Книга Застою. 1965–1976

Утiм, як то кажуть самi на себе совiти:

Пришла зима, настало лето:
Спасибо Партии за это!

А тому гаразд – можна дякувати Партii iхнiй за те, що буряки цукровi так вродили, що тiльки дай Боже весь цей врожай вчасно…

Ну от, знов той Боженька на язик лiзе, коли Його нiхто про це не просить! Що ти з цим поробиш?!

Ну гаразд, гаразд: сьогоднi iз самого ранку ледь почало розвиднюватись, а всi рукомишани були вже в полi на буряках, яких цього року вродило стiльки, що навiть старi люди такого врожаю не пам’ятали. Працювали, голови не пiднiмаючи, спини не розгинаючи, як раптом то тут, то там залунали дивнi заклики:

– А нумо кiнчай роботу! Кiнчай, кому кажу! Стоп!

Овва, та що ж воно таке?! Хто це насмiлився, цiкаво?..

Порозгинавши нарештi спини та попiднiмавши голови, селяни з неприхованим здивуванням побачили край поля розтягнутих довгою вервечкою мiлiцiонерiв – та ще й скiльки ж iх тут назбиралося!.. Лiчити – мабуть що, не перелiчити.

– А нумо всi сюди! Та хутко менi, хутко!

Виявляеться, це кричав якийсь начальник над усiма мiлiцiонерами – незнайомець iз вкрай суворим, ба навiть бiльше – роздратованим обличчям, дещо почервонiлим вiд напруги:

– Всiм полишити поле i прослiдувати за нашими людьми, куди накажуть! А нумо ворушись, бидло! Ворушись, кому кажу!

– Та чого ти лаешся, га?! Ви тiльки гляньте на нього: ото щойно приiхав, а вже лаеться… За що, га?.. Що ми тобi зробили?.. А буряки як же?

Здивованi запитання посипалися звiдусiль. Не розгубившись, мiлiцiйний начальник вiдповiв одразу на всi суворим окриком:

– А нумо р-р-руш, куди накажуть!

Схоже, жартувати тут нiхто не збирався. Отож, полишивши бурякове поле, колгоспники пiд наглядом правоохоронцiв попленталися безладним натовпом кудись у напрямi Стрипи[37 - Стрипа – рiчка, на правому березi якоi розташований Рукомиш.]. При цьому людей найбiльше цiкавило, звiдки понаiхали всi цi мiлiцiонери. Однак на всi розпитування слiдувала уривчаста одноманiтна вiдповiдь:

– Мовчати! Не розмовляти!

Зрештою колгоспники вирiшили: найiмовiрнiше мiлiцiю нагнали сюди з Бучача, можливо – з Бучацького району… якщо не з усiеi областi. Але заради чого?! От нащо кидати копання цукрових бурякiв, коли ще принаймнi половина врожаю й досi не зiбрана?! Отож мае бути якась причина… причому дуже й дуже поважна, якщо…

Однак минуло ще чверть години, перш нiж колгоспники зрозумiли, куди iх жене мiлiцiя. Тодi один за одним всi почали озиратися, виглядаючи ланкову Стефанiю – бо кожен мимоволi задавався запитанням, чи зрозумiла вона, що вiдбуваеться?! Проте ii чомусь нiде не було видно, хоча ось нiбито тiльки зараз тут була… буквально щойно… А де ж подiлася?!

– А хтось бачив Стефу?.. А Стефа де подiлася?.. Стефа де?.. – ледь чутним пошептом зверталися одна до одноi жiнки й дiвчата.

– Та цитьте ви, дурепи, щоб вашi язики нетерплячi порозпухали!.. – придушено шипiли на них солiднi дядьки, водночас оглядаючись на мiлiцiонерiв: чи не чують раптом?.. Жiнки й дiвчата в свою чергу боязко озиралися на правоохоронцiв, проте вже за хвилину знов починали свое:

– Та де ж ця Стефа подiлася?.. Ото дурна!.. Де ii тiльки носить?..

До печер на крутому березi Стрипи, якi колись слугували притулком для мешканцiв скельного монастиря, юрбу колгоспникiв пiдiгнали приблизно за пiвгодини. Тепер всi усе зрозумiли остаточно, оскiльки печери були оточенi кiлькома кiльцями вже не мiлiцiонерiв, а спiвробiтникiв держбезпеки настiльки щiльно, що й мишенятко не проскочить, навiть якщо захоче.

Отже, зараз його накриють i схоплять. Шкода дядька, ох i шкода!.. Цiкаво, як цi кадебешники його вистежили?! Або здав хтось… Тодi хто саме?! У якоi ж це паскуди, цiкаво дiзнатися, забракло совiстi, щоб здати кадебешникам цю, можна сказати, святу людину? Але якщо все пiдготовлено, то чому вони не починають, на що чекають?..

– Агов, Акiмочкiн! Де там тi школярi забарилися, скiльки ще нам чекати? Вже ж полудень скоро настане, – немовби вiдповiдаючи на невисловленi запитання колгоспникiв, вигукнув раптом огрядний червонопикий майор держбезпеки. У вiдповiдь пролунало:

– Та мають вже бути, зачекаймо ще трохи.

Ага-а-а, он воно що! Таким чином, схопити небораку вирiшили в присутностi не просто всiх повнолiтнiх селян, але навiть дiтей!.. Паскуди, ох i паскуди, щоб вам не дiждати!!! Хоча… що тепер вдiеш?..

Як раптом знов червонопикий:

– Акiмочкiн!

– Так?..

– А давай-но накажи мiсцевим, щоб термiново перевiрили, чи всi тут присутнi, чи раптом хтось не втiк звiдси? Та скажи, нехай селом пройдуться i будинки перевiрять. Кого знайдуть – всiх сюди до единого!..

Капiтан держбезпеки кивнув червонопикому й пiшов вiддавати розпорядження. Тiльки тут селяни помiтили, що мiсцевi рукомиськi правоохоронцi скупчилися окремо вiд усiх i позирали довкола з явною злiстю. Якщо операцiею керували чужаки – отже, мiсцевих просто вiдсторонили, iншого пояснення не було. Тепер капiтан, якого червонопикий майор назвав Акiмочкiним, про щось тихо розпорядився, тодi частина рукомиських мiлiцiонерiв побiгла до села, iншi ж розосередилися мiж людьми й почали уважно оглядати всiх i кожного.

А раптом вони помiтять вiдсутнiсть ланковоi Стефанii?! О-йо-йой, що то з нею i з ii дiтьми буде, що то буде!..

Але саме тут назустрiч групi мiсцевих правоохоронцiв вiд околицi Рукомиша почали висуватися декiлька груп дiтей – мiсцевi молодшi школярi (бо шестий семикласникiв тимчасово мобiлiзували на збирання тих-таки цукрових бурякiв) пiд наглядом вчительок на чолi з директором школи. Отож коли всi пiдiйшли ближче, колгоспники з явним полегшенням помiтили серед вчительок ланкову Стефанiю. Он воно як!.. Ну що ж, якщо встигла непомiтно збiгати додому й повернутися так само непомiченою – отже, пощастило. Тiльки б мiлiцiонери чи кадебiсти не помiтили ii рук – характерних мозолястих, перепачканих землею, зi зморшкуватою вже шкiрою на тильному боцi долоней. Якщо не помiтять ii рук – ну… отож не помiтять! От тодi можна вважати, що все минулося.

Хоча…

Нi-нi, звiсно ж, нiчого ще не скiнчено. Навпаки, тiльки починаеться.

– То хто ж засiв там, у печерах?! – гримнув раптом червонопикий майор держбезпеки, звертаючись до селян i молодших школярiв, якi разом iз вчителями (а також ланковою Стефанiею) встигли пiдiйти до дорослих. Та, незважаючи на всю суворiсть його тону, колгоспники загомонiли врiзнобiй:

– Та нiхто не сидить… А хто ж там сидiти може?.. Колись монахи жили, а тепер нема нiкого… Здаеться… Точно нiкого нема вже який рiк поспiль!..

– Так-таки нема?! – мало не луснувши вiд лютоi ненавистi, приправленоi неабияким презирством, червонопикий гримнув щодуху:

– Ну, зараз дивiться, як це по-вашому виходить – нема нiкого!..

Потiм мовчки розвернувся до кадебiстiв i махнув рукою.

– Агов, бендера! А нумо вилазь звiдти! – залунало то тут, то там. Однак з печер нiхто не вийшов.

– Бендера, годi тобi ховатися! Вилазь, кому кажуть, доки ми тебе, паскуду свинську, не викурили!

Слiдом за цими словами пролунало кiлька пострiлiв у повiтря. І знов нiхто не вийшов з печер до селян i правоохоронцiв.

– Ну добре, бендера, ти сам напросився.

Слiдом за цiею погрозою в отвори печер полетiли запаленi димовi шашки… проте й цього разу назовнi не вийшов нiхто!

Невже встиг утекти?! Якби ж то…

Перечекавши, доки шашки згорять i дим трохи розвiеться, кадебешники з передньоi шеренги вдягнули протигази, озброiлися лiхтариками та пiстолетами й обережно, всiм тiлом притискаючись до грунту i каменiв, пiрнули в печери. Хвилин десять проминуло, аж поки спiвробiтники держбезпеки не витягнули з диму назовнi якийсь великий чорний лантух, на верхнiй частинi якого витанцьовували помаранчево-жовтавi язички полум’я.

– Ну як, тепер скажете, хто цей бендера?! – звернувся до колгоспникiв червонопикий майор, коли його пiдлеглi, кинувши лантух на землю, загасили тлiюче полум’я й розвернули те, що насправдi виявилося обгорiлою ватяною куфайкою, змащеною до того ж якоюсь темно-брунатною, з сизим вiдливом маслянистою рiдиною. Тодi стало видно, що лантух насправдi нiяким лантухом не був – це насправдi труп лiтнього чоловiка з чорним вiд кiптяви обличчям, жахливо виряченими посклянiлими очима, широко роззявленим ротом i висолопленим сизим язиком. Ох, до чого ж жахливою була смерть цього небораки!..

– Повторюю запитання: хто цей бендера?! – знов ревонув майор. – Вiдповiдайте менi негайно, сучi дiти!

– Ну, чому ж одразу та й бандерiвець… – непевно зауважив хтось iз селян. Хоча насправдi, звiсно ж, загиблого знали усi.