Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Згоден, що багато для кого здасться дивним i навiть неможливим, щоб якийсь радянський школяр, котрий свого часу вiдзначився тим, що ганебно спокусився ворожими принадами буржуазного змiя наживи, розпочавши ще в початкових класах злочинну дiяльнiсть спекулянта, – потiм раптом став перспективним для радянськоi номенклатури комсомольським активiстом. Упевнений, що дехто навiть скаже, що автор цих рядкiв просто бреше з цього приводу. Запевняю, що в iсторii зi Славком Пузиком все було саме так. І нiчого дивного й неможливого, насправдi в цьому немае. І рiч зовсiм не у виправданнi банальним посиланням на славнозвiсне виключення, котрим тiльки пiдтверджуеться правило: от, мовляв, бувае, що й кобила загавкае, а собака заiрже. Нi, зовсiм нi.

Вся рiч у тому, що немае такоi полiтичноi, релiгiйноi, громадськоi, чи якоiсь iншоi спiльноти, яка б не пишалась новонаверненим неофiтом, котрий поповнив би iхнi ряди, полишивши перед цим лави адептiв ворожого табору, щирим прихильником якого вiн до того був. Пригадати хоча б незабутнiх повiю Марiю Магдалину й митаря Марка, як i подальшi поповнення сонму святих, котрi заради цiеi святостi покинули життя найпослiдущiших грiшникiв, яке до того вели. А рекрутування революцiонерiв з числа аристократii? Врештi-решт, нiхто ж не пiддасть сумнiву щирiсть найпослiдовнiшого фарисея Савла, який перетворився на щонайвiдданiшого християнина Павла.

Головне тут – щирiсть. І твердження про те, що, наприклад, аналогiя мiж християнином Павлом i комсомольцем Славком може кульгати через приналежнiсть цих персонажiв до ворожих iдеологiй не спрацьовуе знову ж таки через величезну кiлькiсть комунiстiв з колишнiх священикiв – i навпаки. Головне тут щирiсть: щиро перекинувся до ворога – герой i святий, а нещиро, вибачай, – зрадник. От тiльки точноi мiри щиростi поки що нiхто не винайшов, за винятком, хiба що, наприклад, призначення кримiнальноi вiдповiдальностi за державну зраду, але це нiяким чином не стосуеться нi фарисея-апостола Павла, нi фарцовщика-комсомольця Славка: щирiсть Павла доведена його життям i смертю, а от щирiсть Славка бачилась по-рiзному.

З одного боку, офiцiйно мiру щиростi Славка мали право визначати, наприклад, актив шкiльноi комсомольськоi органiзацii i педагогiчний колектив цiеi школи. А цi органи, звичайно ж, визнавали Славкову щирiсть щирiстю найвищого гатунку. Ще б пак, для комсомольськоi органiзацii перехiд до них «грiшника» Славка – зайвий доказ всепереможностi комунiстичних iдеалiв, а для педагогiв – показник ефективностi виховноi роботи в школi. Хоча насправдi нi в якi комунiстичнi iдеали нiхто вже на той час не вiрив, наочнi докази вiдданостi цим iдеалам, якими б позiрними вони не були, треба було час вiд часу демонструвати. Одне слово, шкiльному начальству Славко потрафив на всi сто, за що й мав вiдповiднi дивiденди.

Чого не скажеш про, наприклад, однокласникiв Славка. Адже зрозумiло, з якою огидою вони спостерiгали за тим, як невдаха-фарцовщик дивним чином перетворювався на полум’яного комсомольця, бо ж насправдi всi прекрасно знали, що единою метою такоi чудесноi метаморфози було бажання протиснутися в начальство, дорватися до заповiдних номенклатурних благ, недоступних для бiльшостi звичайних людей. Тому й не дивно, що з цього приводу Славка певним чином опосiла та сама прикрiсть, яка переслiдувала рiд Пузикiв аж до настання радянських часiв. Зла доля, яка за царських часiв використовувала мстивiсть московських попiв для надання Пузикам неблагозвучних iмен, втратила цю можливiсть за часiв комунiстичних, але знову придбала можливiсть збиткуватися над Славком, вже використовуючи мстивiсть Славкових однокласникiв, обурених його лицемiрством.

Але цього разу зла доля, не маючи нiякоi можливостi спаскудити славне iм’я Славка, доскiпалась до його прiзвища. Так, наприклад, деякi зi Славкових однокласникiв переiнакшували його прiзвище, замiнюючи в першому складi слова «Пузик» лiтеру «у» на лiтеру «и»: «Дивись, дивись, Пизик пiшов», – кричали вони на перервах навздогiн нашому новоявленому Павлику Морозову. Були й iншi, котрi у другому складi вже спотвореного прiзвища «Пизик» мiж лiтерою «з» i лiтерою «и» вставляли ще й лiтеру «д», пiсля чого взагалi виходило щось зовсiм нецензурне, що вже не кричали на перервах, а вживали лише промiж себе. А бували й такi, котрi в другому складi уже цього останнього нанiвець переспотвореного нецензурно-лайливого прiзвища з лiтерою «д» пiсля цiеi самоi лiтери «д» ще й замiнювали лiтеру «и» на лiтеру «ю»… Одне слово, зла доля повною мiрою помстилася за неможливiсть спаплюжити iм’я славного комсомольця Славка, перековеркавши його прiзвище так, що це перевершило навiть iм’я Славкового пращура Запердона.

Та Славковi до цих знущань неприхильноi долi було байдуже. Як усi Славковi дореволюцiйнi предки-Пузики гордо терпiли своi чудернацькi iмена заради вищоi справедливостi на догоду своiм черевам, так i Славко терпiв заради майбутнього добра, яке мало посипатися на нього з рогу всесоюзного достатку. Славкова дорога була вiрною i надiйною, дорога ця вела не просто, як у предкiв-Пузикiв, до пiдтримання свого черева у належному станi – дорога ця врештi повинна була привести до квартир, дач, автомобiлiв, якi повиннi були стати вже в недалекому майбутньому його, Славковою власнiстю, якою вiн марив одинокими вечорами, адже дружити з цим «Пиз*юком» нiхто не хотiв. Але нiякi друзi Славковi не були потрiбнi – вiн нi за що б не промiняв на друзiв своi солодкi мрii про те незлiченне всенародне радянське добро, до якого вiн прагнув усiма фiбрами своеi полум’яноi комсомольськоi душi. І Славковi здавалося, що горизонт, за яким здiйсняться всi його мрii, ставав усе ближче, ближче й ближче…

Але горизонт, на жаль, нiколи не може наблизитися, горизонт, насправдi, мае таку властивiсть, що якою мiрою ти до нього не наближався б – такою ж мiрою вiн завжди вiд тебе вiддаляеться.

3

Як вже зазначалося, необхiднiсть отримати вищу освiту задля досягнення омрiяних радянсько-номенклатурних висот аж нiяк не видавалась для Славка Пузика хоч якимось там ускладненням. І справа зовсiм не в тому, що Славко, бувши старшокласником, досяг вже досить вражаючих висот iерархii шкiльноi комсомольськоi органiзацii, що давало вже в його руки важелi впливу, досить вагомi, щоб «переконати» педагогiчний колектив школи в його непересiчних наукових здiбностях. Зовсiм нi. Славко й насправдi був дуже здiбним учнем. Як, власне i всi Пузики, треба вiддати iм належне, завжди були напрочуд метикуватими, що й дало iм можливiсть зберегти своi знаменитi черевця недоторканними впродовж усiх непересiчних iсторичних колотнеч, яких на iх долю випало чимало.

Так, наприклад, батько Пузика Гервасiй був не останнiм серед колгоспних iнтелектуалiв. Можна навiть сказати, Гервасiй мав фiлософський склад розуму, що дозволяло йому напрочуд глибоко осмислювати перипетii, на перший погляд, здавалося, такого пересiчного селянського життя. Так, наприклад, коли Гервасiй з раннього ранку виконуючи свою тяжку селянську працю в полi, робив перепочинок на обiд, який йому приносив у поле котрийсь iз домочадцiв, то Славкiв батько не просто наминав принесену йому iжу, повнiстю поринувши в цей процес, як i належало б простому селянину, вiн серйозно розмiрковував над фундаментальними проблемами людського буття, роблячи глибокодумнi висновки.

От, наприклад, думав Гервасiй, вiдкушуючи черговий шмат сала, що дуже вже воно якось так недоладно складаеться з основоположними пiдвалинами людського буття: от доводиться оце тричi на день перериватися на iжу, а скiльки оце за цей, витрачений на iжу, час можна було б ще зорати поля, чи накосити сiна, чи ще щось… Нi, думалося Гервасiевi, не досконалий вiн, цей наш свiт, ой, який недосконалий: от якби Бог, чи отой iхнiй Комунiзм, чи природа, чи хто там насправдi головний, зробив так, щоб iсти треба було не тричi на день, а лише один раз на день, а ще краще один раз на тиждень – скiльки б вивiльнилося часу, наскiльки б можна було бiльше зорати поля, накосити сiна, чи ще щось!..

Але, продовжував тодi далi своi роздуми Гервасiй, якби треба було iсти всього лише один раз на тиждень, то на якого ж бiса тодi так багато працювати; якби на тиждень людинi вистачало одного буханця хлiба, то можна було б зорати пару соток землi i накосити пару копиць сiна, щоб забезпечити себе на цiлий рiк – i чим би тодi займатись весь цей рiк?.. Отакi найпосутнiшi парадокси буття видобував Гервасiй iз надр свого, здавалося, пересiчного селянського розуму. А, власне, з роздумiв отаких от, на перший погляд простих i непомiтних, селянських мудрецiв i народжувалися перлини народноi мудростi, такi як, наприклад, ось ця, яка хоч i не вiдповiдае лiтературним нормам нi з етичного, нi з лексичного боку, все ж прямо перегукуеться з вищенаведеними роздумами Гервасiя: «якби не рот та не гузно – то й робити не нужно».

Так що, видатна селянська метикуватiсть, успадкована вiд предкiв, помножена на полум’яне бажання пробитися в люди, дозволила Славковi поглинати гранiт науки з неймовiрною легкiстю. І в тому, що «золота медаль» по закiнченнi школи буде у нього в кишенi, нiхто не сумнiвався вже тодi, як Славко тiльки перейшов до восьмого класу радянськоi десятирiчки. Не сумнiвався в цьому й сам Славко Пузик, як вiн не сумнiвався i в тому, що по закiнченнi середньоi школи обов’язково вступить до якогось iз ВУЗiв.

Щоправда, в якому саме з iнститутiв чи унiверситетiв вiн буде навчатися, Славко все нiяк не мiг вирiшити. Одне вiн знав точно, що вищий учбовий заклад, в якому вiн навчатиметься буде столичним. Славко мав рiшучий намiр навчатися тiльки в столицi – саме там, якнайближче до верхiв номенклатурного раю, небезпiдставно вважав вiн, можна найефективнiше розпочати просування до цих самих верхiв. Адже, просування щаблями номенклатурноi драбини Славко твердо вирiшив розпочинати вже з перших днiв свого майбутнього навчання в столицi: щойно ставши студентом-першокурсником вiн обов’язково вiдразу ж почне пробиватися до складу комсомольськоi елiти свого навчального закладу з намiром закiнчити цей заклад, якщо вже й не повноправним членом комунiстичноi партii, то кандидатом у члени партii точно.

Хоча, могли виникнути деякi непорозумiння щодо поняття столицi, адже це могла бути як всесоюзна Москва, так i республiканський Киiв. Звичайно, з найвищого Московського трамплiну, можливо, й найлегше було б заплигувати в найвищi кола державного апарату, але й Киiв теж з цього боку не видавався чимось набагато гiршим.

Щодо цiеi неоднозначностi тогочасного iснування з одного боку, як громадянина Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки, а з iншого боку, як громадянина СРСР, виникало дiйсно багато непорозумiнь. Це була нiби така собi двоповерхова держава, де на першому поверсi ти був громадянином якоiсь своеi рiдноi союзноi республiки, а на другому – громадянином чи то якоiсь iншоi, чи тiеi ж самоi, але вже набагато бiльшоi, хоча i якоiсь незрозумiлоi i абстрактноi держави СРСР, котру до того ж iще iнодi називали й Росiею, хоча Росiя також була однiею з союзних республiк. Причому другий поверх цiеi двоповерховоi державноi будови не вважав свiй перший поверх взагалi за щось вартiсне – республiканський рiвень для всесоюзного був лише грунтом, на якому й виростало непереборне ракетно-ядерне радянське всемогуття.

Для Украiни ж у цiй багатоповерховiй будовi була ще й третя iпостась: украiнцi разом з росiянами й бiлорусами входили до радянськоi спiльноти ще i як слов’яни, якi в той час в СРСР вважалися чомусь начебто одним народом. Тобто окремо украiнцi, росiяни й бiлоруси були окремими народами з окремими республiками-державами, а разом – одним, единим, тобто триединим народом, який уже разом з iншими народами, в яких були своi республiки-держави, котрих було ще дванадцять, утворював п’ятнадцятиединий радянський народ. А якщо взяти до уваги, що майже в кожнiй з окремих республiк були й iншi народи, деякi з яких мали ще й свою державнiсть, наприклад, в однiй лише Росii були десятки народiв-неслов’ян, в тому числi й державних, якi складали тут, вже без украiнцiв i бiлорусiв, разом зi слов’янами-росiянами один неоднодесятиединий народ!.. А весь цей незрозумiлий конгломерат народiв, поеднаних незрозумiло чим, незрозумiло як i незрозумiло для чого – i був багатодесятиединим неподiльним радянським народом?..

З точки зору здорового глузду було ясно, що цю всю нiсенiтницю засобами якоiсь нормальноi логiки пояснити просто таки не було жодноi можливостi. Але радянська державна машина не заморочувала собi голову такими дрiбницями: з допомогою безкiнечних тотальних вiйн, голодоморiв, масових репресiй, а також росiйськоi мови й комунiстичноi iдеологii було з радянських народiв зроблено залiзобетонний замiс на кровi, причому вважалося, що чим бiльше кровi в цьому замiсi, тим крiпкiший фундамент радянськоi держави. А кровi було пролито стiльки, що радянськi керманичi вже вважали народний конгломерат своеi iмперii абсолютно однорiдним, а отже й об’еднаним навiчно. Кривавий замiс iмперii виявився й насправдi, хоч i не вiчним, але таким, що скрiпив величезну кiлькiсть народiв на величезних просторах на довгi роки. Хоча з iсторичного боку трохи бiльше семи десятилiть – не такi вже й довгi роки.

От i Славко Пузик теж був однiею стандартною частинкою в цiй багатомiльйоннiй безликiй масi едино-неподiльного радянсько-рабського росiйськомовного народу. Нi, Славко, звичайно ж, знав украiнську мову, розмовляв нею. Тобто, як знав i розмовляв? Та так як дихав, так як пташка спiвае, так як вiтер вiе чи дуб навеснi зеленiе. Славко просто розмовляв так, як розмовляли всi навкруги: як розмовляли його сусiди й знайомi, як розмовляли батько й мати, дiд i баба, як розмовляли незлiченнi поколiння його предкiв. Але чому вiн так розмовляв, Славко не розумiв. Головне ж вiн не розумiв, для чого вiн так розмовляв, тобто для чого йому знати, чи вивчати цю свою мову, якою вiн чомусь розмовляв i з якою народився, як народився зi своiми власними руками й ногами i зi своiм власним обличчям. Адже, згiдно з науковим комунiзмом, всi цi нацii i народи все одно не мають нiяких перспектив, всi вони все одно вiдiмруть у всесвiтньому масштабi, як вони вже вiдмерли, чи майже вiдмерли зараз в СРСР у масштабi всесоюзному, а разом з тим у всесоюзному масштабi, чи то вiдмерли, чи ще не зовсiм вiдмерли, але точно стали вже зовсiм непотрiбними всi мови, окрiм однiеi единоi, пролетарськи-об’еднавчоi, науково-прогресивноi, великоi i могутньоi росiйськоi мови, без знання якоi i дiйсно не було жодноi можливостi не те що пробитись у життi, а й взагалi хоч якось iснувати в СРСР.

Та й крiм того, що украiнська мова була непотрiбною, вона була ще й дуже небезпечною. Й хоча в останнi роки СРСР за украiнську мову вже не розстрiлювали, як це було в першi десятилiття радянськоi влади, коли за неi розстрiлювали сотнями тисяч, все ж генетична пам’ять про цi розстрiли мiцно сидiла в пiдсвiдомостi кожного украiнця, боляче стискаючи уста при кожнiй нагодi розтулити iх з намiром випустити украiнське слово. Та й голодомором же украiнцiв карали, хоч i не власне тiльки за мову, а за все украiнське, але й за мову в тому числi. Й жахлива пам’ять про всi цi небаченi нiколи до того в iсторii людства тортури i кари цiлого народу нiяк не додавала наснаги боротись за рiдну мову. Та й в останнi роки СРСР за «буржуазний нацiоналiзм», особливо ж украiнський, можна було отримати, як кажуть, по повнiй: доля Василя Стуса та iнших дисидентiв – доказ тому.

Тому зовсiм не дивно, що Славко Пузик, як i бiльшiсть його сучасникiв, не розумiли для чого iм ця iхня украiнська мова, знання якоi не те що не давало нiяких переваг, а навпаки могло стати лише причиною всiляких прикростей. Коли ж ти розмовляв росiйською мовою, ти вiдчував себе не тiльки в безпецi, ти вiдчував себе причетним до того единого, чи то триединого, що складався з росiян, украiнцiв i бiлорусiв, слов’янського народу, котрий, незважаючи на офiцiйну рiвнiсть усiх народiв СРСР, був все таки неофiцiйно привiлейованим народом – це був, так би мовити, неофiцiйний фундамент всесоюзноi едностi народiв. А оскiльки росiйська мова украiнцям i бiлорусам давалась дуже легко, то тим легше було вливатися в лави цього привiлейованого народу: завчив декiлька росiйських фраз – i ти вже не якийсь там недорiкуватий «хахол» чи «бульбаш», а повноправна частинка могутнього слов’янського фундаменту всемогутнього радянського народу.

Славко ж ще малюком, щойно навчившись розмовляти, вже тодi на рiвнi своеi дитячоi пiдсвiдомостi чiтко впiймав своiм метких i хапливим розумом Пузика сенс радянськоi нацiонально-мовноi полiтики i, будучи жовтенятком, вже читав i розмовляв росiйською мовою як справжнiсiнький росiянин: «Цвiрiнькае по-московському, як достеменний кацап», – казав про свого маленького нащадка Гервасiй одночасно i з докором, i з похвалою. І ця неоднозначнiсть ставлення Гервасiя до росiйськомовних успiхiв свого малого сина проступала завжди, коли вiн, чи прямо, чи опосередковано торкався цiеi дражливоi теми: «А ось i наше кацапеня зi школи швендяе», – бувае скаже вiн i з теплотою схвалення, i з холодком докору в голосi.

Самому ж Славковi всi цi неоднозначностi були геть байдужi, вiн просто чiтко знав, що коли ти знаеш росiйську мову – то маеш непереможну зброю в руках, а якщо ж не знаеш – то маеш гумового кийка в дупi: звiсна рiч, що Славко вiддавав перевагу першому варiанту i мав твердий намiр тримати свою мовну зброю в якнайкращому станi.

4

І все було б добре. Все було б так, як замислив наш юний комсомолець. І заповiтнi мрii переважноi бiльшостi випускникiв радянських шкiл здiйснились би i втiлилися в долi Славка Пузика, котрий став би таки начальником, можливо, навiть великим начальником, можливо, й не дуже великим. Але це вже не суттево – великим, чи не дуже великим, але Славко був би все ж начальником, а отже став би однiею зi щасливих деталей механiзму радянськоi державноi машини i купався б у машинному маслi рабськоi працi переважноi бiльшостi своiх спiвгромадян, котрим не вдалося вибитися в начальство; або ж Славко став би одним зi щасливих вареникiв у мисцi номенклатури i купався б у вершковому маслi комунiстичноi пропаганди. Але, як кажуть, не все сталося, як гадалося. Машинне масло рабськоi працi перетворилося на пiсок через даремнiсть цiеi працi, вершкове масло пропаганди прогiркло через брехливiсть.

Абсолютно неочiкувано, як це, власне й вiдбуваеться з бiльшiстю справдi визначних iсторичних подiй, Радянський Союз раптом припинив свое iснування. Тобто отак от, нi сiло, нi впало раптом просто тобi серед бiлого дня величезна могутня радянська iмперiя взяла й зникла. Здiйснилося те, про що не те що говорити, про що навiть думати було страшно аж до самих останнiх хвилин iснування радянськоi держави. А тому дуже важко собi уявити тодiшнiй стан переважноi бiльшостi радянських людей: та держава заради iснування якоi було знищено мiльйони невинних, через одне лише припущення сумнiву в доцiльностi iснування якоi можна було отримати кулю в потилицю, раптом зникла, як начебто ii нiколи й не було.

І хто ж, ви гадаете, сприяв цьому зникненню? Та не хто iнший, як та сама радянська комунiстична номенклатура, котра, власне, й мала б захищати цю свою державу, номенклатура, котра й поклала в основу iснування цiеi держави кривавi мiльйони невинних жертв. На перший погляд нiсенiтниця. Але насправдi так i глузуе господар темноi могутностi над тими, хто погодиться закласти свою душу за тимчасове оволодiння могутнiстю свiту цього. Звичайно, Володар Темряви не попереджае своiх боржникiв, що влада iх тимчасова, вони думають, що ця iх злочинна сила настiльки ж безмежно тривала, як безмежно свавiльна й могутня. Але кiнець такоi могутностi приходить значно скорiше, нiж на це розраховують тирани, й кiнець цей здебiльшого трагiкомiчний.

Та як би там не було, а особисто для Славка Пузика раптове зникнення Радянського Союзу було скорiше трагiчним, анiж комiчним. Адже зi зникненням радянськоi держави зникала й номенклатурна драбина, щаблями якоi Славко так мрiяв пiднятися до осяйних вершин добробуту. Втрачався сенс всiх зусиль ще такого короткого, та все ж цiлеспрямованого й насиченого минулого життя, яке було витрачене на здобуття надiйного пiдгрунтя для майбутнiх успiхiв.

В час розвалу Радянського Союзу Славко якраз закiнчував середню школу й готувався до вступу на дорогу нового дорослого життя. Його шкiльне минуле було нiби дорогою, яка вела до пiднiжжя справжнього життя, на вершинi котрого чекали всiлякi гаразди. І що ж тепер? А тепер позаду – болото даремно втрачених зусиль. А попереду? Попереду, якщо й не нiма безодня, то вже пустеля – точно. Чого ж тепер прагнути? Власне, предмет прагнення не змiнився – побiльше всiлякого добра. Але де? Де воно тепер, це добро? Тобто, як? Як тепер до цього добра дiстатися?

Розвiялася, як туман, iмперська надбудова Радянськоi держави. Залишилася Украiна. Самостiйна Украiна. Славко Пузик, як i всi жителi Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки став громадянином незалежноi Украiнськоi держави. Але, що це тепер за держава? Де тепер засiки Батькiвщини – в чиiх вони руках, як до них дiстатися, щоб вiдгребти й собi частинку незлiченного i незлiченого народного добра? Цi питання розривали на шмаття стражденну душу Славка Пузика – знамените Шекспiрiвське «бути, чи не бути?» було просто дитячою забавкою в порiвняннi з цими доленосними питаннями.

Звичайно, ново-вiдтворена на уламках Радянського Союзу незалежна Украiнська держава проголошувала себе демократичною, соцiальною, правовою i так далi, хоча первопочатку була насправдi тiльки уламком Радянського Союзу, сталiнська конституцiя якого теж проголошувала найгуманнiшi цiнностi, пiд гаслами котрих проливалися рiки невинноi кровi й пiддавалися геноциду цiлi народи. Офiцiйно виголошеною метою ново-вiдтвореноi незалежноi Украiнськоi Держави була побудова сучасного демократичного капiталiзму замiсть середньовiчного феодального радянського соцiалiзму. Тобто, простiше кажучи, до основи всього того найкращого, що все ж таки було в радянському минулому, малося додати все те найкраще, чого досягла Захiдна цивiлiзацiя в удосконаленнi демократичного капiталiзму – такою мала б бути ново-вiдроджена Украiнська Держава. Але насправдi все з перших крокiв пiшло з точнiстю до навпаки, адже Украiна була тодi насамперед все ж таки уламком Радянського Союзу: все найгiрше, притаманне радянському минулому, виявилося найживучiшим i почало притягувати до себе все найгiрше, що було притаманне вiльному капiталiстичному свiтовi, тобто те, чим славився дикий капiталiзм трьохсотлiтньоi давнини – i на такому от грунтi й почалася розбудова новоi самостiйноi Украiнськоi Держави.

Високопоставленi компартiйнi бонзи, котрих розвал Радянського Союзу застав при пануваннi на теренах Украiни, прихопили собi хто скiльки мiг згiдно з займаною посадою: вiд заводiв i фабрик до магазинiв i кiоскiв. Так миттево народилася нова украiнська «елiта», принаймнi економiчна, котрiй Украiна була цiкава лише з приводу викачування з неi якомога бiльшоi кiлькостi «бабла» за допомогою захоплених засобiв виробництва, створених, до речi, поколiннями радянських рабiв, котрих тепер «нова елiта» вирiшила таким чином вже вiдверто й офiцiйно, без зайвих iдеологiчних маскувань перетворити на рабiв украiнських. Найпрогресивнiшою iдеею для цих скоробагатькiв була, звичайно, думка про те, що грошi не пахнуть, хоча нюхати грошi вони ой як любили.

Як же Славковi було пробитися до загальнонародного добра, котре тепер перейшло до приватних рук колишнiх секретарiв парткомiв i голiв усiляких рад. У власностi ж сiм'i Пузикiв на той час була лише старенька хата, декiлька голiв домашньоi скотини та купа реманенту – i це все, на що можна було розраховувати Славковi в нових умовах: весь накопичений комсомольсько-активiстський капiтал тепер став звичайним непотребом, як зрештою й росiйська мова, адже державною в Украiнi, як i належить, була проголошена мова украiнська, котру Славко теж знав добре, але яка вiд цього знання, як i вiд будь-якого знання взагалi, користь була тепер, Славко не знав.

А все змiнювалося з такою калейдоскопiчною швидкiстю, що у вихорi цього калейдоскопу змiн взагалi неможливо було вихопити й усвiдомити хоч якийсь змiст i сенс новостворюваних часом суспiльних вiдносин, як i нових понять, якi з'являлися на означення цих нових вiдносин. Хоча деяка усталенiсть у свiдомостi народу щодо цiннiсних вiдносин в суспiльнiй iерархii все ж потроху наставала. От, наприклад, самими найпопулярнiшими професiями для молодi дуже скоро стали серед хлопцiв бандити i банкiри, що власне було однiею професiею, оскiльки видатнi першi ставали другими, а найвидатнiшi з перших i других ставали депутатами; серед дiвчат же найбiльшою популярнiстю стали користуватись професii моделi й проститутки, що власне теж було однiею професiею, оскiльки першi й другi нагадували сполученi посудини, вмiст яких безладно перетiкав з однiеi в iншу, а найвидатнiшi з перших i других ставали секретарками бандитiв i банкiрiв. А все це разом i було «вершками» тогочасного украiнського перехiдного суспiльства, а з цих «вершкiв» ще рекрутувалися всiлякi «зiрки», якi здебiльшого бiгали в телевiзорi з мiкрофонами i демонстрували пiд музику еротичнi принади свого молодого красивого тiла.

Ясна рiч, серед цього не вельми широкого вибору можливостей Славковi, хочеш не хочеш, довелося зупинитися на бандитах, адже стати вiдразу банкiром або депутатом, проминувши бандитський щабель, було неможливо, а перспективи моделi чи проститутки й зовсiм не посмiхалися Славковi, i то не через його стать (як кажуть, на всяку пропозицiю е свiй покупець), а через його фiзичнi данi – нiде правди дiти, не найпершим красенем був наш Славко.

Отже, вирiшив Славко стати бандитом, а саме рекетиром: «р-р-рекетир-р-р» – звучить просто таки як лев'ячий рик. Рекетир – це було круто, це було таке модне серед молодi слово на означення модноi професii: ходи собi збирай грошi, а як назбираеш досить, щоб нормально занести в усi владнi кабiнети, то можеш тодi й сам стати солiдним «меном» – хоч бiзнесменом, хоч банкiром, хоч депутатом. Щоправда, стосовно фiзичних даних Славка, то були вони не вiдповiдними i для професii рекетира, як i для професii проститутки, але рiч тепер була вже не в зайвiй для рекетира красi, а в фiзичнiй силi, точнiше у вiдсутностi фiзичноi сили у Славка. Бо для достойного заняття рекетом потрiбна була неабияка фiзична сила, адже примусити когось подiлитися з тобою своiми статками – заняття не для слабакiв.

І Славко вже почав був серйозну роботу в цьому напрямку: на подвiр'i Пузикiв з'явився турнiк, щоранку Славко своiми пробiжками вводив сусiдiв у стан остовпiння – одне слово, робота закипiла не на жарт. І жодного сумнiву, що й тут, як i у випадку з комсомолом i знаннями, Славко добився б бажаних результатiв, адже на кону було досягнення головноi мрii всього Славкового життя – опанування добра, тобто якнайбiльшоi кiлькостi цього добра. І вiдверто кажучи, майбутнiм «клiентам» Славка-рекетира нiхто б не позаздрив, та вони все ж були порятованi вiд своiх майбутнiх стосункiв з новiтнiм украiнським Аль Капоне, i в досить таки неочiкуваний спосiб. Славко раптом знову змiнив прiоритети своiх перспектив, причому знову кардинально.

5

Як то кажуть, такого вiд Славка нiхто не очiкував, як власне й Славко сам вiд себе також такого нiколи не очiкував. Вся справа в тому, що разом зi Славком у школi навчався такий собi Володька, Володька Васильченко. Володька був старшим за Славка, але вони були знайомi через спiльну пристрасть до комсомольськоi роботи i успiхiв у навчаннi, бо обидва таким чином хотiли досягти в майбутньому благополуччя, перш за все матерiального. Звичайно, напряму про це нiхто не говорив, а говорили лише про комунiстичнi iдеали, але все було зрозумiло i без слiв, як кажуть, свiй свояка бачить здалека, i ворон ворону – друг, товариш i брат.

Так от, знаючи про iстиннi мотиви Володькиних навчально-громадських зусиль, а цi мотиви в них повнiстю збiгалися, Славко нiяк не мiг зрозумiти того засобу досягнення iхньоi спiльноi мети, який Володька обрав особисто для себе, а саме – Володька хотiв стати лiкарем! Для Славка це було дивним i незрозумiлим.

Все ж було дуже зрозумiло: чим вище по щаблях службовоi драбини ти залiзеш, i чим бiльшим начальником станеш, тим бiльше в тебе можливостей, тим ти матимеш доступ до бiльшоi кiлькостi всенародного, тобто нiчийого, добра – i, вiдповiдно, зможеш бiльшу купу цього добра вiдгребти собi. Все ж дуже зрозумiло, як двiчi по два – чотири. І скажiть, будь ласка, до чого тут медицина з ii цими гуманiстичними, так би мовити, гiпократiвськими пiдвалинами допомоги людям. Тим паче, що саме у Володьки аж нiяк не було помiтно цiеi, необхiдноi для професii лiкаря нотки спiвчуття до всього живого, i найкраще, на що могли б розраховувати, наприклад, якийсь бродячий пес, або ж необережний кiт

– це добрячий копняк Володькиноi дебелоi ноги.

І коли Славко, закiнчуючи школу, на повну силу муштрував свое слабке, зледачiле тiло, готуючись до скорого вступу на заманливу стежку рекетирства, Володька Васильченко вже був студентом-першокурсником медичного iнституту, причому, за чутками, Володькин батько, колишнiй мiсцевий парторг, а тепер власник мiсцевого продуктового магазину, вiдвалив за вступ свого сина в ВУЗ досить велику суму американських грошей. Як же це, думалося Славковi, для того, щоб присвятити свое життя служiнню людям, кожен день стикаючись iз болем i стражданнями, кров'ю, гноем та iншими принадами недужоi плотi, ще треба й викласти чимало грошей? Мабуть, Володька просто не пiдготувався досить добре до екзаменiв, i провалив iх, знаючи Володькину лiнькуватiсть, вирiшив собi Славко, сам продовжуючи муштрувати своi як фiзичнi, так i моральнi сили пiд вiдповiднiсть рекетирському iдеалу.

Але все ж таки ця нерозкрита таемниця Володькиноi лiкарськоi посвяти нiяк не давала спокою Славковiй цiкавостi. І врештi наш майбутнiй рекетир таки вирiшив будь що довiдатися в самого Володьки про цей його гуманiстичний порив при першiй-лiпшiй нагодi. А нагода скоро таки й трапилась, як тiльки Володька приiхав додому чи то на вихiднi, чи на канiкули.

Не дуже довго обдумуючи план пiдходу до розмови, Славко, пам'ятаючи про небайдужiсть Вовки-комсомольця до крiпких напоiв, купив пляшку найкращого коньяку, який тiльки можна було знайти в iхньому селi, тобто в магазинi Володькиного ж батька, i «пiд'iхав на гнилiй козi» до Володьки. Благо, приводу шукати довго не треба було – як тiльки Володька побачив пляшку, вiн сам нестямився, як страшенно захотiв поговорити зi своiм «старим приятелем».

– Розумiеш, Володю, – говорив Славко, коли вони ввечерi вдвох, зручно влаштувавшись в уже зачиненому магазинi Володькиного батька, встигли пропустити по двi чарки, хоча сам Славко тiльки робив вигляд, що пив, виливаючи вмiст чарки пiд стiл, – розумiеш, я от закiнчую школу i все, вперед, так би мовити, штурмувати фортецю дорослого життя. А воно тепер якось не дуже зрозумiло зараз все стало. Ранiше було все ясно, закiнчу школу, якщо й не з золотою медаллю, то з вiдмiнним таки атестатом, отримаю класну характеристику – i все, вважай i кар'ера, i життевий добробут у тебе в кишенi. А тепер що? Розбите корито. Катастрофа. Думав я оце собi, думав, та й надумав, пiду до браткiв проситися, в, так би мовити, iхнiй бiзнес. Будемо стригти оцих наших новоявлених нуворишiв, всю оцю вчорашню iдейно-партiйну братiю, яка будувала-будувала комунiзм, а потiм раптом – хоп – оголосила перемогу капiталiзму i захапала все, що нажите потом i кров'ю наших батькiв i дiдiв…

– Рекетом вирiшив зайнятися, – не дав йому закiнчити свою промову Володька. – Ха, оце тобi так зразковий комсомолець, вiдмiнник i все таке.

– А що ти пропонуеш? Куди зараз ще можна податися? Чим зайнятися?…Якщо…

– Добре, добре, – Володька випрямився й вiдхилився на спинку стiльця, прибравши позу старшого наставника, що для нього з його кремезною статурою й високим зростом на фонi миршавенького Славка було й так досить природно, а якщо додати ще його неоцiненний життевий досвiд, то й поготiв. – А ще, мабуть думаеш, чого це я сам не подався в яку-небудь банду, чи не банду, а скажемо так, групу з добування грошей. Нiяк, мабуть, тобi невтямки, що це за медицина, для чого вона менi, який таки для мене зиск у цiй медицинi?