Книга Застою. 1965–1976

– А пам’ятаеш, як ми зустрiлися, коли мене з Куби притаранили непритомного? Я ж тодi стiльки всього проспав, Тосько, стiльки всього!..

– Авжеж пам’ятаю, – пiдтвердила вона.

– Однак вижив. Не помер, а вижив!.. Не те що мама Мiлена!..

Вiн знов клюнув носом i забурмотiв:

– Спочатку тато Рустам, а тепер i мама Мiлена… А я то в Китаi, то на Кубi… Добре, що хоч тепер у вiдставцi. Але ж тепер вже й батькiв нема – спочатку тата Рустама не стало, а тепер i мами Мiлени…

– Ми ще не випили за здоров’я всiх, – нагадала Тося, проте вiдставник раптом заперечив:

– Нi, Тосько, знаеш… Випити ми встигнемо, а давай-но вiршi краще почитаемо, ти як вважаеш?

І негайно ж продекламував[34 - Уривок з культовоi радянськоi поеми Олександра Твардовського «Василий Тёркин».]:

А весной, весной… Да где там,
Лучше скажем наперед:
Если горько гибнуть летом,
Если осенью – не мед,
Если в зиму дрожь берет,
То весной, друзья, от этой
Подлой штуки – душу рвёт.

І додав з неприхованим сумом:

– Зараз квiтень, так… Навеснi пiшла з життя мама Мiлена, навеснi. А це така пiдла штука, що направду аж душу розривае! Шматуе душу, так…

Костопiль, серпень 1967 року

Бокал-Бобокал був улюбленим об’ектом рiзноманiтних витiвок мiсцевоi шпани, причому витiвки цi iнодi бували доволi-таки жорстокими. Наприклад, у теплу пору року безхатько мiг залюбки обходитися без черевикiв i ходив босонiж – тому коли напивався до стану непритомностi й засинав десь на узбiччi вулицi в лопухах, шибеники розважалися тим, що влаштовували «ровера»[35 - Ровер – велосипед (дiал.).]: акуратно встромивши сплячому помiж пальцiв нiг сiрники, запалювали сiрчанi голiвки й вiдбiгали на безпечну вiдстань. Коли сiрники догоряли i полум’я обпiкало тiло, п’яничка прокидався з жахливими зойками, при цьому вiдчайдушно молотячи ногами повiтря. А мiсцевi шибеники, стоячи на безпечнiй вiдстанi, голосно реготали i дражнилися:

– Бокал-Бобокал свiй ровер провтикав, Бокал-Бобокал свiй ровер провтикав!.. Котися ковбаскою Малою Спаською!.. П’янь-рвань, беззубий зек, цур тобi пек!..

Втiм, для безхатька подiбнi витiвки шпани час вiд часу оберталися доволi кепськими наслiдками. Наприклад, у розпал одного спекотного лiта вiн заснув не в заростях лопухiв, а на доволi-таки нiчогенькому острiвцi засохлоi трави. Отож коли внаслiдок «ровера» недогорiлi до кiнця сiрники порозлiталися на всi боки, трава вмить зайнялася. Бокал-Бобокал не одразу второпав небезпеку свого становища i встиг серйозно попекти руки та обличчя, а також пiдсмолити дику бороду, якою його зморшкувате обличчя заросло мало не до очей.

Іншим разом, вже в розпал зими, вiн заснув на березi Замчиська[36 - Замчисько – рiчка, що протiкае через Костопiль.] – то хулiгани обережно вiдтягнули його на рiчковий лiд i, сонного, вкинули дупою в ополонку. Тодi через переохолодження п’яничка серйозно застудив нирки i кiлька мiсяцiв мочився кров’ю. До речi, бешкетники це знали, отож навмисно вишукували кривавi вiдмiтини на заснiжених задвiрках, а знайшовши – гукали до товаришiв:

– А ходи-но поглянь, як Бокал кров’ю насцяв! Бокал сцить кров’ю до нас iз любов’ю!.. Бокал сцить кров’ю до нас iз любов’ю!..

Владька Нiдзелiнський бешкетував таким чином разом з усiма… але рiвно до того разу, коли вертаючись додому пiзнiм серпневим вечором, провалився у вiдкритий каналiзацiйний люк, який випадково забули помiтити попереджувальною позначкою. З каналiзацii його витягнув не хто iнший, як безхатько Бокал-Бобокал, який сидiв неподалiк i насолоджувався одеколоном «Шипр», ковтаючи його манюсiнькими (щоб розтягнути задоволення) порцiями просто з горлечка флакона.

Вiдтодi хлопець не тiльки припинив брати участь у знущаннях над п’яничкою, але й почав захищати його вiд витiвок. Наслiдки не забарилися: почалися сварки з товаришами.

– Ти що?! Цей же Бокал-Бобокал – вiн же справжнiй доходяга! Подохне, то нiхто й не згадае добрим словом, – обурювалися бешкетники.

– Та хоч би я згадаю, бо вiн мене з люку витягнув, коли я туди провалився, – цiлком резонно заперечував Владька.

– То що, ти такий самий, як i п’яничка цей, га?! Мабуть, вiд тебе тхнуло не гiрше, коли безхатько тебе з каналiзацii витягнув…

– Та пiшли ви всi в сраку!..

– Сам пiшов туди й не повертайся!..

Насамкiнець розсварилися всерйоз i надовго. І, як виявилося згодом, п’яничка Бокал-Бобокал це помiтив! Хоча очiкувати подiбноi прозорливостi вiд нього було не варто. І тим не менш, якось неквапом вертаючись зi школи, Владька почув позаду невиразне белькотання:

– Ти як думаеш… з чого се я… п-п-п’ю?.. Га-а-а?..

Озирнувшись, побачив безхатька, який стояв, ледь помiтно похитуючись вiд вiтру, що дув йому в обличчя. Справдi, якби вiтер вiяв у протилежному напрямi, хлопець давно б уже унюхав п’яничку, вiд якого завжди смердiло неймовiрною сумiшшю запахiв немитого тiла, сечi та «Шипру» одночасно. Але тепер доведеться вiдповiдати, бо хоча Бокал-Бобокал i належить до покидькiв, проте все ж таки старший за вiком.

– Звiдки менi знати, чого ти п’еш?.. – Владька несподiвано замислився й додав за кiлька секунд: – Себто ви…

– Бо життя у мене таке! Життя, так… Воно, хлопче… знаеш…

– Не знаю i знати не хочу, – похмуро пробурмотiв хлопець. Однак зупинити безхатька це вже не змогло, i протягом наступних хвилин двадцяти Владька був змушений вислуховувати iсторiю про все, що сталося колись в Рiвному. Про те, як Нестор Бобокал героiчно боровся зi свiтовим злом, уособленим бiснуватим нiмецьким фюрером i його скаженими солдатами. І як тим часом паскудний тиловий пацюк з погонами майора на плечах пiдробив на героiчного вояка похоронку, завдяки чому захапав i житлоплощу фронтовика, i його дружину. А також про вибiр мiж сучарою-майором i героем-фронтовиком, який насамкiнець зробила дружина. Не забув розповiсти також про намагання добитися правди спочатку в мiлiцii, потiм в облуправлiннi держбезпеки – що, власне, i скiнчилося висилкою героя-фронтовика до Костополя.

– От тому я i п-п-п’ю, в-в-влас-с-сне… – завершив безхатько сумну розповiдь. – Т-та на моем-м-му мiсцi… Та будь-хт-то б зап-п-пив!.. Бо мен-не нiх-х-хто н-не роз-зум-мiв-в… Тiко Вал-лер-р-р-ка С-с-с… Струс-с-сь… Та вiн той… Пом-мер вiн-н-н… От-то мене зi склот-тарки й поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-бот-ти… Т-терп-пiл-ли, т-терп-пiл-ли… а пот-тiм взял-ли т-та й поп-пер-р-ли… О!..

– То виходить, що Бобокал – це ваше прiзвище? – спитав здивований цим хлопець.

– Ага, – ствердно кивнув п’яничка. – Прiз-зви-ще. А як мен-не поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-боти… то i з хат… з хат-ти теж…

– А ви його не прибили? – раптом спитав Владька.

– Кого?! – здавалося, що вiд несподiванки колишнiй сторож склотарного заводу навiть трохи протверезiв.

– Як це – кого?.. Та майора того паскудного.

– Майо-о-ор-ра?.. – безхатько знизав плечима. – Н-нi…

– А чому?

– Т-та я ж!.. Я ж до мiл-лiц-цii ход-див… i до цих…

Вiн спробував зобразити в повiтрi щось незрозумiле пальцями рук, однак жахливо хитнувся i ледь втримався на ногах.

– А я б його пристрелив, – спостерiгаючи за безплiдними зусиллями п’янички крiзь злiсно примруженi повiки, процiдив Владислав. Бокал-Бобокал почав бурмотiти щось малозрозумiле, та не слухаючи його, хлопець тiльки рукою махнув i поспiшив додому.

Околиця с. Рукомиш Бучацького р-ну на Тернопiльщинi, жовтень 1967 року

Цукровi буряки в цьому роцi вродили – о-о-о-о, дай-то Боже щороку…

Себто, не Боже, звiсно, а цей нинiшнiй…

Чи не нинiшнiй?! Бо дякувати за врожай Генеральному секретаревi ЦК КПРС – якось воно…

Кгм-м-м-м!..

Трясцi його матерi – ото часи зараз настали, ото настали: якщо буряки вродили, то вже й подякувати нема кому, не те що колись!