Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

– Пувай, косаче. Топлоi тологи!

– Бач, – полишивши позаду кiлька хатин, мовив Хвиля до коня. – Для того дiда, як i для багатьох, – бiсота назавжди лишиться байками. Доки, звiсно, одна така байка не задере худоби чи, того гiрше – пошматуе когось iз родичiв. А в iншому разi проживе дiд життя, слухаючи казки про потопликiв чи мавок. Наче, свiт нiколи тоi падли не бачив.

Хвиля закинув ногу на сiдло та, скориставшись останнiми променями сонця, пiдпалив маленьким скельцем люльку. Груди давило i саднило, але облишити курити Хвиля не наважувався.

– Другий мiсяць пiшов, а вiдповiдей так i немае, – курiнний пустив густий острiвець диму, що за мить розтанув перед його обличчям. – Невже ми, друже, марно топчем землю?

Хвиля сплюнув, погладив по холцi коня.

– Нi. Дурня. Мають хоч чумаки про таке вiдати. Вони багато мандрують. Мiж iхнього брата, нерiдко, й освiченi зустрiчаються. Сподiваюсь, нам хоч з ними пощастить.

* * *

Курiнний завiтав до шинку. Двое молодших чумакiв веселими окриками запросили його до свого столу. Третiй, сивий, обережно усмiхнувся i вiдпустив легенького кивка.

– Дякую за гостиннiсть. Слава Сибовi, – мовив Хвиля i вмить опинився на лавi навпроти трiйцi.

– Слава, козаче. Люба, – звернувся до шинкарки наймолодший, вимазаний дьогтем, чумак. – Келих вина сповiщанину, й нам ще по одному.

Шинкарка усмiхнулась, i трохи присоромлена красою гостя, швидко розставила келихи по столу, а пiсля зникла за дверима, що вели на подвiр’я.

– Сподобався… – потягнув чумак та добре сьорбнув з келиха.

Курiнний усмiхнувся.

– Навiщо у цьому недоброму[3 - Маеться на увазi вiдношення мiсцевих до спiвзвучних у похмурому вiдтiнку назв «Бiсiв Тин» i «Пустi Жнива»] краi? – продовжив мовити наймолодший, поки двое iнших частими ковтками спустошували кухлi. – До Сковii дорогу маеш чи, може, у гостi до Хана у Комаран?

Хвиля вирiвняв оселедця, вiдкрив до огляду три рубцi, що колись подарував йому очеретяник, покрутив вуса та, добре посмакувавши з келиха, запалив люльку.

– Чув я, добрi люди, – почав вiн. – Наче ви, чумаки, про потойбiччя знаете. І що мiж вами вчений люд трапляеться. Правду кажуть чи нi?

Молодший i середнiй повели плечами, а старший, сивий бородач iз рiвеньським носом, схожим на кинджал джамбiю, усмiхаючись мовив:

– Хе… Дещо вiдомо. Головне, – що саме тобi треба? Адже я, на противагу твоему, вiдаю чималими знаннями дякiв-сповiщан, якi вами протегують, у питаннях нелюдiв. Знання тi ненауковi – а у бiльшiй мiрi, мiфiчнi, але менi, здаеться, що не наука тебе цiкавить. Чи не так?

Курiнний знов покрутив вуса та випустив ротом густу хмарину; ледь стримав кашель.

– Колодязь, – мовив вiн. – Є легенда за якийсь колодязь i виконання будь-яких бажань. Але де вiн розташований та хто там живе – невiдомо.

Сивий примружив очi й описав ними коло; безцiльно оглянувши примiщення, мовив:

– На Перехрестi плутався, з чортами братався, з них старшого бачив – той за вiчнiсть тлумачив.

Старий замовк. А двое молодших, щойно сплюнувши через лiве плече невидимоi слини, тричi перехрестилися. Хвиля машинально повторив за чумаками, але старий, на подив iнших, сидiв непорушно.

– Ця легенда не переводилася iз давньоi рiвеньськоi на латианську[4 - Мiжнародна мова майже усього материка Аiн.], – знову заговорив вiн. – Я читав ii колись у молодостi, коли навчався в колегiумi. Багато книжок читав, поки iх не спалили… Недивно, що окрiм чуток ти нiчого не чув. Ганьба…

Старий махнув рукою i зробив кiлька ковткiв. Здивованi його балакучiстю, побратими витрiщили очi, але переривати старого не наважилися. Хвиля чекав на продовження.

– А хай iм усiм… – старий iз гуркотом заземлив кухля на стiл. – За легендою, бiля села Перехрестя, за маковим полем, стоiть магiчний колодязь. Живе у ньому виконавець бажань, коханець i пiдданий Меiмени Рати – королеви потойбiччя, – батько усiх бiсiвських iстот, джин на iм’я Тхар чи Тар. Не пам’ятаю як вiрно вимовляеться. Бажання той Тар виконуе одне. А за те добрий чоловiк мае стрибнути у колодязь, на мiсце джина, i три роки сидiти там, доки звiльнений виконавець бажань буде жити серед людей у тiлi прохача й втiлювати у реальнiсть його бажання. Ось така старезна легенда. Гарна на слух, але дивна на розсуд.

– Чому? – вперше прорiзався високий голос середнього. Очi його, як i очi молодшого, не втрачали вiдвертого подиву.

– У всьому, Петре, у всьому. Якiсь джини… Королеви потойбiччя… Та хай i так. Але уяви: забажае прохач жiнок без мiри. А виходить, сам Тар iх i буде три роки закоханками[5 - Тут у розумiннi «залягання»] тiшити. А ти, козаче, – сивий знов перевiв погляд на Хвилю. – Чого питаеш? Перехрестя тут недалеко, та те село смертю тхне. І смертю не мiфiчною, а справжньою. Там, кажуть, хвороба людей покосила пiд корiнь.

Курiнний похилив голову на бiк та повiв плечима.

– Як не бажаеш розповiдати – справа твоя, – сивий зiтхнув i змiнив серйознiсть на усмiшку. – Вип’емо ще по одному кухлю за знайомство та минулi часи i будемо вирушати, а то хлопцi мене зараз запитаннями роздеруть, а я славлюся шанувальником тишi.

Як тiльки було покiнчено iз новими кухлями, сивий пiдвiвся. Усi iншi повторили за ним.

– Нехай тобi Сиб допомагае, козаче. А до Перехрестя, – старий зробив невеличку паузу, надягаючи на голову шапку зi шликом. – Я б тобi iхати не радив. Життя коштуе бiльше нiж казки.

– Дякую за розповiдь. – Хвиля вклонився i додав: – Що буде завтра, те буде завтра. Нехай вам Сиб допомагае.

Новi знайомi вдруге обмiнялися поклонами, а пiсля трiйця вийшли з шинку.

– Трохи дивнi цi чумаки… Особливо сивий, схожий на ляха. Як ви гадаете? – не витримавши, мовила молода шинкарка з довгою косою та пишними формами. Вона всiлася праворуч вiд козака, щiльно притулившись до нього своiм теплим тiлом.

– Аби дьогтем не мазалися, – мовив Хвиля, дмухаючи люльку i роблячи вигляд, наче нiчого не трапилося. – Були б, як усi. Та з тим, скiльки землi вони пiд своiми волами топчуть, хворобу неважко зустрiти. От i чорнi, наче чорти.

– Усе так, – потягнула дiвчина та зiтхнула настiльки неприкрито й голосно, що Хвиля вмить почув ii думки. І не тiльки почув, а навiть побачив. Розовi щоки молодички наливалися кров’ю, дихання ii частiшало, а пальцi все сильнiш упивалися в косу.

* * *

Спозаранку курiнний поснiдав сам i коня нагодував. Шинкарка, здавалося, спала. Але, як тiльки вiн вийшов за тин ii невеличкоi мазанки, дiвчина вмить опинилась поруч, наче iз землi проросла.

– Як буде хлопчик, – стрибнувши у сiдло, звернувся курiнний. – Назви його Андрiем, а як дiвчина – то Марiею.

– А як нiкого? – запитала пишногруда iз невизначеною посмiшкою.

Хвиля усмiхнувся у вiдповiдь.

– Гарна ти жiнка, Ганнусю. Бувай.

Уламок ІІ. Очеретяник

Перехрестя збудували на пагорбi бiля затоки Босфену, – у пейзажному мiсцi Чорноземськоi казковостi й колориту. З обох берегiв затоки до води опустили гiлки широкi верби, створюючи на водi мерехтливу золотисту сiтку. У центрi живоi огорожi – на тому мiсцi, де дерева не росли – селяни примостили дерев’янi кладки та рибальськi човни бiля них. Вiд кладок товстенькою смугою бiгли вгору викопанi у глиняному урвищi сходи, якi увiнчувалися входом до головноi, i единоi, вулицi села. Останню прикрашала церква зi зрубу на кiнцi.

Козак, який не мав нагоди назвати свого iменi чумакам, був курiнним Хортинськоi Сiчi на iм’я Якiв Хвиля. Кiлька мiсяцiв тому вiн повернувся у рiдний край i був единим, хто вцiлiв пiсля кровопролитноi битви на Захарських полях. Битви, в якiй вiн i його полеглий курiнь брали участь як найманцi Вульфiнорii. Козаки славилися як вправнi воiни. Але улiтку 1646-го, пiд натиском трьох чисельних армiй союзникiв, Захарськi поля – а саме фрiйське мiстечко Пункт Авiр – стали останнiм мазком на полотнi тодiшньоi вiйни не тiльки для куреня Якова.

* * *

Полишивши Пустi Жнива, Хвиля швидко дiстався затоки. Їхав берегом уздовж верб. Наблизився до урвища iз кладками.

Здавалося, Перехрестя зруйнували кiлька десяткiв рокiв тому. Залишки стiн вiд колишнiх мазанок, зламанi та прогнилi частини дерев’яних возiв, навiть кiлька скелетiв у вигнутих позах знайшли собi мiсце пiд хатинами. А свiтло з неба… Звичайнiсiнький ранок, жодноi хмаринки. І все ж небо було незвично сiрим, а у повiтрi вiяло смертю. Прийнявши рiшення швидше здихатися цього мiсця, курiнний погнав коня по головнiй вулицi. Колись широка, тепер вона мала вигляд стежини серед руiн: щiльно порослоi бур’яном, вертлявоi.

Оминув розвалини церкви. Курiнний помiтив необхiдне йому велетенське червоно-чорне поле. У грудях знову здавило, – та тепер вiд щастя. Але i тiй радостi не випало на долю затягнутися. У кiнцi колишньоi дороги, сажнiв з п'ятнадцять попереду, вилiз iз землi очеретяник – потвора людськоi форми тiла, з нiг до голови оповита рiзними водоростями, ряскою, пустими панцирами ракiв i черепах. Плечi очеретяника прикрашали кiлька людських черепiв рiзного розмiру. Обличчя у бiсiвського не було – на його мiсцi виросло щось схоже на пташине гнiздо. Пруття того гнiзда рухалися, наче живi, й нагадували клiшнi рiчкових ракiв. Курiнний знав цю потвору, знав як iз нею боротися. Тiльки освячена Сибовим прощенням куля, випущена точно в червоне серце, заховане глибоко у грудях, може покiнчити iз очеретяником раз i назавжди. В iншому випадку: роби в ньому дiрок, як у небi зiрок, а справи не буде нi крихти.