуже боялися хоч якось зачiпати, бо «бендери» не тiльки за себе стiною стояли, але й за «хохлiв» могли вступитися принагiдно. За мене теж вступалися двiчi. Тому я й живий досi…

Отож саме через описанi дивацтва та незвичайнi розповiдi близькi не могли згадувати Ілька без теплих усмiшок. Навiть Клавдiя Лаврiнiвна, хоч як тяжко було у неi на серцi, також посмiхалася крiзь сльози, промовляючи:

– Синку, синочку! До чого ж свiтлою людиною ти був, до чого шкода, що доля твоя не склалася… А все ж таки менi здаеться, що не пiшов ти в засвiти… Чи не весь пiшов – не знаю вже, як i сказати? Мабуть, ти знав, скiльки рокiв я на тебе чекала, отож тепер не йдеш вiд мене остаточно, приглядаеш за своею матусею старенькою, лишаючись невидимим.

Маркiян Лукич нiкому про те не розповiдав, однак вiн час вiд часу бачив i чув, як дружина розмовляе з кимось невидимим – причому розмовляе лагiдно, з приемнiстю на обличчi. Й вiн здогадувався, з ким саме…

Отож годi й дивуватися, що пом’янувши належним чином не тiльки Ілька, але й усiх родичiв, якi не дожили до сьогоднiшнього дня, пiсля першого ж тосту за здоров’я, щастя та успiхи живих всi, хто сидiв за столом (а стiл же був поминальним!), вiдчули незрозумiле пiднесення. Причому зовсiм не через п’ятдесятилiття Жовтневоi революцii – про неi нiхто жодним словом не обмовився. Навпаки, згадували, як Ілька називали «блаженним», пiдгодовували смаколиками, крадькома хрестили i благословляли, як любили його мiсцевi дiтлахи.

Але всiх вразила Марiчка. У цiй молодiй, впевненiй у собi жiнцi вже неможливо було пiзнати блiду маленьку дiвчинку, яка пiд впливом матусi та жахаючих розповiдей сусiдки Таiсii Єгорiвни (зять подруги якоi працював оперуповноваженим) боялася вийти погуляти на вулицi «бандитського Тернополя». Навiть молоду дiвчину, яка пiд час перебування у Нових Броскiвцях щойно побачила тiтку Павлусю та ii матiр – бабу Сольку повiшеними на спущених з бантини мотузках, вона згадувала доволi вiддалено. Вiдчувалося, що Марiчка щаслива разом зi своiм чоловiком (який невiдлучно сидiв поруч iз дружиною), а також – що вона любить i цiнуе життя. І що в глибинi душi навiть пишаеться братом Ільком – таким, яким вiн був з усiма його дивацтвами.

Отож саме Марiчка пiсля тосту за присутнiх заявила несподiвано:

– Ілько багацько iсторiй про бандерiвцiв розповiдав, як там вони в таборi своему сидiли, то давайте ж i я розповiм трохи…

І як почала сипати вельми специфiчними «бандерiвськими» анекдотами!.. Навiть Леон був змушений зiзнатися:

– Ну знаеш, Мусю… Навiть у нас, у Львiвськiй полiтехнiцi, я таких добiрних iсторiй не чув, чесне слово!..

– Леончику, не називай мене Мусею! Це право тата Маркiяна – називати мене так. А ти, малий, зви мене Марiчкою… О, до речi! Згадала анекдот про те, як енкаведист до гуцулки залицявся… А нехай буде до гуцулки Марiчки – а, як воно вам?! Чули такий анекдот?

– А то е файно, – всмiхався Леончик, а тато Маркiян кивав коротко:

– Розповiдай.

Далi слiдував новий «бандерiвський» анекдот i новий вибух веселого смiху. І якби хтось стороннiй зазирнув зараз в оселю Яроцьких, то неодмiнно вирiшив би, що iхне сiмейство добре святкуе ювiлей Жовтневоi революцii. Бо повiрити в те, що тут когось поминають, було неможливо.

Вул. Петропавлiвська, Киiв, 7 листопада 1967 року

– Синку, синку… І нащо ото було друкувати оцi твоi спогади? – зiтхнула Марiя Федорiвна.

– Так, мабуть, нелегка це справа – бути матiр’ю письменника, – в тон iй мовив Анатолiй.

– Ти не вiдповiв, – тоном справдешньоi вчительки, загартованоi багатьма роками сувороi педагогiчноi практики, нагадала матiр.

– Я оприлюднив мiй роман-документ, мамо… Бо… Бо як сказано в «Тiлi Уленшпiгелi», попiл Клааса стукае в мое серце.

– Так-так, я читала це i в «Юностi»[39 - «Юнiсть» – спочатку всесоюзний, а згодом всеросiйський «товстий» лiтературний журнал. Виходити друком у Москвi почав у 1955 роцi, до 1991 року був органом Спiлки письменникiв СРСР.], i тепер вже у книжцi твоiй.

– Тодi до чого твое запитання?

– Бо я не розумiю.

– Мамо, ну хiба ж це настiльки важко – зрозумiти мене?.. Я просто був змушений розповiсти, як воно все вiдбувалося i що бачив на власнi очi не тiльки я сам, але й ти, мiж iншим.

– А тепер?