Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

– Якове, – розцiпив руки та вiдступив на крок позаду мовив довговусий. – Невже повернувся?

– Як бачиш, брате Могила.

Тар розвiв руки i зробив оберт навколо себе, аби продемонструвати усiм, що вiн i справдi цiлий-цiлiсiнький.

– Чом босий? – Могила показав на ноги князя. – Невже у пеклi так спекотно?

Князь здивовано зиркнув на ноги i згадав, що й справдi забув одягнути черевики – полишив iх на мотузцi, з’еднанiй iз сiдлом коня. Вiн мимоволi зняв iх пiд час спроб скоiти Дику сповiдь. Босi ноги слугували своерiдним збудником полегшення пiд час важких i стомлюючих жестiв. Не надiйнiший спосiб, але трохи послаблював утому вiд чаропрактик[8 - Назва, яку використовують мiсцевi магiчнi вченi на замiну словам «заклинання» або ж «чари»].

– Ще й як спекотно, – згадавши усе це вiдмахнувся Тар.

– І коня загубив? – похмурiшав Могила. – Невже втратив товариша?

– Та нi, – князь показав на Кремеза, що майже наблизився до дружнього оточення. – Хуткiше, мiй хоробрий Махане.

Могила перекинув вуса на перед та, смiючись, запитав:

– Його ранiш, наче, по-iншому звали?

– Обставини, Остапе. Там, звiдки я повернуся, багато чого по-iншому.

– Ну, то поiхали, – довговусий вправно заплигнув у сiдло. – Розповiси.

– Поiхали, – погодився князь та, у приклад Могили, повернувся до сiдла.

– А що таке, йогi-го, той Махан? – трохи вiдiрвавшись вiд ватаги, пошепки запитав кiнь.

– Ковбаса, – усмiхнувся князь, слiдкуючи, аби iх розмову нiхто не почув. – З особливо боягузливих коней.

Уламок VII. Угорi гiлля, хвиль-ля!

Вiтер був легесенький, та його вистачало, аби майорiв на щоглi чайки отаманський стяг. Коли ватага разом iз Таром i Маханом наблизилась до Босфену, князь гарно роздивився зображенi на ньому атрибути. Золотистий мушкет i шабля на червоному фонi, змотанi звисаючими донизу вусами. А у правому верхньому кутку – розп’ятий Сиб. Аби не втрачати часу козаки – за винятком Могили, Тара, двох кермових та барабанщика – сiли на весла i почали гребти до Хорти. Вони наспiвували добре вiдому Якову, а тепер i князю, пiсню.

«До столи-и-цi за-вi-та-ли

І Султа-а-на при-вi-та-ли,

Привезли йому пта-хiв,

Чайок бiлих в сто рядi-iв.

Трохи во-о-гню розпа-ли-ли,

Гарно бу-уло, та вiд-пли-ли,

Гей, розгнi-i-вався Султан,

Гей, радi-i-в козацький стан,

Приспiв!

Уго’рi гi’лля, хви-иль-ля,

Угорi гiлля, хви-иль-ля…».

– Хуткiше, хлопцi, бо до вечора тягтися будемо, – крикнув хтось iз подорожникiв.

– Угорi гiлля, хви-иль-ля, Вгорi гiлля, хви-иль-ля… – прожовували козаки пiд прискорений темп хвостового, що дубасив у великого шкiряного барабана.

Попереду, бiля другого руля, дивлячись, як розтинае кiль чорнi хвилi, стояли князь та Могила. До Хорти було не дуже далеко та часу на балачки вистачало.

– Бачу, тобi вже краще, – пiдпаливши скельцем люльку, мовив отаман, хитро усмiхаючись. – Мабуть, у нечистих своi лiки. А я от вирiшив iз хлопцями прогулятися. Ота чорна падла, – Могила кивнув головою, указуючи за плече. – Зустрiла нас тiльки-но ми висадилися до берега. Миха разом iз конем, уявляеш, у небо пiдняла та кинула так, що обое, мов гiлки вiд вiтру, хруснули i зламалися. То ми ii вiд берега i погнали.

– А iхав чого? До жiнки? – припустив князь вiдшукав спогад, що у Могили сiм’я у Блискавицях.

– До неi. Аби ти зараз не згадав, то, може, й краще було б.

– Повертаемо?

– Та нi. – Остап наморщив лоба. – На тому тижнi завiтаю, як чого не трапиться.

– А трапитися може.

– Може, – отаман зiтхнув. – Ну, тодi не по долi близьких у цьому мiсяцi побачити.

Замовкли. Барабанщик припинив ударяти. Козаки покинули весла i розсiлися, аби перепочити й побалакати. Могила кинув кiльком гострих зауважень, та перевiв погляд на Тара.

– І яке на вигляд те… пекло? – випускаючи крiзь довжелезнi вуса тютюновий дим i трохи помовчавши, запитав отаман.

– Не встояв?

Тиша. Тар зрозумiв, що Могила не уклiнно чекав на вiдповiдь.

– Не iснуе, брате Остапе, жодного пекла.

– Гм, – задумався отаман. – Невже за грiхи людськi немае Божого суду?

– Божий суд, мабуть, на землi вiдбуваеться, – припустив князь, сприймаючи iз певною огидою подiбнi мiфiчнi уяви спiвбесiдника. Але Тар добре усе розумiв.

Ранiше, вiн лише iнколи робив дiрки у Межi, вiд чого казковi уявлення мiсцевих втiлювалися. Не-Реаль iснувала сама по собi, виключно за ii особистими законами, а людство будувало серед тих законiв свою iсторiю, свое життя. Останнi столiття стали випробуванням для нього. Магiя, потойбiчнi. Усе це постало реальним для людей. Звiсно, що не всi повiрили. Однаково, як i те, що не всiх тi змiни торкнулися. Незважаючи на цi обставини, князь розумiв, що зараз, у цю саму мить, невiра людей у новiтнiй, змiнений ним свiт була хибною i навiть безглуздою.

– Важко погодитися iз твоiми словами, – Могила протяжно зiтхнув. – Сподiваюсь, що ти не всюди був.

– Я теж, – погодився Тар, аби надати бесiдi крихту людяностi.

– А насправдi, – навiщо iздив? Усi кажуть рiзне. Ежик Зрадник, наче, хворобу свою невилiковну лiчити. Турет лаявся, що ти у кобзарi гайнув i шаблю на дiвчат промiняв. А Хриць… Сам знаеш. Вiн злий з-за смертi брата на Захарських. Тож записав тебе у цебекськi зрадники i спровадив «додому» – до Вульфiнорii. Божевiльна дурня, скажу тобi. Той Хриць…

Остап зiтхнув та, помовчав, запитав: