Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Узурпованi життя І. Фантастичнi пригоди князя Мороку, людей i потойбiчних
Юрiй Моро.

Батько всiеi земноi бiсоти, князь Мороку на iм'я Тар програв у азартнiй грi. Вiд тодi, вiн мав виконувати огидну йому роль джина у свiтi людей. Тягнувся простiр, тiк час. Одного разу завiтав до Тара курiнний i уклав угоду: нехай три роки поспiль джин, у його тiлi, здобувае перемоги задля козакiв Чорноземii. Так iсторiя i почалась.Прокляття, бiсiвськi, дружба i купа карколомних пригод чекали на князя. Та чи тiльки вони, чи може вiн i сам за тих мандрiвок стае iншим? Людиною? Тягнувся простiр…

Узурпованi життя І

Фантастичнi пригоди князя Мороку, людей i потойбiчних

Юрiй Моро.

Дисклеймер

Будь-якi власнi назви, дати, iмена й термiни можуть вiдрiзнятися вiд iх iсторичних та суспiльних тлумачень i використовуватися у творi як, виключно, авторський погляд на останнi

Иллюстратор Евгений Щербина

Редактор Ксения Палиева

© Юрiй Моро., 2018

© Евгений Щербина, иллюстрации, 2018

ISBN 978-5-4485-6703-2

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Прокляття жаги

– У сиву давнину Бог Час породив Бога Простору i свiт трiснув. На мiсцi одного цiлого виникла Ір-Реаль, яку в простолюддi називають потойбiччя, та Не-Реаль – Наш свiт, свiт людей.

– Не може бути!

– Може. Я тобi кажу.

    Справжнiсiнькi чутки.

Запис

Рiвенiя/Чорноземiя. Село Зелений Яр. Шинок

– Про тих Тарiв… Чи Тара… Нiчого не чув. Легенда – як привиди чи перевертнi, – кремезний вусатий сiльський голова, спустошив кухоль i попросив у шинкарки ще один. – Байки. Моя невiстка – ото справжне пекельне створiння. Сатана сплутався з якоюсь дiвкою i жерло створило це чудисько. Мiй малий до неi тулиться, як теля до цицьки, а вона на йому iздить. Харчi переводить, душу з нього жене. Я до дяка ходив, просив аби вiн ii назад у гiену спровадив. А той каже, що у мене думки поганi. От пожив би з нею рiк i все б зрозумiв. Останню б iкону на черевички промiняв, а та ненажера все одно б верещала, що вiн дурний, як вiслюк.

– От наболiло ж тобi, куме.

– Про що болить – про те i молюсь, – голова iронiчно посмiхнувся. – Так ти кажеш, що Тар iснуе?

– Чом би й нi?

Перший недовiрливо зиркнув.

– У сусiдському селi стара на свого волала, що вiн, як той перевертень – нажереться горiлки i стае потворою.

– І що з того?

– Так ii звiр задер уночi, – нахилившись ближче до голови, мовив другий, також у лiтах, але стрункий i з бородою. – В ii ж лiжку. А дiда так i не знайшли.

– Брехня.

– От тобi хрест.

Другий перехрестився.

Шинкарка налила iще один кухоль вина, пройшла мiж столiв, поставила кухоль перед головою i з посмiшкою вiддалилася.

Вусатий сьорбнув десь половину. По вусах потекло.

– Маячня. Всiлякого по свiту ходить, та не Тар. Ти вiд чумакiв про нього чув? Чи може кобзарi вуха пiснями набили? Так вони тобi кiнську дупу у розум встромлять – а ти й не здригнешся. У тих мандрiвникiв думки, як конопляна мотузка, – крутяться i в’ються. Який на вигляд той твiй Тар? Мовчиш? Отож.

– А що тут скажеш… – другий почухав потилицю. – Як сатана, мабуть…

* * *

«Я згадую тi часи iз тривогою. Я… згадую тi часи i iнколи не можу проронити слова. 1646 рiк, двадцять восьмий рiк течii багряноi рiки…, потоку, усiяному плямами пороху, плямами свинцю, силуетами почорнiлих вiд сажi трупiв. Вiйна Блакитноi i Чорноi кровi… Захiд Аiн захлинувся у нiй. Аiн бився i трiщав, наче маленький човен на порогах.

Землi… Землi топтали вiйська, топтали найманцi, ними блукали знедоленi, ними мандрували безпритульнi. Дороги, багато дорiг. Усiма ними тягнулися смуги. Довгi зсутуленi смуги. Спотворенi голодом обличчя жiнок, спустошенi очi дiтей…

Двадцять вiсiм рокiв я був пiшаком протистояння аристократii i приватерiв[1 - Заможнi торговцi]. Двадцять вiсiм рокiв… Що? На сходi… Звiдкiль я знаю, що там коiлось. Здаеться, теж була вiйна. Вiйни усюди де е люди. Лише iнколи трапляеться мир. Але i мир не бiльше нiж затишок. Справжнiй спокiй даруе лише смерть. Що? Козаки? Так, серед вульфiнорцiв були козаки. Здаеться, i серед фрiйцiв теж… І… Але вони з пiвдня. Нi?»

    Анонiм. Розмова iз найманцем Гудбрандом з Королiвства Богряна

Уламок І. Чумаки

1646 рiк. Рiвенiя/Чорноземiя. Правобережжя Босфену

У грудях заболiло. Курiнний Хвиля пiднiс до рота долонь i щосили прокашлявся. Груди здавило ще бiльше. Вiн вiдвiв руку, подивися на долонь iз огидою, струхнув ii вмiст на землю. Потiм зиркнув на багровiюче у захiдних променях село i з тяжкою радiстю вимовив: «Гарно бути вдома».

Кiнь курiнного ступив у село Пустi Жнива. На картах село б зобразили маленькою чорною цяточкою у Бiсовому Тину серед великого Неозорого Лугу. Кiлька крокiв, глухi удари копит, невiдчутна мить… Над головою Хвилi, пронеслось величезне щось. Своiми прозорими камуфлюючими крилами щось зачепило самотню низьку хмаринку i, наче ложкою, зачерпнуло бiлу пару, протягнувши ii за собою по небу. Курiнний схопився за ефес. Його ж висiчене, наче з каменю, обличчя, темно-карi очi, симетричнi риси – нiщо не здригнулося, нiщо не подало виду тривоги. Лише кiнь, зi страху, забив копитами.

– Тихiше, друже, – мовив Хвиля до коня. – Не треба галасу. Бiда минула сама собою.

Кiнь фиркнув, але вгамувався. Загроза в небi дiйсно зникла. Курiнний озирнувся, аби упевнитись, що нiхто нiчого не бачив. Вiн був правий. Майже правий. Старий селянин у солом’яному дiрявому капелюсi стояв у десяти кроках вiд Хвилi й пiдiймав журавля[2 - Важiль для витягання води з колодязя] угору. Дiд не звернув уваги на небо, а роздратований щойно кiнь лиш викликав на його обличчi усмiшку.

– Галний, та поясливий якийсь. Невсе сталi люти його лякають? – запитав беззубий дiд, розглядаючи коня.

– Не звертайте увагу. Скажiть, будь ласка, крiзь ваше село чумаки проiжджали?

– Плоiссали, та не плоiхали. У синкалки сасiтають, – не скидаючи усмiшки з обличчя, мовив старий. – А ти бес стягу – снач, не са вiйною. Са сiллю?

– За сiллю, – вiдмахнувся Хвиля. – Бувайте.