Вигнання в Рай. Роман

Нi, Сергiй зовсiм не знемагав вiд утоми, i очi його зовсiм не склеплював непереборний сон. Зовсiм навiть навпаки, в душi його розбурхано калатали новi почуття, новi, незвичнi осягнення, надii, новi життевi вимiри й видноколи. Зовсiм не пiсляобiднього вiдпочинку потребувало тiло Сергiя, а його душа вимагала самотностi, спокiйноi, затишноi самотностi, щоб спробувати осягнути все нове й незвичне, погамувати розбурханiсть думок i почуттiв.

Деякий час лежав вiн отак навзнак, втупивши невидющi очi в стелю, не в змозi вiднайти в круговертi вражень якоiсь сув’язi, не в змозi вiднайти ту рятiвну нитку Арiадни, яка вивела б його з лабiринту недовiри до цього нового божественно-благородного, чистого i величного, з лабiринту недовiри, в надрах якого все ще чулося вiдлуння його минулого життя, неначе вiдлуння рику Мiнотавра, з яким Сергiевi ще належить поборотися, Мiнотавра, який, виявляеться, все ще iснував, все ще не до кiнця був зборений, раз iснувала ще в душi оця недовiра до реальностi такого чистого й праведного буття, яке зараз ось тут, навколо дiйсно, насправдi реально жило, дiяло, здраствувало. Страховище минулого життя – взагалi то, воно все менше й менше турбувало Сергiя останнiми часами, але, виявляеться, все ще давало про себе знати. Так, йому справдi було з чим боротися в своему минулому.

І тут Сергiй дуже виразно зрозумiв, у чому та головна вiдмiннiсть, та головна рiзниця мiж ним i Оксаною, рiзниця, яку вiн, хоч невиразно й не усвiдомлено, все ж вiдчував вiд самоi першоi iх зустрiчi: Оксанi, на вiдмiну вiд нього, нiколи не треба було змiнюватися, ставати iншою, перелаштовувати себе згiдно з новими вiдкритими духовними цiнностями, боротися з собою, з своiми помилками, з своiми грiхами, з своiм минулим. Оксана просто була, е i буде собою – i все! Закорiнена своiм родом глибоко в Украiну, в Божий промисел, вона наче б нiколи не народжувалась i нiколи не вмре – вона просто виявила своею появою в цьому грiшному свiтi цей Божий промисел, як виявила його своiм недовiдомим виникненням Украiна. Оксана, як i Украiна була вiчна й незнищенна.

І не мае нiякого значення, що плоть цiеi земноi дiвчини колись з’явилася на мить свого земного iснування i так само колись зникне – десь там, на вищих щаблях iснування вiчно житиме ii щирiсть, чистота, вiрнiсть; як, не зважаючи на те, що колись з’являлися й зникали на Украiнi мiста й села, князi й гетьмани, радiсть перемог i гiркота поразок, – завжди були, е й будуть наша мова, наша воля, наша правда й наша пiсня.

Так, Оксанi не треба було боротися з собою, iй просто треба було завжди бути собою – i все. На вiдмiну вiд Сергiя, якому дiйсно було з чим боротися в собi, як тим першим печерським монахам, якi ставали на двобiй iз самим сатаною вiч-на-вiч. І Сергiй боровся. Вiн перемагав. Йому здавалося, що його перемоги такi значнi, що… Але зараз, коли перед його очима постали отець Михайло з Оксаною, йому стало зрозумiло, що боротьба ще не закiнчена, й щоб дорiвнятися до цiеi невимушеноi, звичайноi, земноi, навiть, буденноi праведностi, що раптом постала перед ним в образi Оксани та ii батька, ще треба поборотися. І вiн готовий до цього. Адже йому не звикати до боротьби. Звичайно, були й поразки, але поразки завжди були для нього лише спонуками для новоi боротьби – вставав вiн рiвно на один раз бiльше, нiж падав.

І тут перед духовним зором Сергiя постав спогад про його життя до того, як вiн став християнином. Так, вiн рухався наче по спiралi – все глибше й глибше занурюючись у глиб свого минулого. Ще вчора перед ним постав так чiтко i ясно спогад про його навернення в християнство, а ось зараз вiн так виразно згадав себе до того, як Христос став його единим повiрником i наставником.

Тодi Сергiй ставав якраз юнаком. До того було дитинство. Звичайне радянське щасливе дитинство з ортодоксальною незмiннiстю догматичноi радянськоi школи, з ii ленiнськими уроками й святковими лiнiйками, з тремтливим очiкуванням торжественного переходу вiд рангу простого школяра до жовтеняти, пiонера, а потiм до комсомольця – сакраментальне вiдчуття дорослiшання.

Нi, нiякоi зневаги, тим паче презирства до свого дитинства у Сергiя не було – його дитинство можна було дiйсно назвати щасливим: вiн непогано навчався в школi, рано почав захоплюватися малюванням – вiдвiдував художню школу, одночасно захоплюючись спортом – вiдвiдував секцiю самбо в сусiднiй спорт-школi, i як не дивно, на все в нього вистачало часу й енергii, благо всi школи, гуртки й секцii були поряд i майже безкоштовно. А влiтку – незабутнi канiкули то на селi у бабусi Килини, то у вiльному вiд шкiльних занять мiстi. Але всi цi душевнi поривання, захоплення й пошуки, щасливi й нещасливi днi були лише невиразними натяками на майбутню цiлiснiсть особистостi, це були лише якiсь чуттево-духовнi щупальця, якi намацували в прекраснiй невiдомостi твердь шляху в майбуття. Це був переддень життя. Рiк же початку справжнього життя Сергiй прекрасно пам’ятав. Зараз вiн згадував цей рiк дуже виразно. Рiк. Тобто цiлий рiк. Рiк прощання з дитинством i зустрiчi з юнiстю. Рiк – лiто, осiнь, зима й весна…

Лiто. Хiба можна колись забути це лiто. Лiто кохання. Спекотне лiто кохання. Лiто й справдi таки було дуже, дуже спекотним. Страшенно спекотним. Ще багато, багато рокiв по тому лiтовi Сергiй нiяк не мiг збагнути, де б, у якому з закуткiв далеких пам’ятi приборкати це здичавiле лiто й розпечених шалених пристрастей жорстокий тупiт, що гупае переливанням серця: з грудей – у череп, з черепа – у груди… Та й здавалося б, що можна було збагнути у тому задушливому маревi, коли ти мав би думати лиш спекою, i всi твоi бажання поряд iз тiнями в скверах мали б розпластано лежати, зiщулившись в очiкуваннi митi, коли вже лусне струна спекоти, напнута в, примруженому поглядом зацькованоi жертви, безвихiдному просторi. Сергiй же тодi вiдчував, як у його, охопленiй прибуваючою закоханiстю, душi розпалювалося, немов спротив всевладдю духоти, наростаюче бажання стати весняним вiтерцем i на обличчi зачаклованого лiта розвiяти вуаль задухи, й розтринькуючи весь накопичений у серцi квiтень, цiлунками прильоту перших ластiвок, неначе приязню грайливих посмiшок, наповнити стиснутi жорсткою жаротою тонкi спраглi уста посухи. Й хоча час все прямовиснiше падав з неба, i, все зловiснiше повисаючи над головами знеможених натовпiв, загрожував скаламутити прозорi джерела пам’ятi ваготою прибуваючого полудня спеки, а дерева долонями безсило обвислого гiлля даремно намагалися прикрити й зберегти останню згадку прохолоди свого втiкаючого затiнку, – Сергiй, наче вiтрильник, пiдхоплений вiтром кохання, переможно краяв наростаючi хвилi спеки й нестримно нiсся до змужнiння.