Книга Застою. 1965–1976

Снiдали по-королiвськи: iли перепiчки з конфiтюром, запивали «Боржомi». Потiм взялися прибирати квартиру. На стiнах з’явилися помiтнi трiщини, зi стелi мiсцями обсипалася штукатурка. Пiдмели пiдлогу, ретельно змочивши вiник водою з бiдона. Розставили по мiсцях меблi, посуд повернули у шафи й сервант, а тодi вляглися читати казки.

Так минув день. Незважаючи на лихо, увечерi 26 квiтня вiдбувся черговий календарний футбольний матч за участю ташкентського «Пахтакора», але Леонiд на нього так i не потрапив: вийти з оселi все ще заважала платяна шафа дядька Ікара.

Вранцi iх розбудив гучний сигнал – то була розвозка з заводу Антонова.

– Льонько, виходь завали розбирати! – покликали його хлопцi. На щастя, сусiди сяк-так розчистили меблевi завали на сходах, тому Леонiд поiхав з розвозкою, а Гелена i Валерка лишилися вдома самi.

Близько полудня в дверi гучно постукали iззовнi.

– Хто там? – спитала Гелена.

Незнайомий чоловiчий голос вiдповiв:

– Капiтан мiлiцii Селiмов! Гелено Сергiiвно, ви затриманi у зв’язку з надзвичайними подiями, що мали мiсце, i повиннi проiхати зi мною. Оскiльки телефонний зв’язок у вашому районi досi не налагоджений, за вами прислано автомобiль. Я повинен термiново доправити вас у ЦК Компартii Узбекистану. І без вiдмовок, будь ласка! Вiдмовки не приймаються.

– За п’ятнадцять хвилин я буду готова, чекайте в машинi, – спокiйно вiдповiла вона й додала: – Я не хочу, щоб по дому повзли плiтки.

Мiлiцiонер потупцяв бiля дверей, але, не сказавши жодного слова, спустився вниз. За чверть години жiнка з дитиною пiдiйшли до автiвки.

– Не можна з дитиною! – спробував протестувати капiтан, однак Гелена вiдчинила дверi з рiшучим виглядом:

– Без сина не поiду!

Капiтан пiдiбгав губи, потiм мовчки вiдвернувся. Легковик просувався повiльно, акуратно об’iжджаючи трiщини в землi й завали. Гелена i Валерка дивилися у вiконце… i не впiзнавали мiста! Завжди веселий сонячний Ташкент лежав у руiнах, немов пiсля бомбардування. У деяких будинках стiни впали в бiк вулицi, а нiчим не пiдпертi дахи звисали над порожнечею, тримаючись невiдомо яким дивом. Вулицями раз у раз проiжджали карети «швидкоi допомоги» i пожежнi автiвки.

Коли дiсталися центру, хлопчик побачив, що стiни затишного магазину iграшок «Дитячий свiт» попадали й оголили порожнi вiтрини, тепер заваленi цеглою, балками й шифером, а милi дитячому серцю iграшки були щедро притрушенi пилом i будiвельним смiттям. Тодi сльози мимоволi закапали з дитячих оченят…

– Не плач, синочку. Мине час, i тут збудують новий магазин iграшок, – намагалася втiшити його матiр. Проiжджаючи повз Червону площу, капiтан зупинився, щоб розпитати у постового, якими вулицями зараз можна дiстатися ЦК Компартii. Гелена помiтила величезний натовп людей перед урядовою будiвлею i спитала у капiтана, хто вони?

– Щури завжди бiжать з потопаючого корабля, – презирливо вiдповiв мiлiцiонер, – а цi бажають виiхати з республiки. Тут приймають заяви i документи на виiзд. Їм пропонують Киiв, Львiв, Ленiнград та iншi мiста.

– Не будьте до людей таким суворим, не варто, – мовила Гелена якомога м’якiше. – До Ташкента приiде багато народу з усiх республiк, люди вiдбудовуватимуть наше мiсто будинок за будинком, квартал за кварталом.

За деякий час вони нарештi дiсталися до красивоi скляноi будiвлi ЦК Компартii Узбецькоi РСР. Як виявилося, Гелену Сергiiвну Уханьську викликали на виробничу нараду всiх служб мiста, що вiдбувалася в малiй залi бiля кабiнету самого товариша Рашидова[26 - Рашидов Шараф Рашидович (1917–1983) – радянський партiйний i державний дiяч Узбецькоi РСР, Перший секретар ЦК Компартii Узбекистану.]. Звiсно, на саму нараду Валерку не пустили, вiн очiкував маму в приймальнi. Коли ж Гелена нарештi вийшла з зали, то пошепки повiдомила синовi, що ii пiдвищили до заступника головного лiкаря. Звiсно, новина була доброю i приемною, однак обов’язкiв i пов’язаних з ними клопотiв у мами додалося з надлишком.

Починалося нове життя…

Дачний кут Микiльськоi слобiдки, Киiв, травень 1966 року

Зiнаiда Євдокимiвна майже нiколи не сумнiвалася, вiрно вчинила в тiй чи iншiй ситуацii або помилково. І треба ж було саме зараз вляпатися у необхiднiсть вибору, щодо наслiдкiв якого вона ще й як сумнiвалася!..

Те, що обирати таки доведеться, стало зрозумiлим пiд час поховання товариша Федосова. Коли труну з його тiлом, вбраним у парадний мундир з орденськими колодками на грудях, винесли iз затемнених прохолодних глибин мiського моргу i встановили на кам’яний п’едестал посеред невеличкоi кiмнати з трохи пошарпаними стiнами, то Зiнаiдi Євдокимiвнi раптом здалося, що небiжчик трохи повернув голову в ii бiк, розплющив повiки глибоко посаджених (а тепер чомусь ще бiльш запалих) очей, розлiпив губи i проскреготав замогильним голосом:

– Зюню! Ти, звiсно, несповна розуму, це знаю я, знаеш i ти. Це знають всi, коротше кажучи. Але на цей раз не будь дурепою i послухай, що я тобi пораджу: кидай iк чортовiй матерi любу тобi дачу й вибирайся назад на подiльську квартиру! Послухаешся – добре, не послухаешся – начувайся.

Сказав так, зневажливо тiпнув щокою, спотвореною жахливим шрамом, залишеним ворогом-куркулем на хлiбозаготiвлях, потiм знову повернув голову рiвно, заплющив очi й закляк у своiй шикарнiй, оббитiй найкращим чорним велюром трунi. Й надалi вже не розмовляв з дружиною. Не звернувся з останнiм напутнiм словом навiть в той момент, як на Байковому цвинтарi бiля могильноi ями труну накрили кришкою й заколотили довгими цвяхами в узголiв’i та бiля нiг.

Усе це дуже бентежило бiдолашну стару удовицю! Вибиратися з любоi серцю дачi на Микiльськiй слобiдцi?! Навiщо?! Адже коли товариша Федосова ще на пенсiю спровадили, вони так i домовились мiж собою: квартира на колишнiй Притисько-Микiльськiй вулицi, а теперiшнiй вулицi iменi Георгiя Лiвера – чоловiковi, а прекрасна дача на лiвобережжi Днiпра – дружинi! Навiщо ж знов перебиратися з Дачного кута сонно-спокiйноi Микiльськоi слобiдки на гамiрливо-бурхливий Старий Подiл?! Тим паче, в облаштування цiеi прекрасноi дачi вона вклала стiльки любовi… i стiльки грошей вiд проданих через знайомого ювелiра «брязкальцiв»!..

Тим паче, ii улюблену прикрасу – срiбний кулон у формi калинового листа з гранатовою китицею товариш Федосов так i не розшукав. І навiть вiдстеження долi проданих сережок з гранатами не дозволило вийти на слiд пiдлоi злодiйки Ірми. Ну так, звiсно: чоловiк мiг вигадувати якi завгодно вiдмовки й виправдання, але ж факт залишався фактом – прикраса зникла безслiдно разом з тiею нахабою.

А раптом товариш Федосов просто не хотiв шукати калиновий кулон?! Раптом вiн лiнувався зайвий раз поворухнути пальцем заради неi… Тодi чи можна вiрити цьому дивному видiнню в мiському морзi?

Сумнiви довго краяли серце Зiнаiди Євдокимiвни. Ледь-ледь вона тi сумнiви вгамувала… Однак тiльки-но минули традицiйнi дев’ять днiв з моменту смертi чоловiка, як на дачу зателефонував давнiй знайомий – вiдповiдальний працiвник Подiльського райвиконкому товариш Мориченков i попросив термiново приiхати для дуже важливоi особистоi бесiди. Коли ж вони зустрiлися – пояснив, що мати одразу i квартиру мало не в самому центрi республiканськоi столицi, й дачу на додачу – це не каламбур, а справжне нахабство! Причому неприховане. Навiть враховуючи ту обставину, що покiйний товариш Федосов мав неабиякi заслуги перед Радянською Батькiвщиною. Це якщо навiть не згадувати про першого чоловiка Зiнаiди Євдокимiвни – теж чекiста товариша Загоруйка.

– Тим не менш, Зюню, тобi таки доведеться обирати мiж квартирою i дачею. Або одне, або iнше.

Стара удовиця хотiла щось заперечити, однак уривчастим жестом товариш Мориченков змусив ii мовчати, потягнувся до полiрованого латунного портсигара, що лежав на краю стiльницi, витягнув звiдти цигарку «Казбек», розiм’яв ii, закурив i лише тодi додав:

– І як старий знайомий i твiй, i твого товариша Федосова, я б щиро порадив тобi вiдмовитися вiд дачi на користь квартири.

– З якоi це ласки?!

Зiнаiда Євдокимiвна аж сiпнулася, неприемно вражена збiгом слiв вiдповiдального працiвника райвиконкому зi змiстом видiння в морзi.

– А ти, Зюню, не сiпайся, а краще подумай. Добре подумай от над чим… – вiн пихнув сизим пасмом смердючого цигаркового диму й раптом розсмiявся: – Ти як гадаеш, торiк на лiвому березi Днiпра одразу ж три станцii метро[27 - Спорудженi за одним типовим проектом, станцii вiдкритого типу «Гiдропарк», «Лiвобережна» i «Дарниця» були урочисто зданi в експлуатацiю 5 листопада 1965 року.] дарма вiдкрили?.. Отож бо й ба, що недарма!

– А до чого тут метро? – здивувалася вона. – Менi навпаки тепер зручнiше iздити до центру…

– Дурепа ти, Зюню! Дурепою була, дурепою й лишилася.

– Та що ти таке!..

– Кажу те, що е. Що бачу, – товариш Мориченков постукав кiсточками стиснутих у кулак пальцiв по дерев’янiй стiльницi, потiм безцеремонно тицьнув вiдстовбурченим вказiвним пальцем у напрямi лоба Зiнаiди Євдокимiвни та констатував: – Що там, що там – звук однаковий. Дерев’яний. Ти ж подумай тiльки, Зюню: якщо метро до Дарницi протягнули, це може означати одне: там будуватимуть новий житловий масив. А отже, всю цю Микiльську слобiдку з усiма тамтешнiми дачами, садочками, курниками i крiльчатниками невдовзi знесуть до бiса! Так, знесуть i геть нiчого не залишать. Отож куди ти пiсля того подiнешся, га?!

Сенс сказаного доходив до свiдомостi староi удовицi дуже повiльно. А коли дiйшов остаточно – бiдолашна аж руками за голову схопилася! Товариш Мориченков мiж тим продовжив переконувати ii. Хоча, за великим рахунком, мiг би цього не робити. Зiнаiда Євдокимiвна розумiла, що вiн правий повнiстю, на всi сто… ба навiть на тисячу вiдсоткiв!!! Якщо вона обере улюблену дачу, то неодмiнно програе. Бо рано чи пiзно, але з Микiльськоi слобiдки ii виселять, як i решту сусiдiв, з якими вона встигла перезнайомитися i до товариства яких сяк-так призвичаiлася.

Всiх iх виселять звiдти, усiх до останнього!!! А куди переселять?! Хтозна… Тож доки е змога, треба перебиратися з улюбленоi дачi назад в квартиру на вулицю Лiвера.

Обiцянка товариша Мориченкова видiлити вантажiвку для перевезення речей i загалом всемiрно допомагати з переiздом була слабкою втiхою. Невиразно розпрощавшися з вiдповiдальним працiвником райвиконкому й вiдчуваючи, що ватянi ноги погано слухаються ii, Зiнаiда Євдокимiвна почовгала старечою ходою на вулицю. Вона довго гуляла подiльськими вуличками, перш нiж повернутися на Микiльську слобiдку. А потiм аж до самих сутiнкiв блукала милим серцю затишним будиночком, голубила стiни, безцiльно пересувала туди-сюди стiльцi та крiсла, брала до рук i клала назад якiсь дрiбнички…

Так, звiсно: треба вже готуватися до переiзду! А отже – намiтити, що з речей вона повезе на подiльську квартиру, а що треба якнайшвидше продати. Проте насправдi Зiнаiда Євдокимiвна навiть не думала про це. Їй просто шкода було вибиратися звiдси. Шкода до слiз!..

Але що вдiеш?! Вона прекрасно розумiла, що i видiння на похоронi чоловiка, i товариш Мориченков повнiстю правi. Й нiчого тут не вдiеш.

Але ж шкода! До чого шкода!..

Охтирка, кiнець серпня 1966 року

Чай в цьому домi водився аж нiяк не найкращий – не цейлонський, не краснодарський, а всього лише грузинський-екстра. Та й якщо чесно, то Левко Потапович зовсiм не планував приходити сюди вдруге. Але ж довелося, хоч i не хотiлося…

«Ти, Левко, тiльки не ображайся, бо я кажу, як воно е: доволi посереднiй з тебе педагог вийде. Самостiйностi мислення тобi бракуе. Розумiеш, про що я? Отримавши iнструкцiю вiд начальства, ти з дiтьми вiдпрацьовуеш все, як треба. Але в тiм-то й бiда, що в педагогiцi так не можна! Не iснуе в цiй сферi настiльки докладних iнструкцiй, щоб вони кожну дитячу витiвку передбачали, щоб на всi випадки життя годилися. Так чи iнакше iмпровiзувати доводиться – а от в iмпровiзацii ти слабенький. Зате коли е чiткi методичнi вказiвки – отут ти на конi, отут тобi немае рiвних!..»

Приблизно так характеризував його професiйний потенцiал сам товариш Калабалiн – перший в життi Левка Потаповича начальник, пiд керiвництвом якого вiн працював спочатку в Сталiнiрськiй колонii, а потiм i в Мотовилiвському дитбудинку. Звiсно, як чоловiк делiкатний, Семен Опанасович говорив таке не привселюдно, а коли вони лишалися сам на сам. Тим не менш, сутi проблеми це не змiнювало: Левко Потапович i справдi чекав рiзноманiтних завдань вiд начальства, якi й виконував з блиском i шиком, буквально заражаючи дiтей своiм ентузiазмом.

Так сталося й тепер. Схоже, що пiсля помпезного святкування 9 травня минулого року 20-лiття Великоi Перемоги радянського народу у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi на теренах СРСР почала розгортатися цiла кампанiя, що мала на метi нагадати всьому свiтовi:

НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ ЗАБУТЕ![28 - Перетворена на гасло цитата з вiрша радянськоi поетеси Ольги Берггольц, написаного 1959 року спецiально для меморiальноi стiни, встановленоi на Пiскаревському кладовищi у Ленiнградi.]