Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

– А зловчинення… – кiшка закiнчила вимиватися. – То для втiлення жесту магii Грiху треба?

– Так, люба. Я вже не справжнiй Тар. Згiдно з контрактом у тiлi проханця моя сила обмежена. Я зможу черпати ii лише з особистих учинкiв. Майже всi мiсцевi Не-Реалi, якi охочi до магii, саме так i поводяться.

– Як тут усе сплутано, – протягнула руда. – Швидше закiнчуй своi безглуздi справи, любий, i вертайся до мене. Князь Земфiр Жах – жах, який нудний.

Кiшка повела пухнастим хвостиком навпроти мордочки i зникла у червонiй хмарцi пару.

– Погодься, Таре, – мовив Лейлек, якого до того, наче й не було. – Ця угода набагато цiкавiша за минулу. До того ж, у мiсцевому сенсi, ти врятував козаку життя.

– Порятунок досить вiдносний, Лейлеку.

– Для князiв – звiсно, для людини – навряд. Чи, може, посперечаемось?

– Ще одна угода? – Князь пiдвiв брови. – Іди пiд три чорти, Лейлеку. Пiд три чорти.

Уламок V. Бiсова тварина

Князь назвав коня справжнього Якова Кремез. Та тварина, з перших хвилин, не бажала приймати нового господаря i навiть штурхнула Тара копитами у груди. Князь вiдлетiв, впав. Пiдвiвся. Зрозумiвши, що так не може бути й далi, Тар пригадав слабке заклинання школи Грiху, що зветься Дика сповiдь. Десь з десятого разу вiн таки змiг провести неважкий жест i вiд кiнчикiв його пальцiв до нiздрiв коня розтягнулась синьо-зелена пара. Якийсь час вона протрималась, та коли Тар розвiв руки в сторони – пара розтанула, мов й не було.

Першi хвилини кiнь складав казна-що, та потроху, незв’язанi розумом слова, почали набувати вигляду мови:

– Ти, йогi-го, не товариш… ранiш. Тепер, йогi-го, другий… за того. Бити… коли сiдае, йогi-го! Чув?!

– Чув, – спустошений звичайнiсiнькими чарами, наче трьома днями безперервноi варти, вiдповiв Тар.

Вiн сiв бiля Кремеза та знов запалив люльку.

– Будемо поки що разом, а потому я твого товариша поверну.

– Не пiде, йогi-го. Голова копита люба бачить. Болi море, йогi-го.

– Ти не лайся, чотириногий, бо я тебе шаблею приборкаю. Зрозумiв?

– Спробуй, йогi-го!

Князь проявив з потойбiччя невитiювату шаблю, та трохи не впав до землi. «Треба облишити магiю, – подумав вiн. – Хоча… Аби провчити бiсову тварину, менi сили вистачить».

– Облиш, князю, – пронизаний сонячним промiнням з’явився перед Таром сивий iз синеньким обрамленням Дух справжнього Якова. – Мого товариша, якого ти Кремезом прозвав, треба погодувати з руки, погладити по холцi та слова добрi сказати. А iнакше, отримаеш ще кiлка тумакiв, а може i зовсiм вiд тебе втече.

– Багато знаеш? – Із презирством приснув Тар.

– Дещо знаю, князю, – вiдповiв Дух.

– Ну, гаразд. Та як ця звiрюга мене ще раз вдарить…

Дух Якова зник. Залишати Ір-Реаль на довгi вiдрiзки часу вiн права не мав. Особливо, коли Тар не був зацiкавлений у такiй появi. Хоча князю хотiлося трiснути балакучого коня, вiн зробив усе, як сказав Дух справжнього Якова. Обережно погладив, погодував та спробував сказати щось добре.

– Здоровеннi в тебе ноги, Кремезе, – Тар зазирав позад коня. – Жодна кобила не втече, як забажаеш на неi залiзти.

Здивований недоречною похвалою кiнь усе ж вирiшив спробувати налагодити вiдносини з новим господарем.

– Сiдай, тiльки, йогi-го, мовчи. Пiсля… Колись… Казати по справi, а таке – нi.

Князь заплигнув у сiдло, владно махнув рукою. Навколишне затремтiло, затрiскотало i розсипалося на безлiч уламкiв, неначе дзеркало, що впало на пiдлогу.

Уламок VI. Гавазмiй

Межа частенько збоiла, не завжди доставляла подорожан за iх бажанням. Та добре, що цього разу мандрiвники не з’явилися посеред крижаноi пустелi острова Айзлан чи, й того гiрше, на морському днi. Тар i трохи наляканий Кремез проступили iз чорноi пари просто посеред дороги. Довкола знайомий пейзаж – Неозорий луг. Князь озирнувся i з полегшенням видихнув. Вiн не побачив нiкого, кого б така незвична поява могла здивувати. Але то не все, що потрапило йому в очi. Попереду, сажнiв за сто, над невеличким селом – а саме над шинком – у повiтрi кружляло жахливе чорно-зелене створiння.

– Йогi-го, матiр Божа! – не втримався Кремез.

Князь на те подумав, що коня треба позбавити мови аби уникнути майбутнього клопоту, але зараз вiн, на жаль, не мiг того вчинити. Анi зайвих, анi достатнiх магiчних сил у Тара не лишилося: пустi забавки витягли усе пiд самiсiнький корiнь.

– То – гавазмiй, – неохоче пояснював князь зрозумiв свою нiкчемнiсть. – Потвора з людських, пташиних та гаспидових тiл. Їх iнколи вiдьми створюють задля гаяння часу та втрати купи магiчних сил. Питаеш: чому? Бо пуття вiд них – на нiготь, та й живуть замало. Але чаропрактика для бiсiвських жiнок – понад усе. Навiть понад здоровий глузд.

Кiнь не вiдводив очей вiд схожоi на суцiльний безлад кiнцiвок i частин тiла тварюки.

– Зрозумiло, – продовжував князь. – Кулею його не вб’еш, та вiн не любить голосних звукiв. Бачиш, – Тар показав рукою у бiк велетня над шинком. – Хоче людським м’ясом поласувати, але жiнки так верещать, що птаха навiть сiсти на дах не може. Саме за тоi риси я i вважаю цю iстоту купою даремно втраченоi магii.

– Робити що, йогi-го? – наче зачаклований кружлянням гавазмiя, запитав кiнь.

– Пiд’iдемо. Я зроблю кiлька холостих пострiлiв у повiтря. Скорiш за все, дурна птаха втече.

– А як – нi? – кiнь недовiрливо зиркнув на князя, що сидiв позаду у сiдлi.

– За мене не переймайся. Хоч я i в’язень тiла твого товариша, а все ж iстота вiчна.

– Та я, йогi-го, – Кремез зробив пазу i знов подивися на беззвучного велетня. – За тебе не переймаюсь, прiрву тобi в голову, господарю.

– А?.. Он як? Та вiн, наче коней не iсть.

– Гарнi справи, – кiнь фиркнув. – Ти знаеш хоч щось насправдi?!

– Аби ти замовкнув – у мене б щастя побiльшало, – з презирством посмiхнувся князь. – Поiхали.

Тар вдарив коня ногами у боки, але тварина не ворухнулася. Стояв кiнь, як укопаний.

– Нi, йогi-го, – вiдмовився чотириногий. – Іди сам. Ти – iстота вiчна, а я – нi.

– Кремезе, а на дiлi – боягуз? – князь посмiхнувся. – То треба тобi iншого iм’я дати.

– Добре, йогi-го. Якщо повернешся – даси другого.

Трохи невдоволений, але здебiльш веселий Тар сплигнув з коня, зарядив два пiстоля, що лишилися йому вiд Якова холостими, i побiг iз криком та пострiлами у бiк велетня. Кремез, готовий утекти у будь-яку мить, усе ж приборкав своi почуття i поплiвся за господарем.

Розлючений гавазмiй, окутий голосними криками та пострiлами, вiдчаiвся, та, схоже, мав намiр напасти на князя. Але, раптом, по селу почувся стукiт копит i з головноi вулицi, з-за тину шинка, показалися десяток козакiв у сiдлах, на чолi котрих був пустотливий кошовий отаман iз довгими, мабуть, з пiвсажня, вусами. Козаки палили у тварюку не холостими на зразок Тара, а бойовими, та це не мало значення. Така порцiя гвалту була занадто значною, тому зляканий по вуха велетень зник у небi, швидко розмахуючи велетенськими крилами.

Козаки оточили князя в кiльце. Отаман, чиi вуса пiсля бадьороi верховоi iзди лежали на плечах та падали поза них, сплигнув з коня, швидко наблизився та мiцно обiйняв Тара.