Книга Застою. 1965–1976

– Стривай, давай-но я розкажу усе, якщо ти вже засцяв, а потiм ти мене виправиш, якщо я десь помилюся. Гаразд?

Хлопчина мовчки кивнув, i Микита продовжив:

– Отже, училка переробила всю систему «трiйок» нашого класу з таким розрахунком, щоб я туди вписався. Тепер ти входиш до моеi «трiйки», але замiсть того, щоб повiдомити менi про все, класна доручила зробити це тобi. Отож скажи нарештi: наша «трiйка» – хто ще до неi входить?! Ти, я – це вже зрозумiло, бо надто очевидно. А третiй хто?

– Так… Давай-но по порядку, – мотнув головою Вiлька. – Отже, з якогось дива ти впевнений, нiбито весь наш клас розбитий на якiсь там «трiйки» i що це розбивання здiйснюе класна керiвниця, це так?

– Так.

– А навiщо все це, можеш пояснити нарештi?!

– Ну-у-у… як тобто, навiщо?! Щоб усерединi кожноi «трiйки» учнi слiдкували один за одним i про все вивiдане складали рапорти вчительцi, нашiй класнiй керiвницi – от для чого.

– Що-о-о-о?! Ти з дуба впав i головою вдарився, чи що?..

– Ти, Вiлько, знаеш що… Ти того, слова добирай… – почав Микита, проте однокласник раптом перервав його здивованим вигуком:

– А нумо стривай!!! Я здогадався: таке вiдбувалося у тiй школi, звiдки ти до нас прийшов, – чи не так?!

– Так, так, – погодився Микита, – а тут у вас хiба iншi порядки?

– Жартуеш!..

– Зовсiм нi.

– Ти серйозно?!

– А-а-а…

Однак, окрiм цього беззмiстовного «акання», Микита так i не змiг сказати нiчого путящого. Йому ж навiть на думку не спадало, що в тому класi, де вiн провчився вже понад мiсяць, можуть бути встановленi не звичнi для нього «драконiвськi» порядки, а якiсь iншi – бiльш людянi…

– Послухай-но, Микито… Ти звiдки до нас прийшов?

– Я ранiше у Бiлiй Криницi[21 - Село на Рiвненщинi.] жив, там у мене дiдусь iз бабусею, вони в радгоспi «Рiвненському» працюють.

– А чому не з батьками?

– Бо тато у мене в Сибiру був… вiдбував… – трохи скрививши губи, вiдповiв хлопчина, – мама слiдом за татом поiхала, але мене вирiшила iз собою не брати. Бо в Сибiру ж холодно i щоб iсти, то не дуже… Тобто значно гiрше, нiж тут. Це по вiйнi люди голодували, але згодом усе налагодилося. У Бiлiй Криницi ранiше – ще до радгоспу теперiшнього – був колгосп iменi товариша Маленкова, то вже тодi стало добре, а тепер… Ну, отож i вiддали мене дiдовi й бабусi на виховання.

– І в тамтешнiй школi у вас був такий порядок?..

– А там вчитель прямо сказав: нема у мене часу, щоб вас, лобурякiв, виховувати – у мене город, менi iсти хочеться. Отож я вас на «трiйки» розiб’ю, станете один за одним шпигувати й менi рапорти складати, а я рапортички тi вашi щовечора читатиму. А коли накажу, то розноситимете по домiвках записочки вiд мене батькам своiх товаришiв. Це краще й надiйнiше, нiж записи в щоденнику робити.

– І ти писав… як ти кажеш, «рапортички»? І записочки по домiвках товаришiв своiх розносив?

– Авжеж писав. І записочки розносив також. І на мене хлопцi писали – тi, яких Гаврило Мартинович зi мною в одну «трiйку» призначив.

– Гаврило Мартинович – це ваш тамтешнiй вчитель?

– З Бiлоi Криницi, так. Вiн так i казав: вас, лобурякiв, грамоти тiльки задля того навчити треба, щоб ви рапортички по начальству один на одного строчити навчилися. І ще казав, що якщо ми хочемо бути хоч би трiшечки схожими на товариша Кузнецова[22 - Кузнецов Микола Іванович (справжне iм’я Никанор; 1911–1943) – радянський диверсант-розвiдник, партизан, агент НКВС. Зокрема, з жовтня 1942-го по листопад 1943 року дiяв у Рiвному. 5 листопада 1944 року йому було посмертно присвоено звання Героя Радянського Союзу.], то мусимо з чогось починати. І що найкраще починати з рапортичок, бо вони привчають до спостережливостi й дисциплiни, а також тренують вмiння викладати думки на паперi.

– А не писати доноси ти не пробував?

– А я що, хiба на дурня схожий? – посмiхнувся Микита зневажливо. – Того, хто рапортички писати вiдмовлявся, Гаврило Мартинович на другий рiк залишав, а за це…

– Я розумiю, – поквапився вставити Вiлька, проте Микита несподiвано розлютився i мовив крiзь зчiпленi зуби:

– А якщо розумiеш, то якого дiдька мене розпитуеш?! Просто скажи: отакi справи, наша класна керiвниця призначила мене за тобою стежити, а ти стежитимеш за мною. Третiй такий-то. І все встане на своi мiсця. Нумо, з чого б оце кота тягнути за хвоста?! Кажи…

– Нi, – мовив Вiлька абсолютно серйозним тоном, – не треба за мною стежити, не треба нiякi «рапортички» вчительцi писати. Й на тебе нiхто нiчого не писатиме. І не думай навiть.

– Еге ж, так я тобi й повiрив! Знайшов дурника, – крива посмiшка не сходила з обличчя Микити. – Мiй тато в Сибiру щойно «десятку» вiдмотав, я у вашiй школi новенький. І щоб при цьому за мною нiхто не нишпорив?! Не вiрю. Комусь iншому це розказуй, тiльки не менi.

– І тим не менш, нiхто за тобою стежити не збираеться, – стояв на своему однокласник.

– Ага, ага… От я тобi повiрю, а потiм за «недоносительство» i «вiдмову в допомозi класнiй керiвницi у виховнiй роботi» мене на другий рiк залишать.

– Не кажи дурниць…

– Та пiшов ти! – не витримавши, раптом скрикнув Микита, пiдхопив притулений до огорожi мосту ранець зi шкiльним причандаллям i попрямував назад – туди, звiдки школярi прийшли на набережну.

– Микитко, агов! Не роби дурниць. Я тобi не брешу. Якщо хочеш, спитай сам нашу класну керiвницю, й вона тобi пiдтвердить, що…

Проте хлопчина не збирався вислуховувати знов жалюгiдну Вiльчину брехню. Тому озирнувшись на ходу, вiн кинув через плече:

– Назвеш третього з нашоi «трiйки», тодi й поговоримо.

І прискорив кроки.

1966. Камiнь обiцянки

Трикотажна фабрика «Киянка», вул. Василькiвська, № 30, Киiв, 20 квiтня 1966 року

Дивна ситуацiя склалася: не якийсь там пересiчний громадянин, яких повно скрiзь i всюди, а сам Космонавт № 1 стояв перед натовпом вiльних вiд роботи працiвниць в очiкуваннi запитань з iхнього боку. Стояв i аж виблискував щирою, знаменитою на весь свiт «гагарiнською» усмiшкою. А працiвницi трикотажноi фабрики, знiяковiвши, не знали, про що запитувати такого знаменитого чоловiка!..

– Ну, то що ж менi вам сказати, товаришi трикотажницi… Прекраснi костюми для нас, для радянських космонавтiв ви робите! За що вам велика подяка вiд усiх нас, хто в костюмах цих працюе.

Зрозумiвши, що пауза затягуеться понад всяку розумну мiру, Гагарiн заговорив першим. І цим врятував ситуацiю.

– О-о-ой, та невже?.. Дуже приемно!.. Та як же ж для вас не постаратися, коли ви там!.. – загомонiли працiвницi врiзнобiй. А одна з них, раптом набравшись смiливостi, запитала:

– Мабуть, там, у Космосi, холодно, так?

Насправдi ii цiкавило зовсiм iнше. Проте напередоднi товариш парторг фабрики суворо застерiг вiд «рiзних дурниць» i вияву «бабських iнтересiв». Адже Космонавт № 1 належить усьому радянському народовi!.. І додав суворо: «Отож щоб нiяка менi дурепа не спитала раптом, одружений товариш Гагарiн[23 - Юрiй Гагарiн одружився з Валентиною Горячевою ще в 1957 роцi, дочки Олена i Галина у подружжя народилися в 1959 i 1961 роках. Однак через тотальну засекреченiсть в СРСР всього, пов’язаного з Космiчною програмою, пересiчнi громадяни про подiбнi речi не знали.] чи нi? Краще про природу i погоду спитайте, про те, подобаеться йому мiсто чи нi. Щоб усе менi пройшло гладенько!»

Ослухатися парторга – собi ж дорожче… Довелось запитувати про погоду i природу. Космiчну…

– Температура в Космосi мiнус двiстi сiмдесят три градуси чи близька до того, – не моргнувши оком, вiдповiв Гагарiн.