Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман
Юрiй Пересiчанський

Славко Пузик, радянський школяр, стае вiдмiнником у навчаннi i комсомольським активiстом, щоб зробити чиновницьку кар'еру в держапаратi Краiни Рад, аби стати начальником, дiстатися до всенародного майна i напихати цим майном своi власнi кишенi. Але СРСР раптом розпадаеться: де ж тепер це всенародне майно i як до нього дiстатися, аби набити ним своi власнi загашники, як це робили начальники в СРСР – Славко Пузик зi своiм новим другом Стьопиком поринае в розв'язання цiеi нагальноi проблеми.

Вибрики Золотого Теляти

Сатиричний роман

Юрiй Пересiчанський

© Юрiй Пересiчанський, 2018

ISBN 978-5-4490-7523-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

*

Славко Пузик, радянський школяр, стае вiдмiнником у навчаннi i комсомольським активiстом, щоб пiсля закiнчення школи зробити чиновницьку кар'еру в держапаратi Краiни Рад, аби стати радянським начальником, дiстатися до всенародного майна i черпати це майно повними пригоршнями в своi власнi кишенi. Але СРСР раптом розпадаеться: де ж тепер це всенародне майно i як до нього дiстатися, аби набити цим майном своi власнi загашники, як це робили великi начальники в СРСР – Славко Пузик зi своiм новим другом Стьопиком самовiддано поринае в розв'язання цiеi нагальноi проблеми.

*

– Так-то воно так, та от тiльки трi-i-iшечки не так…

(Шельменко-денщик)

– А от i не трiшечки. Все зовсiм, зовсiм не так. От

бувае, дивишся – наче людина як людина, а

придивишся – глип! – а воно депутат! Отакi от, куме,

дивертисменти й пертурбацii. Нi-i-i, все зовсiм, зовсiм

не так.

(Дядько Сидiр, кум Петра)

*

– Щодо кривоi пики прохання звертатися до

постачальника кривих пик – а я тут зовсiм, зовсiм нi до чого.

(Люстерко Невинне)

Частина перша

1

Не раз чув вiд iнших саркастичнi зауваження, та й сам, зiзнатися, частенько зверхньо вiдпускав насмiшкуватi поблажливi коментарi щодо настирливоi звички деяких письменникiв розпочинати своi твори з докладноi бiографii головного героя, його батькiв, дiдiв, родичiв, знайомих… Вiдкриваеш отак книжку, частина перша «Дитинство» – i почалося: от, мовляв, народився Петро Петрович Цибулька тодi-то й там-то, потiм пiшов до школи, одружився, мав батька, матiр, дiда й бабу, i пiшло й поiхало, i так далi, i так далi… Але ж, як можна оминути бiографiю головного героя i його предкiв, якщо iхне родове прiзвище Пузики, можливо й не таке вже занадто епатажне, все ж справляе певне комiчне враження, викликаючи якийсь гумористичний настрiй, котрий пiдштовхуе до зацiкавленостi витоками саме такого прiзвища; а якщо покопирсатися в iменах предкiв нашого головного героя, то можна вiднайти, наприклад, таке iменнячко, як Насерпуд (?!). Так, так, саме Насерпуд. Хтось може не повiрити, сказати, що я вигадую, що такого iменi взагалi бути не може. Запевняю вас, може. І взагалi, дiйснiсть може перевершити найнеймовiрнiшi фантазii найбiльшого вигадника. І хай вас схожiсть цього iменi з iменем якогось старозавiтного Навуходоносора не вводить в оману даремною надiею, що я просто помилився, якось переплутавши iмена. Нi, це був саме Насерпуд. А ось вам i ще один доказ неймовiрноi вигадливостi дивовижноi дiйсностi – Насерпудового батька взагалi звали Запердоном. Так, так – Запердон. І в цьому випадку схожiсть iз, наприклад, старорежимним iм’ям Сарпедон – теж просто спiвзвуччя. Отже, Насерпуд Запердонович! Насерпуд Запердонович Пузик – як вам?

А вже Запердонового батька, тобто Насерпудового дiда звали… Ой, нi. Нi, нi, нi. Не можу. Якби, наприклад, iм’я Запердонового батька було вимовлене в якiйсь теле- або ж радiопередачi, то воно б звучало так: «Пi-i-i-i-i…», i зовсiм не тому, що цього Пузика нарекли на честь знаменитого математичного числа «3,14…», а тому, що iм’я цього достославного предка сучасних Пузикiв, з огляду на сучаснi ж лексично-етичнi норми, звучить як звичайнiсiнька нецензурна лайка i згiдно з правилами телерадiомовлення мае бути просто, так би мовити, «запiкане». А оскiльки, якби це iм’я зафiксувати чорним по бiлому в друкованому виглядi, то «запiкати» це вже нiяк не вдалося б, i автору цього фiксування, тобто менi, цiлком можливо, довелося б вiдповiдати за злiсне хулiганство. Але можете менi повiрити на слово, що iм’я цього Пузика було не менш «благозвучним», анiж iм’я його онука Насерпуда Запердоновича.

А от вже самого головного героя нашоi оповiдi звали, грiх Бога гнiвити, цiлком пристойно, навiть дещо славно – В’ячеслав. Хоча В’ячеславом вiн i був лише у «Свiдоцтвi про народження», а так взагалi то Славко, але й Славко – теж непогано. Славкового батька ж звали, хоч теж не зовсiм звично для сучасного вуха, але досить пристойно Гервасiем. А от iм’я батька самого Гервасiя, тобто Славкового дiда, я вже наводити не буду з етичних мiркувань, аби зайвий раз не шокувати читача, адже Насерпуда Запердоновича, я думаю, цiлком достатньо, аби якнайнаочнiше показати фатальну неприхильнiсть долi до славного роду Пузикiв. З якого ж дива зла доля так позбиткувалась над цим родом, вишукавши на квiтучому полi людських iмен такi рiдкiснi, просто таки унiкальнi будяки, аби увiнчати ними Пузикiв? Звичайно, вдача й талан людини не залежить вiд його iменi, як, наприклад, злагода в сiм’i не залежить вiд помешкання, в якому вона живе, але, якщо на фасадi помешкання написано: «Запердон»…

Отже, Пузики та iхнi iмена. Щодо прiзвища Пузик, то тут, мабуть, кожному стане зрозумiлим i без зайвих обгрунтувань, що причиною саме такого найменування цього достославного роду була наявнiсть у iхнього давнього прапрапращура досить таки огрядненького черевця, яке й було благополучно успадковане чи то вдячними, чи не дуже вдячними нащадками разом iз прiзвищем.

Щодо дивних же й вельми неблагозвучних iмен у представникiв славного роду Пузикiв, то ця досить невтiшна прикрiсть посiла iх теж, як це не дивно, знову ж таки завдяки iх огрядненьким черевцям. Вся справа в тiм, що iмена в тi далекi, майже легендарнi, часи, коли рiд Пузикiв розростався на безмежних просторах тодi ще царськоi Росii, новонародженим давали iмена священики приходiв едино правильноi тодi росiйськоi православноi церкви, тобто попи, або ж батюшки. А черевця в тих батюшок, як i належало iм за iх статусом, були значно, значно солiднiшими навiть за дуже огряднi черевця Пузикiв, а iнодi цi попiвськi черева досягали таких неймовiрних об’емiв, що виглядом своiм не залишали нi в кого жодного сумнiву у вiковiчнiй незрушностi великодержавних основ самодержавства, народностi i православ’я. А тому й називалися цi попiвськi черева не просто животами, чи там пузами, як у якихось Пузикiв, а поважно, навiть сакрально нарiкалися утробами, навiть Утробами!

І щоб пiдтримувати цi утроби у вiдповiдному до iх статусу станi, треба було, звiсно, якнайчастiше наповнювати iх достатньою кiлькiстю харчового довольства, постачання якого якраз i було священним обов’язком простих селян, таких, як тi ж самi Пузики. Але ж i в самих Пузикiв черева були, хоч i не такого великодержавного калiбру, як у попiв, але теж черевами нiвроку, i потребували цi селянськi животи теж немало харчу, а якщо взяти до уваги, що харч цей Пузикам доводилося добувати, на вiдмiну вiд попiв, у потi чола тяжкою селянською працею, то вiдривали Пузики цей политий потом кусень хлiба вiд свого власного рота, щоб напхати ним бездоннi попiвськi утроби, ясна рiч, з дуже, дуже великою неохотою. Та й, що там грiха таiти, були Пузики таки прижимистими й скупуватими, та просто таки жадiбними скнарами були Пузики.

Одне слово, конфлiкт виявився очевидним, неминучим i нездоланним. Особливоi ж гостроти ця суперечнiсть набувала пiд час усiляких дiйств, як то похорони, вiнчання, входини й тому подiбнi подii, якi вимагали не тiльки присутностi на них батюшки, але й офiцiйного ним освячення такоi подii, що в свою чергу повинне було бути оплаченим, тобто винагородженим. До найсильнiшого ж драматизму, що пiдiймався навiть аж до трагiчного звучання знаменитого шекспiрiвського «бути, чи не бути», цей конфлiкт доходив у мить появи на свiт нового Пузика, адже народження тягло за собою хрестини, наслiдком чого була поява iменi у новонародженого. І тут вже без батюшки не можна було обiйтись нiяким чином. І тут вже була, як кажуть, найпрямiша залежнiсть: чим бiльший, дорожчий, смачнiший могорич отримував батюшка на хрестини – тим благозвучнiше iм’я отримував хрещеник. Тобто, чим бiльший шмат вiдривав би пiд час хрестин котрийсь iз Пузикiв вiд свого власного черева на догоду попiвськiй утробi, тим благозвучнiше iм’я отримував би нащадок цього Пузика – i навпаки. Здебiльшого ж завжди вiдбувалось оте саме «навпаки»: чим скупiший шмат на хрестинах дiставався батюшцi, тим дивнiше й непристойнiше iм’я отримував ново-хрещений Пузик.

А до того ж iще й ота просто таки неймовiрна плодовитiсть Пузикiв – то якщо б на догоду каверзному бажанню дати черговому новонародженому Пузику якесь панське iм’я, кожного разу Пузик-батько вiдривав би вiд власних потреб вiдповiдний шмат добробуту всiеi сiм’i, так вiд знаменитих черев роду Пузикiв не залишилось би й слiду вже через декiлька поколiнь. І чим би тодi вони виправдовували свое власне прiзвище? Дуже дивно було б побачити отакого собi якогось худющого дядька з прiзвищем Пузик. Але Пузики, ясна рiч, нiколи не ущемляли своi власнi черева на догоду, хоч i важливiшим з державного погляду, але все ж чужим попiвським утробам, а тому й надалi Пузики гордо носили своi незмiннi родовi черева разом з прiзвищем, хоча й доводилося iм за це розплачуватися тими, не зовсiм гарними, а здебiльшого зовсiм негарними iменами, якими iх нарiкали невдоволенi батюшки. Звичайно, знаходилися серед односельцiв такi, що були не проти зайвий раз уколоти гостреньким кпином котрогось iз Пузикiв з приводу його незвичного йменнячка, але Пузики з цього приводу лише поблажливо посмiхалися у вiдповiдь, вдоволено погладжуючи своi тлустенькi животики – мовляв, балакайте, балакайте, а жирок у наших черевцях зав'язуеться. Та врештi, нi орати, нi сiяти, нi збирати урожай Пузикам аж нiяк не заважали iхнi iмена, якими б незвичайними вони комусь не здавались.

От, наприклад, хоч би взяти одне з незлiченних вiдгалужень плодовитого роду Пузикiв, оце саме вiдгалуження предкiв Славка Пузика. Коли у Славкового пращура, того самого Запердонового батька, iм’я якого ми вже домовились не згадувати через його явну нецензурнiсть вiдповiдно до сучасноi лексикологii, народився черговий нащадок чоловiчоi статi i постала потреба його охрестити, то постала, звiсно, й потреба нести за це батюшцi подарунок. І вже з самого вечора напередоднi хрестин свого нащадка пращур Славка Пузика почав готувати цей самий подарунок батюшцi.

Основною частиною цього дарунку мала бути досить пристойна сума грiшми, яку належало передавати в таких випадках Господу Богу за посередництва батюшки, тобто вiддаючи цi грошi просто таки поповi в руки. І хоча всiх, звiсна рiч, брали великi сумнiви в тому, що цi грошi до останньоi копiечки потрапляли прямо до кишенi Бога через руки батюшок i до цих рук не прилипала якась дещиця, а деякi високомудрi вiльнодумцi взагалi висловлювали сумнiв у такiй вже нагальнiй потребi Бога в iхнiй останнiй копiйцi, грошi все ж несли батюшкам справно й покiрно, як iстинно вiрнопiдданi великоi i могутньоi страшнодержавноi православноi iмперii.

А крiм грошей треба було пiднести Господу Богу ще й продуктовий набiр, так званий могорич, тобто треба було принести батюшцi випивку й закуску, та не просто випивку й закуску, а так, щоб батюшка мiг добряче бухнути й нарепатися добрячими харчами принаймнi на добу. Адже, як були переконанi батюшки, не бувае багато iжi – бувае тiльки поганий апетит, тобто слабка вiра в шлунок, а значить, треба просто щиро вiрити в шлунок – i нiякi проноси й закрiпи не стануть на завадi поступу до вiчного блаженства. Отже, цей натуральний додаток селянського пiдношення переходив до Бога вже не через попiвськi руки, а через попiвськi утроби – i те, як саме вiдбувався в цьому випадку розподiл вжитого харчу мiж Богом i попом, залишалося великою таемницею, як кажуть, вiдомою тiльки Богу. Людям же було вiдомо лише те, що залишки такого розподiлу пiсля попа були точнiсiнько такими ж самими як i пiсля звичайних людей.

Одне слово, фiнансово-матерiальнi стосунки мiж попами та iхнiм небесним начальством хоч дуже цiкавили селян, все ж так назавжди й залишалися священною нiким не розгаданою таiною. Головне ж, ця таемниця нiяким чином не звiльняла вiд обов’язку постачання харчами священних попiвських утроб.

І, як вже було зазначено, й пращур Славка Пузика, не маючи нiякоi змоги вiдмовитися вiд обов’язку пiдношення, напередоднi хрестин звечора почав готувати цей подарунок батюшцi. Вiдклав вiдразу досить пристойну суму грiшми, поливши при цьому слiзьми кожен, ранiше вже политий потом п’ятак, котрий тепер мав так легко перейти в чужу кишеню.

Потiм склав у кошик приготованi його дружиною наiдки: пляшку горiлки, смажену курку, кiльце ковбаси, шмат сала, пироги i ще декiлька смаколикiв, якi для самих Пузикiв були справжнiми делiкатесами, бо поласувати хоча б одним iз таких блюд вони могли хiба що на якесь велике свято. Ясна рiч, що пiд час складання смачного, запахущого кошика з кожним новим вдиханням цього райського «благовонiя» i з кожним новим поглядом, кинутим на цю незрiвнянну iстiвну красу щасливий Пузик-батько ставав усе менш i менш щасливим вiд вiдсутностi навiть якогось натяку на вiдповiдь на гiрке запитання про те, як мiг Господь Бог допустити таку величезну несправедливiсть, що вся оця iстiвна краса i велич, добута тяжкою працею, безповоротно проходить як повз власний рот Пузика старшого так i повз роти всiх його домочадцiв.

А треба сказати, що домочадцiв у не такiй вже й великiй оселi цього щасливого батька було не так вже й мало – Пузик-батько разом зi своею дружиною вже мали досить таки багато дiтей як чоловiчоi так i жiночоi статi, точну кiлькiсть яких ми не будемо тут наводити, адже iх точну кiлькiсть навряд чи знали й самi Пузики-батьки: не всi дiти в тi, малознайомi з медициною, часи виживали, й зiбрати всiх iх в одному мiсцi одночасно, щоб перерахувати, було неможливо.

Але все ж точно можна сказати, що дiтей у цих Пузикiв було багато, i бiльшiсть iз них зiбралася в хатi пiд час священного дiйства складання кошика з наiдками на хрестини свого новонародженого братика. І, я думаю, нiхто не сумнiваеться в тому, з якими почуттями всi цi маленькi й вже не дуже маленькi Пузики спостерiгали за неймовiрним видовищем, вдихали прекраснi запахи, лелiючи в своiх дитячих мрiях нездiйсненну казку споживання цих ласощiв i не встигаючи ковтати слину.

Коли ж кошик з наiдками був уже складений i накритий вишитим рушником, то погляд Пузика старшого вже не був поглядом щасливого батька, адже перед ним був уже не кошик для хрестин новонародженого, а нiби маленька труна з останками новопреставлених шлунково-кишкових мрiй. Вiдiрвавши ж нарештi свiй сумний погляд вiд кошика, Пузик-батько озирнувся на своiх домочадцiв, зустрiвши такий же невтiшний сум на кожному з iхнiх облич; потiм взяв кошик, вiднiс його в сiни й сховав там вiд грiха подалi.

– Охо-хо-хо-хо-хо-о-о… – пророче прорiк, сповнений смутку за недосяжним кошиком, старiйшина-Пузик; потiм перехрестився на образ Божий, i сповнившись ще бiльшого смутку вiд усвiдомлення, що нi, нiколи, нiколи в цьому свiтi не здiйсниться недосяжний iдеал хрумкоi шкiрочки смаженоi курки, дивлячись на iкону, додав ще бiльш жалiсливо i пронизливо: – Ехе-хе-хе-хе-хе-хе-е-е…

Й хоча вечеря того вечора була досить багатою як на бiдняцький рацiон Пузикiв – було вдосталь хлiба, варена картопля з олiею й молоко – все ж це не йшло нi в яке порiвняння з казковим кошиком. І влiгшись спати, старший Пузик, не зважаючи на втому, не мiг вiдразу заснути через муки, якi йому завдавали чудеснi марення про казковий кошик. Коли ж вiн нарештi заснув, сон його був дуже коротким i сповненим тими ж самими мареннями, якi перекочували з дiйсностi в сновидiння. Пузик-батько прокинувся i, не в змозi й надалi терпiти цi муки, потихеньку встав, вийшов у сiни i пiшов у напрямку, де вiд грiха подалi був схований кошик спокуси. Але як би далеко вiд грiха не було щось сховане, далечiнь ця – лише пiдбадьорення й заохочення для грiха, аби тiльки розпалити грiховне бажання. Нанiвець спокушений нечистим духом батько витяг зi схованки кошик, вiдпив з пляшки декiлька добрячих ковткiв горiлки й понадкушував усi призначенi для хрестин ласощi в надii, що батюшка в церковнiй сутiнi не догледить, що пляшка не зовсiм повна, в курки не дуже цiле стегенце, а ковбаси трохи не вистачае, щоб повнiстю завершити кiльце.

Вдовольнивши таким чином, як почуття соцiальноi справедливостi, так i свою стражденну плоть, Пузик-батько заснув миттево, спав до самого ранку не прокидаючись i без будь-яких сновидiнь. Прокинувшись же зранку, вiн не пiшов вiдразу за схованим вiд грiха подалi кошиком, вiдтягуючи мить видобування кошика зi схованки всiлякими начебто бiльш нагальними справами не тiльки через вiдчуття власноi провини, а й спонукуваний деякими iншими мiркуваннями – так як i уникав прямого погляду в очi своiх домочадцiв теж не тiльки через докори сумлiння, а й через тi самi iншi мiркування.

Коли ж, нарештi, невблаганна мить настала, i Пузик старший таки змушений був уже дiстати заповiтний кошик, то тiльки-но взявши до рук цей кошик, вiдразу зрозумiв, що тi його iншi мiркування й пiдозри мали пiдстави. Так, так, адже цi хрестини в незлiченнiй родинi Пузикiв були, ясна рiч, не першими, далеко не першими. І все, ясна рiч, повторилося знову, як завжди. Пузик-батько внiс кошик iз сiней до хати, поставив його на стiл i окинув усiх, зiбраних там домочадцiв, вже не якимось провинним поглядом, а поглядом якогось язичницького бога-громовержця, поглядом, пiд яким усi домочадцi могли тiльки провинно схилити голови в очiкування якогось страшного вироку.

Головний же Пузик тiльки на мить пiдняв рушник, яким був накритий кошик, ще раз переконавшись, що все було як завжди, адже, ще тiльки взявши цей кошик до рук i вiдчувши його вагу, нiяк не можна було не зрозумiти, що кошик цей позбавився значноi частки вiд тiеi ваги, яку вiн мав пiсля того, як до нього востанне вночi навiдався найстарший Пузик, аби поласувати вмiстом кошика.

Все було як завжди: звiсна рiч, що минулоi ночi, влiгшись, так би мовити спати, жоден з чисельних нащадкiв старiйшини роду Пузикiв навiть i не подумав насправдi засинати, нiхто навiть i не подумав нi на мить склепити очi. Всi лежали пiд ковдрами з вiдкритими очима, принишкло вслухаючись в нiчну тишу, аби не прогавити заповiтну мить, коли вже Пузик-батько тихенько, аби нiкого не розбудити, пiднiметься з постелi й так же тихенько, нi для кого не помiтно вийде в сiни, аби, як це було завжди перед хрестинами, понадкушувати зiбранi в кошику ласощi; потiм повернеться на свое мiсце i, вдоволений, засне мертвим сном аж до ранку. Всi ж нащадки вдоволеного Пузика-старiйшини, дiждавшись коли той засне, в чiткому й суворому порядку старшинства, починаючи з найстаршого й закiнчуючи наймолодшим, який вже вмiв ходити, Пузиком-нащадком, виходили в сiни й кожен надкушував свою законну частку наiдкiв з кошика, захованого вiд грiха подалi, хоча саме мiсце схову, власне, нiколи вiд хрестин до хрестин не змiнювалось i було всiм добре вiдоме.

На ранок, таким чином, вiд святкових пригощань у кошику залишались, як то кажуть, рiжки та нiжки, i Пузик-батько, прокинувшись, мав завжди смутнi й болючi передчуття щодо катастрофiчного зменшення вмiсту кошика за нiч, що, врештi, завжди, на превеликий жаль i здивування, справджувалось. Все було як завжди, за винятком хiба що вмiсту пляшки з горiлкою. Адже за часiв, доки найстаршi з Пузикiв-нащадкiв були ще у вiцi, який виключав цiкавiсть до пляшки зi смердючою гiркою рiдиною, вмiст пляшки з горiлкою на ранок був таким же самiсiньким, яким його залишав пiсля себе Пузик-батько. Але з часу, коли найстаршi з нащадкiв стали вже лобуряками, яких самих пора вже женити, i смердюча й гiрка рiдина стала для них солодкою й запашною, вмiст пляшки на ранок ставав усе меншим i меншим. От i зараз пляшка стала набагато бiльш неповною, нiж вночi, як вона стала набагато бiльш неповною, анiж на ранок перед минулими хрестинами, з чого Пузик-батько зробив висновок, що, очевидно, ще один з його лобуряк дорiс до переоцiнки смакових якостей горiлки, а тi, котрi вже ранiше дiйшли до цього, все бiльше входили в смак – хоч пляшка й була ще не зовсiм пустою, але те, що сиротливо плюскотало на самому днi, навряд чи язик повернувся б назвати могоричем.

Батькiвський погляд найстаршого з Пузикiв, як i завжди в таких випадках, був нищiвним, можна навiть сказати спопеляючим, але жодного слова, як i завжди, промовлено не було. Пiд спопеляючим поглядом батька i тягарем навислоi гнiтючоi тишi всi покаянно схилили голови в щирому усвiдомленнi всiеi глибини своеi провини, i в такому ж щирому усвiдомленнi, що перед наступними хрестинами вся ця iсторiя точнiсiнько повториться, вiд чого каяття було ще щирiшим i глибшим.