Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Нарештi довгоочiкуваний вiзит нового господаря настав. Перед обiдом селом промчав цiлий кортеж дивних величезних чорних закордонних автомобiлiв. Цi автомобiлi й справдi дуже здивували мiсцевих селян, бо ж вони звикли, що найшикарнiшим авто, на якому могло iздити тiльки високе партiйне начальство була радянська «Волга», звичайно, не враховуючи якогось особливого лiмузина, виготовленого спецiально для генсека – але це десь тiльки там, в столицях. А тут, на тобi, несуться селом якiсь величезнi, чорнi, блискучi халабуди завбiльшки з невелику хату!

Промчавши вулицями села, цей дивовижний автокортеж нового господаря колгоспу зупинився на подвiр'i колгоспноi ферми. Колгоспники ж, дружно повискакувавши на вулицi, кинулися й собi на ферму, де новий господар вже встиг зайти в одну з будiвель мiсцевоi свиноферми.

– Фу, смердючище яке, – з огидою промовив олiгарх Кабан, вийшовши з дверей свиноферми. – Камерна параша так просто якесь благоуханiе в порiвняннi з усiм оцим лайном. І як вони тут все свое життя винюхують цю гидоту? А, ось i вони зiбрались, – побачив вiн селян, якi прийшли на ферму, щоб побачити нового власника колгоспу. – Що, прийшли привiтати мене? Похвально, похвально. Молодцi.

Селяни ж, якi зiбралися на фермi, в свою чергу тепер вже точно довiдалися про iстинну причину присвоення цьому олiгарху Кабанову почесного «поганяла» Кабан. Адже був цей чоловiк не просто там опасистий, чи тлустий, чи там огрядний – це була просто таки якась неймовiрна гора iз м'яса, сала й жиру з невеличкими цяточками очей i натяками на рот, нiс i вуха у верхнiй лисiй частинi цiеi гори, яка вiдрiзнялася вiд нижньоi частини лише вiдсутнiстю черевикiв. І тут природна притаманнiсть i повна вiдповiднiсть «поганяла» Кабан стала абсолютно очевидною i зрозумiлою: «оце так кабанище», «ну й вепряка», «от так хрячище», «кнуряка неприторенна», «оце так наiв свинячу мармизу в тюрязi на казенних харчах», – такi й подiбнi до них епiтети, порiвняння й метафори посипалися з уст селян, вражених неймовiрною огряднiстю свого нового господаря. І пiсля цiеi зустрiчi нi в кого на селi не залишилось жодних сумнiвiв у тому, що прiзвище олiгарха Кабанова не було основною причиною присвоення йому почесноi «клiкухи» Кабан.

– Ну що, селяни, пролiтарii? – звернувся Кабан до селян, вражених його статурою. – Пролiтарii тому що пролiтаете? Ха-ха-ха!.. – вирвався з надр цiеi гори сала зовсiм не вiдповiдний до неi фальцет смiху. – Ха-ха-ха!… Пролiтарii на те й пролiтарii, щоб пролiтати, чи не так? – звернувся вiн до своiх супровiдникiв, котрi хоч i не таких неймовiрних розмiрiв, як Кабан, все ж також мали дуже значнi, навiть видатнi й переконливi мармизи, животи й зади.

– Ха-ха-ха!.. – Вибухнув дружнiм смiхом гурт супровiдникiв Кабана. – Ха-ха-ха!.. Пролiтарii, щоб пролiтати! Ха-ха-ха!.. Пролiтарii пролiтають нафiг! Ха-ха-ха!.. Ну й Кабан! Кабан завжди щось як вiдмочить, так вже вiдмочить! Ха-ха-ха!.. Пролiтарii пролiтають! Ха-ха-ха!.. Пролiтарii в прольотi!..Ха-ха-ха!…

Загальне веселе пожвавлення перекинулося й на селян, якi врештi пiсля приголомшливого враження вiд габаритiв Кабана трохи вiдiйшли на користь загального добродушного настрою, який виник вiд веселого повторення гостями слiв нового господаря колгоспу про якiсь «прольоти», «польоти», «лiтання», чи «лiт», або ж «злет», що було сприйнято селянами як обiцянки нового начальства про пiдняття, або ж «злiт» колгоспу на нову, небачену досi, висоту. Проте повнiстю стурбованiсть селян щодо видатноi тлустостi Кабана все ж таки не зiйшла нанiвець, бо всi вони були перейнятi вирiшенням питання, як оця величезна туша олiгарха пролiзе в дверцята автомобiля i вмiститься в кабiнi – i чи це взагалi можливо. Звичайно, розмiри закордонного позашляховика, на якому приiхав Кабан, були величезнi, але iмовiрнiсть втиснути навiть у таку велику машину тушу Кабана видавалась мiзерною.

– Ну шо, товарищi селяне, товарищi пролiтающi пролiтарii? – вирiшив Кабан ще продовжити свою промову, адже вона так сподобалась його супровiдникам. – Пролiтаете? Пролiтайте, пролiтайте й далi. Бо доля у вас така. Лохи, вони i е лохи. Як кажуть, без лоха i жизнь плоха! – пiдморгнув вiн своiм супровiдникам, котрi хоч вже й не так гучно, але все ж дружно вибухнули знову смiхом у вiдповiдь. – Лохи ви, лохи непритвореннi, товарищi пролiтарii. Лошари, ох i лошари, в натуре лошари!

Селяни ж з останнiх слiв Кабана зробили той висновок, що iх новий господар конкретизував свiй обiцяний план щодо нового «злету» колгоспу уточненням, що «злет» цей буде забезпечений зокрема й таким заходом, як придбання для колгоспу «лошат», тобто розвитком конярства, що, звiсно, не могло не порадувати колгоспникiв.

Врештi, Кабан, смачно харкнувши на молоду весняну траву, полiз у салон авто, i на здивування селян, протиснувся таки крiзь дверцята i розвалився на задньому сидiннi: «Ти диви, таки влiз!» – не змогли втриматися вiд здивованого вигуку деякi iз селян. Кабан дiйсно таки влiз в авто, щоправда, величезний позашляховик пiсля цього осiв так, що днищем майже став черкати об землю. Потiм дверцята за Кабаном зачинив його охоронець, який сiв на передне сидiння, пiсля чого по машинах розсiлися всi супровiдники Кабана, i кавалькада чорних позашляховикiв нарештi рвонула геть iз села.

Щоправда, перед цим Кабан ще раз звернувся до селян зi своiм останнiм, так би мовити, «на посошок», прощальним привiтанням, яке, втiм, було мовчазним, адже було висловлене жестом: у вiдчинене вiкно автомобiля Кабан просунув руку i показав селянам свiй величезний, жирнючий, мiцно стиснутий кулак iз випростаним i спрямованим угору середнiм пальцем. Селяни вирiшили, що це, мабуть, був якийсь новоприйнятий серед новiтньоi «елiти» жест привiтання, жест особливоi приязнi й благоволiння, щось на кшталт пiонерського салюту, але для дорослих – а тому у вiдповiдь на благоволiння його середнього пальця Кабановi услiд селяни радiсно почали махати руками, кивати головами i навiть хрестити православним хрестом i благословляти кавалькаду чорних автомобiлiв, якi в курявi зникали iз села.

Потiм цей вiзит i промови Кабана ще довго слугували предметом напiвмiфiчних обговорень серед селян: «Злетить, каже, ваш колгосп пiд моiм керiвництвом, як ото ракета злiтае», – говорили однi; «Так, так, i я теж чув, казав „лiтатиме“ все тут, тобто як в авiацii все буде чотко, як годинник усе працюватиме», – вiдповiдали iм iншi; «А ще лошат, лошат, казав, завезе. А це тобi не що-небудь. Мабуть, породистих лошат буде завозити, рисакiв там всiляких, а вони тисячi доларiв коштують! Ото заживемо!», – пiддавали ще iншi й собi хмизу в палаючий вогонь захвату колгоспникiв майбутнiм процвiтанням iхнього рiдного колгоспу пiд орудою Кабана. «Це тобi не те, що комуняки, якi занехаяли наш колгосп так, що доводилося за харчами в райцентр iздити. Це натуральний капiталiстичецький буржуiзм, це тобi не що-небудь! Це справжнiй тобi господар, зразу видно. Солiдний», – робив урештi висновок якийсь дядько i всi схвально кивали у вiдповiдь головами.

А щодо ж прощального жесту Кабана, тобто щодо його стиснутого кулака з випростаним догори середнiм пальцем, то, наприклад, Степан Степанович, мiсцевий учитель iсторii, зробив навiть науково-теоретичне обгрунтування цього новоприйнятого молодою нацiональною елiтою вiтального жесту. Степан Степанович стверджував, що випростаний середнiй палець – це нiби знак оклику, який таким чином стверджуе мiць, силу i надiйнiсть стиснутого кулака, тобто мiць, силу i надiйнiсть самого господаря цього кулака, або ж надiйнiсть слова й обiцянок цього самого господаря: одне слово, згiдно тверджень Степан Степановича, у справдженнi всього обiцяного Кабаном не може бути жодних сумнiвiв.

Степан Степанович навiть вирiшив упровадити цей новiтнiй жестикуляцiйний модерн у практику навчального процесу, i коли якийсь учень цiлком задовiльно вiдповiдав на всi запитання, то Степан Степанович до поставленоi в журнал «п'ятiрки» додатково ще й показував учневi стиснутий кулак з виструнченим середнiм пальцем, на що сам учень теж показував у вiдповiдь учителевi середнього пальця. Ба бiльше, Степан Степанович навiть вигадав вербальний супровiд до цiеi модерновоi жестикуляцiйноi мови: «Ось так!» – говорив хтось перший комусь другому, показуючи середнiй палець, а цей другий хтось, теж показуючи середнiй палець цьому першому хтосю, вiдповiдав: «Саме так!».

Одне слово, ейфорiя очiкування результатiв приiзду Кабана i його полум'яноi промови з обiцянками майбутнього процвiтання вирувала в селi все з бiльшою й бiльшою силою. Але не дуже довго. Адже впровадження своiх реформ у сiльськогосподарське виробництво Кабан розпочав уже досить скоро. Та виявилось, що цi реформи не зовсiм вiдповiдали уявленням про них селян, а результати цих реформ були зовсiм таки протилежними селянським очiкуванням.

Сiльськогосподарськi реформи Кабана полягали в тому, що вся колгоспна живнiсть, вiд найбiльшого бика до найменшоi курки, була вирiзана на м'ясо; вся технiка, реманент, все металеве обладнання було вирiзане на метало-брухт; всi колгоспнi будiвлi були розiбранi на будматерiали – i все це було миттево розпродане. Щоправда, колишнiм колгоспникам було великодушно дозволено досхочу покопирсатися в залишках вiд цього реформування, аби в такий спосiб селяни змогли б якоюсь знахiдкою компенсувати собi багатомiсячну невиплату заробiтноi плати.

Стосовно ж колгоспних земель, то на iхню долю випало цiлковите забуття, занехаяння i набуття первiсного стану в результатi повного, цiлковитого й остаточного заростання бур'янами. Незламний селянський оптимiзм колишнiх колгоспникiв, навiть пiсля повного розгрому колгоспу, все ж надихнув iх на позитивнi припущення стосовно задумiв Кабана щодо колгоспних земель – селяни переконували один одного в тому, що новий господар колгоспу хоче дати землi таким чином перепочити вiд постiйноi експлуатацii, аби виснажена земля знову набралась своеi колишньоi первiсноi чорноземноi плодовитостi i змогла давати новi небаченi досi врожаi.

Насправдi ж у Кабана щодо колгоспних земель був лише один, простий i зрозумiлий намiр – вiн хотiв просто тiльки мати цю землю, i бiльше нiчого, вiн тiльки хотiв, щоб ця земля була його землею – i все. Що тут незрозумiлого? Колись у дитинствi Кабан бачив радянський мультфiльм «Кiт у чоботях», в якому, проiжджаючи землями якогось казкового королiвства, героi цього мультфiльму питали у мiсцевих жителiв, чиi це землi, а тi вiдповiдали: «Маркiза Карабаса», «Маркiза Карабаса», «Маркiза Карабаса» … І от ця сцена з цього мультфiльму тепер частенько прокручувалась у щасливiй головi Кабана, щоправда, з невеликою рiзницею – мiсцевi «селяни-пролiтарii», «лохи» i «лошари» на питання, чиi це землi, замiсть «Маркiза Карабаса» вiдповiдали: «Пана-господiна Кабанова!».

І це прекрасне усвiдомлення того, що ця земля належить йому, саме йому, тiльки йому i нiкому бiльше, робило Кабана з кожним днем усе щасливiшим i щасливiшим вiд вiдчуття своеi сили й могутностi, своеi обраностi самим Господом Богом. Так, так, адже його успiхи можна було пояснити тiльки тим, що його обрав серед усiх iнших сам Бог, був переконаний Кабан, котрий не дарма ж тепер був з цим самим Богом на короткiй нозi, користуючись шаленою популярнiстю серед православних попiв Московського Патрiархату. Адже не даремно Кабан не лише робив постiйно щедрi внески до попiвських кас, але навiть побудував за власний кошт цiлий новий Московсько-православний храм! Не дивно ж, що попи у вiдповiдь просто таки нестямились у славослiв'i щодо iстинно православних чеснот Кабана, котрий за словами московських попiв був iстинним стовпом православ'я, пiдтримуючи не якiсь там збоченi Захiднi «цiнностi», а iстинно православнi духовнi «скрепи» святомосковськоi Русi.

Кабан навiть задумав побудувати православний храм у рiдному селi Славка Пузика, адже селяни, цi «лошари-пролiтарii», якi жили тепер на землi Кабана, сприймались Кабаном, як власне додаток до цiеi самоi його землi, тобто, як i сама земля, селяни разом iз землею сприймались Кабаном своею власнiстю, за яку вiн, як i за всяку iншу свою власнiсть нiс тепер вiдповiдальнiсть перед самим Богом, котрий якраз i надав у власнiсть Кабана все, чим той володiв. Звiсна рiч, у подяку Богу Кабан тепер побудуе в цьому селi храм Божий, поставить туди надiйного попа, а пiп той уже пояснить найпереконливiше селянському «лошарству», хто кому насправдi Бог, i куди треба вставляти свiчку.

Вже в чому, в чому, а в мистецтвi пояснити, чому це «двiчi по два» насправдi буде «сiмнадцять», а не «чотири», попи були справжнiми майстрами. Наскiльки вже Кабан сам був мастаком «лохотрона», але навiть його дивувала попiвська здатнiсть «розвести» яку завгодно найдосвiдченiшу публiку. От взяти, наприклад, Сталiна, цього виплодка самого пекла: здавалося в жодноi нормальноi людини не може бути жодного сумнiву в тому, що Сталiн – це щонайдосконалiше втiлення самого Сатани. А от московським попам вдалося ж переконати свою паству в тому, що зi Сталiна не тiльки можна, а й треба малювати iкони – i малюють же!

Так що Кабан тепер отримав у московському попiвствi найнадiйнiшу опору. Не дарма ж цi попи були одним з основних важелiв, дiя котрих повинна була привести невдовзi Кабана до отримання мандата народного депутата, тобто парламентаря-законодавця у найвищому законодавчому органi держави Верховнiй Радi Украiни. І в тому, що йому на блюдечку пiднесуть мандат члена Украiнського Парламенту, Кабан не мав жодного сумнiву. Адже вiн «вiдстебнув» (тобто вiддав) на це стiльки «бабла» (тобто грошей), що вистачить на пiдкуп, (тобто на заохочення) i попiв, i газет iз телевiзором, i всiх до одного виборчкомiв, i самих виборцiв врештi-решт! Так що не може бути жодних сумнiвi у тому, що Кабан отримае мiсце в найвищiй владi в державi, що в свою чергу надасть йому ще бiльше можливостей отримувати ще бiльше грошей, якi пiдуть на отримання ще бiльшоi влади – i так далi, все бiльше й бiльше, все вище й вище, аж до самого неба!

Ясна рiч, Кабан цiлком усвiдомлював, що всi його досягнення були виключно наслiдком наявностi в нього такоi майже необмеженоi кiлькостi грошей – грошi, грошi, ще раз грошi, i тiльки грошi! І Кабан прекрасно розумiв, що якби такою кiлькiстю грошей володiв хтось iнший, то цей iнший, а не вiн, Кабан, змiг би досягти таких же успiхiв. Але ж володарем цiеi купи грошей став саме вiн, Кабан, а не хтось там iнший – i в цьому Кабан бачив найвищий промисел, перст Божий! Так, так, Бог обрав саме його, саме вiн, Кабан, став обранцем Бога, який у свiдомостi самого Кабана певним чином еволюцiонував: спочатку з якоiсь незрозумiлоi найвищоi сили Бог перетворився на цiлком зрозумiлого «конкретного в законi небесного Пахана», потiм поступово Бог став для Кабана «корефаном» i «братаном» з тенденцiею перетворитися просто на якусь «шiстку» – з такою бо запопадливiстю Бог «прогинався» перед Кабаном, виконуючи всi його забаганки. А з часом Кабана все частiше й частiше навiдувала думка, що, може, оце саме вiн, Кабан, насправдi то i е той самий Бог, хоча б трiшечки…

От i в царинi перейменувань Кабан вiдзначився, залишивши й у цьому свiй слiд навiть i в рiдному селi Славка Пузика. Окрiм введених у вжиток Кабаном жесту середнього пальця i неологiзмiв на зразок «пролiтарii», «лохи», «лошари» i таке iнше, було ним, тобто його пiдручними застосовано ще купу всiляких бiльш офiцiйних термiнiв пiд час привласнення колгоспу. Але серед того, що селянам, як i Славковi Пузику, найбiльше запам'яталося, був, наприклад, транспарант iз назвою колгоспу: «колгосп «ШЛЯХ ЛЕНІНА» – було написано до появи Кабана на цьому транспарантi, а пiсля вiзиту Кабана напис став iнший – «ЗАТ «ВЄК ВОЛІ НЄ ВІДАТЬ (в натуре)».

Так що Славко Пузик на предмет перейменувань був уже досить пiдготовлений, аби аж занадто здивуватись тому, що замiсть старого слова «екзамени» на означення процесу iспитiв з'явився новий термiн.

– А я оце iду в Киiв поступати в медiнститут, – коли пасажирський потяг рушив, i весела компанiя в купе плацкартного вагону розговорилась, вступив i собi в цю розмову Славко Пузик. – Екзамени здам – i вперед, пiдкоряти вершини науки!

– Що, що? – з вiдчутним iронiчним вiдтiнком перепитав Славка огрядний сивоволосий чоловiк, що сидiв напроти i якого всi називали дядьком Макаром. – Що, що ти, хлопче, будеш здавати? Екзамени?

– Ну так, екзамени, – трохи знiяковiвши, вiдповiв Славко. – Екзамени буду здавати.

– Ха-ха-ха!.. – щиро зареготав у вiдповiдь дядько Макар. – Цей юнак зiбрався здавати екзамени. Ви чули? – звернувся вiн до iнших спiврозмовникiв, котрi у вiдповiдь теж засмiялися i собi. – Ти, юначе, мабуть, iз села? – вже з ноткою спiвчутливого розумiння промовив дядько Макар до Славка. – Так от, запам'ятай, зарубай це собi на носi, хлопче, немае вже зараз нiяких екзаменiв. Нiхто тепер не здае екзаменiв, тепер здають бакси! Запам'ятай.

Отак Славко Пузик вперше дiзнався про те, що замiсть термiну «екзамени» на означення iспитiв тепер вживаеться термiн «бакси». Звичайно, Славко, хоч i був сiльським хлопцем, проте таки знав, що слово «бакси» вживалося тодi також на означення доларiв, тобто валюти Сполучених Штатiв Америки. Але не дарма ж Славко Пузик був вiдмiнником у навчаннi: визначення «омонiмiв» у нього просто таки вiдскакувало вiд зубiв, i чому, наприклад, слово «кома» означало i знак пунктуацii, i дiагноз, i фiзичний термiн, Славко прекрасно знав, а тому й не дуже здивувався, що слово «бакси» може вживатися як на означення iспитiв, так i на означення американськоi валюти, адже ж i тi самi долари як тiльки не називали – i «баксами», i «зеленню», i «грiнами», i «зеленими»…Так що, з науково-теоретичноi, так би мовити, точки зору в усьому цьому не було нiчого незвичайного. Суспiльно-культурнi ж обставини стану загальних перейменувань налаштовували на сприйняття яких завгодно нових найменувань як належне, якими на перший погляд цi найменування не видавалися б неймовiрними.

Та Славко Пузик, хоч i бувши простим селянським хлопцем, все ж i тут не пiддався так вже запросто на цiлковите й беззастережне сприйняття цiеi новоi назви iспитiв. Звичайно, вiн не хотiв виказати перед iншими свою селянську необiзнанiсть у царинi новiтнiх перейменувань, спитавши когось напряму про своi сумнiви щодо омонiмiчного ряду «долари – бакси – екзамени», але розвiдку з цього питання все ж провiв обхiдними шляхами. Вже при першiй же розповiдi дядька Макара про недавне перейменування «екзаменiв» на «бакси», Славко Пузик звернув увагу на реакцiю всiх iнших присутнiх при цiй розмовi – при цих словах дядька Макара всi iншi спiврозмовники тiльки згiдливо й серйозно кивали головами, стверджуючи таким чином iстиннiсть цього повiдомлення.

Надалi ж упродовж усiеi своеi подорожi до Киева Славко при першiй же лiпшiй нагодi намагався знову й знову з рiзними своiми попутниками завести розмову про мету своеi поiздки в столицю, наштовхуючи таким чином своiх спiврозмовникiв на те, щоб вони знову й знову сказали, як тепер по-новому називаються iспити: «Та якi ж тепер «екзамени»? Тепер тiльки «бакси», здав нормально «бакси» – i все, вважай себе зарахованим», – казали однi, «Забудь про «екзамен», тепер все вирiшують «бакси», – говорили iншi. А одного разу Славко, наприклад, просто пiдсiв до двох бабусь, якi розмовляли про навчальнi справи своiх онукiв, i одна бабуся сказала, що ii онук вже нарештi здав «бакси» за другий семестр.

Так що на момент свого приiзду в Киiв у Славка Пузика вже не залишалося жодного сумнiву в тому, що iспити iменуються тепер не «екзамнами», а «баксами».

2

Киiв зустрiв Славка Пузика прекрасною лiтньою погодою, наснажуючи його й так рiшучий, бойовий настрiй додатковою порцiею позитиву. Жодноi зайвоi митi не згаяв Славко, аби хоч якось не затягти свою вимрiяну появу перед приймальною комiсiею столичного медичного iнституту. І нiчого дивного не було в тому, що з'явившись у примiщеннi приймальноi комiсii медiнституту й поставши перед однiею зi спiвробiтниць, котрi приймали документи в абiтурiентiв, Славко був на пiднесеннi, та що там казати, його просто таки розривало бажання якнайскорiше постати вже не перед приймальною, а перед екзаменацiйною комiсiею i вразити всiх глибиною своiх знань.

– Ви знаете, я нiяк не можу дочекатися того часу, коли вже можна буде здати бакси. Та я готовий хоч прямо тут i прямо зараз здати всi, всi бакси, – не змiг Славко втриматися, аби не похвалитися як своею готовнiстю до здачi iспитiв, так i своiм знанням нового термiну на означення цих iспитiв, перед спiвробiтницею, дiвчиною, яка прийняла в нього документи й займалася якраз iх оформленням. Та його слова справили на цю молоду дiвчину якесь дивне враження: вона звела на Славка здивованi очi й наче закам'янiла, а з рук у неi випала авторучка. Славко подумав, що це ii, мабуть, так вразила його рiшуча готовнiсть показати непересiчну глибину своiх знань. – Так, так, саме так, я готовий буквально хоч прямо тут i зараз здати всi бакси, скiльки б iх не треба було здавати, причому я готовий здати прямо одночасно всi бакси кому б то не було, хай це будуть якi завгодно професори, чи там академiки, – на цей Славкiв пасаж дiвчина вiдповiла поглядом, який можна було б порiвняти з поглядом Марii Магдалини перед самим каяттям, неначе вона вирiшувала, чи вже саме варто каятися, чи можна ще трохи побалуватися. Славко ж подумав, що це, мабуть, дiвчина не дочула його слiв, адже у великiй кiмнатi було досить шумно, бо було там багато людей – за багатьма столами сидiли й iншi спiвробiтники, котрi приймали документи в iнших абiтурiентiв, а говорив Славко досить тихо. – Я розумiю, вам у це важко повiрити, – пiдвищив Славко голос майже до крику, – але я й справдi готовий хоч прямо тут i зараз без всякоi пiдготовки здати всi бакси кому завгодно! – пiсля цих слiв дiвчина швидко озирнулася навколо, а ii обличчям миттево пробiг увесь кольоровий спектр, адже шум у кiмнатi раптом стих, i погляди всiх присутнiх раптом звернулися на Славка Пузика, який вирiшив, що ця його гучна в усiх сенсах заява вразила всiх присутнiх його упевненiстю в своiх фундаментальних знаннях в усiх галузях науки.

– Тихше, тихше, – зашепотiла раптом у загальнiй тишi дiвчина перед Славком. Потiм вона схилилася над столом, взяла авторучку, яка випала в неi з рук, написала щось на клаптику паперу й передала його Славковi, який хотiв було вiдразу ж прочитати, що там написано, але дiвчина прошепотiла: – Потiм, потiм, – i поклала свою гарненьку ручку на Славковi руки, готовi було вже розгорнути записку, вiд чого Славковим тiлом пробiг захопливий розряд якогось солодкого струму, адже багатообiцяльний вираз обличчя дiвчини в цей момент нагадував вираз обличчя Марii Магдалини, котра вирiшила, що каятися, власне, ще зарано i можна ще трохи побалуватися.

Вже пiсля оформлення документiв, вийшовши на подвiр'я, пiд яскравим свiтлом Киiвського сонця, Славко розгорнув даний дiвчиною папiрець i прочитав: «Головний корпус, другий поверх, кiмната №211, 15год. 00хв., Іван Іванович.»

Рiвно о п'ятнадцятiй годинi нуль-нуль хвилин Славко Пузик був у призначеному мiсцi в очiкуваннi Івана Івановича. Іван Іванович запiзнювався, i Славко розглядав пусту аудиторiю, уявляючи як вiн, уже бувши студентом, буде в цiй аудиторii слухати лекцii, а заодно пригадував ту дiвчину з приймальноi комiсii, яка дала йому папiрець, який i привiв його сюди. Славко пригадував той доторк дiвочоi руки, котрий прошив його солодким струмом, пригадував ласкавий багатообiцяльний погляд дiвчини, аромат ii парфумiв – i бажання прямо зараз вразити всiх своiми знаннями вже не знаходило меж: так, вiн просто вразить всiх своiми знаннями, обов'язково вступить до ВУЗу, а потiм, вже ставши студентом, знайде цю дiвчину…

Славко вже навiть почав вигадувати iм'я для цiеi дiвчини: i це виявилось досить цiкавим – перебирати подумки грайливi дiвочi iмена, намагаючись вiдгадати, яке з цих iмен найбiльше б пасувало до цих ii, прекрасноi незнайомки, очей, вiй, посмiшки… І от якраз коли за лагiдним i дуже вiрогiдним iм'ям Марiйка в Славковiй уявi раптом, нi сiло, нi впало з якихось далеких нетрiв предковiчноi Пузикiвськоi колективноi пiдсвiдомостi вигулькнуло якесь неоковирне Непиндора i вкинуло Славка своею нахабною невiдповiднiстю в стан тимчасового ступору, – в цей час дверi аудиторii скрипнули, прочинилися, i всередину кiмнати просунувся писочок невiдомого чоловiчка. Точнiше, спочатку в прочинену щiлину просунувся довгий i тонкий нiс, за ним тихенько потяглися пiдборiддя, лоб, вилицi та iншi частини голови, головне ж очi – спочатку вони були глибоко захованi в щiлинах примружених повiк, але коли голова разом iз шиею вже досить просунулася в кiмнату, то повiки раптово розширилися i цi очi миттево застрибали-завертiлися, обмацуючи поглядом кожен закуток.

– Іван Іванович? – обiрвавши своi роздуми щодо дiвочих iмен, коли зненацька наткнувся на просунуте в дверi обличчя, вигукнув Славко в здогадi, що це, мабуть, i е той самий чоловiк, заради зустрiчi з яким, а не заради роздумiв про дiвочi iмена, вiн тут i перебував.

– Так-так, так-так… – задрiботiв притишеним голосом невiдомий, миттю вскочивши до кiмнати й прихиливши за собою дверi, неначе злякавшись, що цей занадто сильний Славкiв вигук почуе хтось зайвий за межами цiеi кiмнати.

– То ви, мабуть, той самий Іван Іванович, з котрим менi порадили зустрiтися саме в цiй аудиторii, порадила дiвчина з приймальноi комiсii? – уточнював Славко.

– Так-так, так-так… – продовжував своеi незнайомець, пiдiйшовши крокiв на п'ять-шiсть до Славка i все так же обмацуючи очима тепер вже не тiльки кожен закуток, а й самого Славка.

– Ви, мабуть, той самий Іван Іванович, котрий може прийняти в мене бакси?

– Так-так, так-так… – вiв своеi чоловiчок, ствердливо закивавши головою, але тепер на додачу до гри очей в нього заграло ще й обличчя, переливаючись всiма можливими барвами й виразами – вiд блiдого непорозумiння до рожевого задоволення.

– То, значить, я можу саме Вам i прямо тут, i прямо зараз здати бакси?

– Так-так, так-так… – тепер в Івана Івановича на додачу до гри очей та обличчя додалися ще й руки – вiн почав iх посилено терти одна об одну, так наче намилюючи перед тим як помити.

– Тобто, Іване Івановичу, я можу прямо тут прямо зараз здати Вам усi зразу бакси? – не вгавав Славко, дивуючись, як це одна людина може бути настiльки досвiдченим спецiалiстом зразу в багатьох галузях науки, що може дозволити собi приймати одноосiбно екзамени-бакси зразу з декiлькох предметiв.

– Так-так, так-так… – продовжував Іван Іванович, тепер вже повiльнiше, нiби якось навiть запитально, i на додачу до обличчя й рук в нього заградо все тiло, так наче йому стало якось незручно саме в цьому тiлi, наче Іван Іванович раптом засумнiвався, чи це й насправдi саме вiн, Іван Іванови, знаходиться саме тут, саме зараз i саме в цьому тiлi.