Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

– Тобто, я звичайно вибачаюсь, що нiби ставлю пiд сумнiв Вашу, Іване Івановичу, наукову квалiфiкацiю, – Славко все нiяк не мiг на всi сто вiдсоткiв упевнитися в видатних знаннях цього, так би мовити, полiглота усiх наук, що стояв перед ним i був готовий приймати iспити-бакси з усiх предметiв разом, – але прошу мене вибачити, я все ж здивований. Тобто, Ви, сам один будете приймати в мене бакси з усiх предметiв, тобто прийматимете бакси замiсть усiх викладачiв з усiх iнших предметiв?

– Не турбуйтесь, не турбуйтесь, – склавши перед собою лагiдно руки, нарештi вимовив Іван Іванович щось, окрiм «так-так», в той час, як його очi стали вже не просто обмацувати Славка, а стали обмацувати так пристрасно, нiби це робив обшук якийсь досвiдчений полiсмен iз американських фiльмiв, що тодi саме були в модi, – не турбуйтесь, нiхто не залишиться ображеним, всi будуть задоволенi, все буде нормально, не турбуйтесь…

– Та я, власне, й не турбуюсь, просто… – Славко ще трiшки подумав i, врештi, вирiшив вiдкинути сумнiви в полi-наукових здатностях свого екзаменатора, адже ж ось, наприклад, хоч би й вiн сам, Славко, може прямо зараз без всякоi пiдготовки здати зразу всi екзамени з усiх предметiв, то чому ж вiн вiдмовлятиме комусь iншому в здатностi прийняти цi екзамени. – То добре, нехай так. Та, власне, з чого ж тодi почати, я маю на увазi, з якого спершу предмета?.. – почав вiн розмiрковувати в слух, дивлячись на небагатослiвного спiврозмовника, очi котрого в цей час заграли так, нiби в них пробiгли назви всiх елементiв перiодичноi системи Менделеева, а обличчя переливалося всiма можливими й неможливими виразами-барвами мiкрохвильового спектру, та й уся постава цього екзаменатора раптом заграла так, нiби вступила в якусь невiдому хiмiчну реакцiю, метою якоi був раптовий перехiд худенького тiла Івана Івановича iз стану твердоi речовини в невидимий газоподiбний стан, минаючи стан рiдини – одне слово, споглядання за Іваном Івановичем пiдсвiдомо пiдказало Славковi, що починати екзамени треба з хiмii. Тим паче, що хiмiя, поряд з бiологiею – не найостаннiший для медицини предмет. – Добре, почнемо з хiмii, як то кажуть, хiмiчити, так хiмiчити! – рубонув повiтря рукою Славко, у вiдповiдь на що Іван Іванович розплився в такiй люб'язнiй посмiшцi, наче впiзнав раптом рiдного сина. Нарештi покiнчивши з сумнiвами, Славко вирiшив показати всю непересiчнiсть своiх спроможностей в галузi хiмii, i пiд дiею раптового натхнення йому на думку спало взятися за одну з найскладнiших хiмiчних задач, що входили до програми вступних iспитiв, але вирiшити цю задачу цiлком новим, неочiкуваним способом, довiвши таким чином своi непересiчнi науковi здатностi – Славко вже навiть подумки бачив основнi шляхи такого рiшення i, з ентузiазмом схопивши шмат крейди, почав втiлювати свiй задум, вкриваючи аудиторну дошку хiмiчними символами i формулами.

Славко з таким захватом i в такому пiднесеннi кинувся в цю захопливу наукову мандрiвку, що його рука просто таки не встигала за шматком крейди, який нiбито сам собою малював цi неймовiрнi намиста формул, аж з-пiд цього шматка крейди врiзнобiч летiли ошурки, а язик Славка не встигав озвучувати роботу руки, пояснюючи такi неймовiрнi каскади рiшень. Хвилин через п'ятнадцять-двадцять, звiвши вже докази до спiльного знаменника, так що залишалося лише звести все докупи й зробити висновок, Славко все ж вирiшив озирнутися й подивитись перед вирiшальним ударом, яке враження цей феерверк хiмiчноi досконалостi справив на екзаменатора. Але, рiзко повернувшись в надii побачити вражене неймовiрною ерудованiстю абiтурiента обличчя Івана Івановича, Славко не побачив нiкого! Тобто, взагалi нiкого… Славко обмацав поглядом кожен закуток аудиторii, але нiде не знайшов не те що Івана Івановича, а взагалi нiякого натяку на якусь живу iстоту?..

Можна було б припустити, що це загадкова хiмiчна реакцiя таки спрацювала й Іван Іванович таки благополучно анiгiлювався. Але Славко, як iстинний представник наукового свiтогляду, вирiшив вдатися до бiльш реалiстичного пояснення. Славко вирiшив, що це, мабуть, Іван Іванович, вражений неймовiрною науковою пiдкованiстю одного з абiтурiентiв, побiг подiлитися своiми враженнями зi своiми колегами, iншими викладачами i, можливо, запропонувати iм таки теж по можливостi завiтати до аудиторii №211, щоб на власнi очi переконатися в цiлковитiй правдивостi повiдомлення Івана Івановича про цього абiтурiента-вундеркiнда i особисто насолодитися всiею красою того наукового рiшення, що виблискувало на дошцi дiамантами науковоi думки.

І це Славкове припущення невдовзi таки й пiдтвердилося. Дверi аудиторii скрипнули, прочинилися й на порозi з'явилася якась жiнка, вочевидь, перша ластiвка з викладацького напливу, що ось-ось мав наповнити аудиторiю, подумав Славко. Жiнка була в робочому халатi, з чого Славко зробив висновок, що вона прибiгла сюди прямо вiд робочого столу, вочевидь, вiдiрвана прямо вiд якогось наукового експерименту, аби подивитись на диво-абiтурiента, хоча подумки Славко вже i вважав себе, цiлком заслужено, студентом – ще б пак, пiсля такого! Побачивши таке на дошцi, думалося Славковi, навряд чи хтось iз викладачiв iнституту посмiе висловити хоч якесь заперечення щодо зарахування до цього iнституту такого цiнного абiтурiента.

Подальша ж поведiнка незнайомоi жiнки тiльки пiдтвердила Славковi думки. Незнайомка зробила ще один несмiливий крок до аудитрii, зупинилась нерiшуче, зупинила здивований погляд на Славковi, перевела погляд на дошку, потiм знову на Славка, i так декiлька разiв – i з кожним разом погляд незнайомки ставав усе здивованiшим i здивованiшим. Славко хотiв було дочекатися всiх iнших викладачiв, що мали ось-ось нахлинути сюди i вже потiм розпочати пояснення свого видатного рiшення такоi складноi хiмiчноi проблеми, але у вiдповiдь на щире здивування незнайомки, все ж не втримався i почав пояснювати свое непересiчне рiшення прямо зразу, подеколи кидаючи цiкавий погляд позад себе на жiнку, аби перевiрити, яке враження справляли на неi його пояснення. І самолюбство Славка могло вважати себе цiлком задоволеним – незнайомка i справдi вочевидь була вражена Славковою неймовiрною ерудованiстю, цього не можна було заперечити. Хоча ii враженiсть цiею ерудованiстю з кожним новим на неi поглядом видавалася Славковi якоюсь усе дивнiшою i дивнiшою, аж вiн урештi таки вирiшив трохи зупинитися i придивитися до своеi вiзавi.

– Що дивишся? – по деякiм часi у вiдповiдь на Славкове пильне до неi приглядання раптом сказала невiдома жiнка. – Смiшно? – додала вона, кинувши на Славка зневажливий погляд. – Думаеш, посмiявся над бiдолашною затурканою, забитою, нетямущою прибиральницею? А я, може, й справдi мало що тямлю у всiх цих ваших формулах, але що таке iронiя, сарказм, комедiя i фарс я прекрасно знаю. Я, мiж iншим, захистила кандидатську дисертацiю, хоча й у галузi не точних, а гуманiтарних наук, я мистецтвознавець, якщо тебе, звiсно, це цiкавить, юний насмiшнику. Хоча зараз i справдi змушена працювати прибиральницею. Такий от зараз час. А хоч би перед тобою й стояла тут просто звичайна собi прибиральниця з неповною середньою освiтою, яке ти маеш право, шмаркачу, так знущатися, кепкуючи з людини, яка тяжкою чесною працею заробляе копiйки, аби хоч якось вижити в наш непростий час. Адже, сам ти, думаю, навряд чи заробив у своему життi хоча б копiйку? Мабуть, сидиш на шиi у батькiв? Теж менi вундеркiнд, юний генiй! – i зневага на обличчi жiнки почала переходити в презирство. – Одне слово, все, до побачення. Будеш у себе вдома так зi своеi мами насмiхатися, то може, батько тобi добрячого прочухана дасть. А менi зараз нiколи з тобою теревенi розводити, вже он скоро четверта година, а в мене ще пiв-поверху не прибрано. Все, забирайся звiдси зi своiми жартиками, та не забудь ще й дошку пiсля себе витерти. Бо я не збираюсь за тобою витирати всю цю твою писанину! – рiшуче кивнула в бiк дошки незнайомка, пiсля чого широко розчинила дверi, внесла в аудиторiю вiдро з водою i швабру з ганчiркою й почала старанно мити пiдлогу.

«Ти ба, кандидат-мистецтвознавець, а лаеться як звичайнiсiнька неписьменна торговка на базарi», – якось самохiть майнула думка в Славковiй головi, коли вiн знехотя почав таки стирати з дошки своi формули. Дуже вже йому не хотiлось витирати дошку: i справа була зовсiм не в лiнощах – просто дуже жаль було самому ж знищувати такий прекрасний приклад досконалостi теоретико-доказового мистецтва.

3

Забiгаючи наперед, аби не витрачати даремно час на детальний опис перипетiй Славковоi спроби вступу до медiнституту, скажемо просто – Славко в iнститут не вступив. І крапка. Ясна рiч, адже вступнi бакси, котрi Славко повинен був здати, аби таки стати студентом, мали би бути не якимись там абстрактно-теоретичними науковими, а справжнiми реально-матерiальними, цупкими на дотик, такими, що грiють руки, баксами, бажано в стодоларових купюрах. Згодом Славко, звичайно ж, зрозумiв свою фатальну помилку, зрозумiв, що твоi знання при вступi в будь-який навчальний заклад коштують рiвно стiльки, скiльки вони коштують, i нi копiйкою менше – i на цьому стоiть i стояти буде незрушна мiць баксiв.

Вже згодом зрозумiв Славко також i причину вступу до медиiнституту одного свого приятеля Сергiя Балабана. Ну як приятеля? Познайомились вони якось одного лiтнього ранку, коли вже Славко, зазнавши поразки при спробi похизуватися своiми непересiчними знаннями, здавши без нiякоi пiдготовки вiдразу всi екзамени-бакси Івану Івановичу, пiшов стандартним шляхом звичайного абiтурiента i вирiшив вразити всiх своiх екзаменаторiв, кожного окремо на кожному окремому звичайному вступному iспитi, тобто, вибачте, на вступному «баксi». Екзамени-бакси мали початися, як iм i годилося, за своiм розкладом, i хоча Славко на «всi сто» був упевнений у твердостi своiх знань, котрi нiзащо не могли його пiдвести, вiн все ж витрачав свiй вiльний час не на гульки, а на те, щоб зайвий раз ще й ще повторити шкiльний матерiал, логiчно вирiшивши, що зайвим це не буде.