Книга Застою. 1965–1976

– Ого, до чого ж холодно! А хiба ж стiльки бувае?! – здивувалися трикотажницi. А та, яка запитала першою, поцiкавилася:

– А якщо раптом мiнус двiстi сiмдесят чотири?

– От цього вже бути не може, – м’яко заперечив високий гiсть, – бо це вже нижче абсолютного нуля, який на те й абсолютний… Однак не переживайте, чудовi костюми, виготовленi на вашiй фабрицi, зiгрiють нас навiть при мiнус двiстi сiмдесяти трьох градусах. Це не проблема.

Працiвницi почали здивовано перезиратися мiж собою. Й лише зрозумiвши, що Космонавт № 1 жартуе, розсмiялися та дружно зааплодували. Гiсть же сяяв знаменитою посмiшкою на всi боки.

– Ну гаразд, товаришi трикотажницi, нам далi треба… – почав директор фабрики, проте рiшуча працiвниця все ж таки наважилася:

– Товаришу Гагарiн, а можна вас спитати про дещо особисте?

– Товаришко Заремба, я ж попереджав!.. – парторг фабрики з перекошеним люттю обличчям подався вперед, однак дозвiл високого гостя випередив його порив:

– А чого ж, запитуйте!

– Товаришу Гагарiн, тут таке дiло… У мене подруга сьогоднi вранцi сина народила, ii чоловiка Олексiем звуть.

Вiд таких слiв навiть високий гiсть трохи розгубився:

– Ну-у-у, звiсно… я вiтаю вашу подругу…

– Не в тiм рiч. Подруга просила дiзнатися, чи можуть вони сина назвати на вашу честь Юрiем? Бо тодi вiн буде вашим повним тезкою – теж Юрiем Олексiйовичем. Можна ж, так?..

Парторг фабрики почервонiв немов варений рак, директор фабрики кинув на нього вбивчий погляд. Проте натовп трикотажниць розсмiявся настiльки щиро, що на реакцiю начальства нiхто не звернув особливоi уваги.

– Авжеж, нехай називають. Я буду щасливий, знаючи, що вiдтепер у вас в Киевi житиме мiй повний тезка – теж Юрiй Олексiйович!..

Закiнчення фрази Космонавта № 1 потонуло в дружному бурхливому плесканнi долоней трикотажниць. Що ж до фабричного керiвництва, то вони поспiшили потягнути високого гостя в бiк схiдцiв, що вели нагору – до директорськоi приймальнi. Подалi вiд грiха… i нових незручних запитань.

Ташкент, 25 квiтня 1966 року

Сталося це рокiв десять тому. Вiн тiльки-но полишив дитбудинок, який щиро вважав рiдним домом. За розподiлом йому випало бути помiчником лiсничого, однак його не взяли. Вiн i досi пам’ятав, як головний лiсничий Малинського лiсгоспу обурено горлав на начальника вiддiлу кадрiв:

– Та ви знущатися з мене надумали, чи як?! От скажiть, будьте ласкавi, навiщо менi в лiсi отакий красунчик з обличчям кiноактора з «Мосфiльму» або я вже не знаю звiдки?! Ведмедiв взимку посеред сплячки лякати, чи що?..

– Та годi вже вам, Іване Федоровичу, обурюватися! Вас теж зрозумiти важко: то давайте будь-кого, а як знайшли нарештi – зовнiшнiсть, бачте, не пiдходить, – не дуже впевнено вiдбивався кадровик. – Не хлопак, а красень. То хiба лiсничi не можуть бути красивими?! Це КЗпП[24 - Кодекс законiв про працю.] забороняе?

– Якщо такий красунчик, то нехай iншу роботу шукае, – роздратовано пробуркотав Іван Федорович. – Природжений лiсничий мае особливим станом душi вирiзнятися, а мармизка – це для баришень, а не для лiсу.

– Та пожалiй ти хлопця, у якого дитбудинок за плечима! Як не вiзьмемо його за розподiлом, то вiн навряд чи роботу швидко знайде. То що йому робити – на вулицю йти, в банду до кримiнальникiв?..

– Ну-у-у, так вже одразу в банду… Нехай на якесь ударне комунiстичне будiвництво iде, але тiльки не до мене. Не вiзьму його, все, крапка!

Упiймавши облизня в Малинському лiсгоспi, вкiнець засмучений Леонiд наважився на вiдчайдушний крок. Зрештою, ця жiнка його iз сестрою Любою на свiт народила, хоч потiм i здала обох до сиротинця…

Назад до Мотовилiвки дiстався вже затемно. На вiдчайдушний стукiт у дверi нiхто не вiдчиняв. Леонiд вже збирався пiти геть, як раптом з-за дверей пролунав огидний рипучий голос:

– А що це за придурошний там у дверi гамселить?! Кого це чорти принесли на нiч гледючи?

Юнак розгубився вiд несподiванки i вiдповiв, заiкаючись:

– Менi… Менi Софiя Юрiiвна потрiбна…

– Ти б наступного разу головою у дверi, головою!.. Нащо тобi вона, га?..

– Я ii син, Леонiд Гайдамака. Вiрнiше, Голомозий. Вона мене як Гайдамаку до сиротинця здала, а насправдi я…

Проте рипучий голос зробився ще злiшим:

– Не знаемо ми нiяких Гайдамакiв, та й Софiйки вдома немае вже як цiлий тиждень, мабуть що.

– А коли вона додому повернеться?

– А бiс ii знае! А ти йди звiдси, чоловiче, йди геть! Немае нiяких синiв у Софiйки й не було нiколи!

– Як же нема, коли я… Та ось же мое свiдоцтво про народження! Щоправда, вiдшукали його зовсiм нещодавно, але ж там написано, що я – син Софii Юрiiвни Голомозоi…

Однак володарка огидного рипучого голосу не здавалася:

– Пiшов геть, окаянний!!! А як добром не пiдеш, то собаку спущу!!!

Раптом з-пiд паркану пролунало загрозливе гарчання…

Тодi Леонiд кинувся геть, не розбираючи дороги. Прибiгши на залiзничну станцiю, не знав, чи то пiд поiзд кинутися, чи вскочити на повному ходу в останнiй вагон товарного потяга – тiльки б забратися подалi вiд цього клятого мiсця, де матерi зрiкаються власних дiтей! Юнак стояв на краю платформи, а по оксамитово-синьому нiчному небу сповзав до обрiю диск надзвичайно великого криваво-червоного мiсяця. І в той момент Леонiдовi здавалося, що нiчне свiтило, яке набуло сьогоднi настiльки незвичного вигляду, тягне за собою його нiкчемне життя…

Та нiч немовби пiдбила незримий пiдсумок пiд усiм його минулим життям. Попереду було щось незвiдане… але живе. Пiд потяг юнак не кинувся – просто взяв та й поiхав до Ташкента.

– Тату, татусю, а що це за спалахи? – пролунав голос Валерки. Вiдiрвавши погляд вiд величезного багряного сонячного диску, який повiльно зникав за обрiем, Леонiд виринув зi спогадiв у реальнiсть i з нiжнiстю поглянув на сина. Малюковi лише три рочки, а вiн вже так грамотно розмовляе, такий допитливий i розумний!.. Пощастило йому i з дружиною: Гелi лише тридцять, а вона вже завiдуе вiддiленням мiськлiкарнi.

– Таточку, то що це таке? – наполегливо повторив синочок.

– Не бачу я нiяких спалахiв, Валерко, тож i сказати нiчого не можу, – знизав плечима вiн.

– Так он же ж вони!.. Он спалахнуло знов!..

Синочок тикав малесеньким пальчиком у малинове свiтiння на пiвночi. Леонiд не знав, що вiдповiсти, а малий все не вгамовувався:

– Що це?

– Зiрниця. У нас навiть така гра пiонерська була, пiд час неi ми багаття палили, а потiм на вугликах картоплю пекли.

– Нi, тату, це не зiрниця. Зiрницi восени бувають, а зараз весна.

Леонiд почухав потилицю i подумав: «Дивина, та й годi! Валерка ондо навiть пори року знае, натомiсть я в його вiцi навiть прiзвища свого не мiг згадати, тому замiсть Голомозого мене Гайдамакою записали».

– Валерко, синку, а може, ти додому пiдеш, мамi перепiчки вiднесеш? А я тим часом у магазин по консервованi помiдори сходжу… Хочеш?

Син радiсно застрибав навколо батька.